Штормова пауза

Про результати виборів в Україні кореспондент російської редакції «Німецької хвилі» Крістіане Хоффманн дізналася на борту понтона М-12 каравану компанії Jozef Mobius Bau Aktiengesellchaft, що ударно працює на барі Бистрого.

Понтон знімається, капітан-багермейстер Юрген Мейнхольм стоїть на реверсах, ледве вміщуючись у рубці зі своїм двометровим зростом. Матроси-вилківці Сергій і Микола старанно пораються біля кнехта, оголюючи його від петель швартового кінця. Кнехт товщиною зі стовбур середнього дерева напередодні понівечено (!) — такий натиск стихії витримав караван.

Нагінний північно-східний вітер, по-місцевому пур’яс, зриває з гребенів баранці, море рівно штормить уже близько тижня.

Простір у гирлі Бистрого — завжди впритул, а нинішній шторм іще більше наближає кошлате роздолля, і ти береш участь у просторі. Можливо, тому що дивишся завжди з нульової позначки — видовище хвилює навіть тих, хто навідував це урочисте місце на межі середовищ, солоного і болотного.

— Треба б сіті на острови завезти, поки вода в єриках висока, — каже напарнику Микола з «ем-дванадцятого». Вони вже два тижні живуть на понтоні в дельті й тому про результати першого туру виборів не чули.

Понтон тремтить, спритно маневрує і липне до підвітряного борту флагмана «Йозеф Мьобіус».

— Крістіане, ти могла передбачити такий результат виборів? — запитую тимчасом, як невтомна колега з важенною сумкою видряпується слизькими балясинами штормтрапа.

— Ето нікто не могла прогносірофать, — Крістіане вперто відхиляє подану автором руку і вивільняється від рятувального нагрудника. — Інтерв’ю с лайф-джекет на шеє?

Понтон пливе, як болотний звір, своїм ходом назад до каравану на відстій. Юрген Мейнхольм махає рукою нам на прощання — у брудній робі і з тижневою щетиною він нічим не відрізнявся від корінних вилківців.

Вітер набирає сили, негода перешкоджає роботі. Побудовано лише 340 із 1040 метрів брекватера, захисної дамби, — це перша черга. Караван «Мьобіуса» з дивовижних плаводиниць, барж, понтонів, моточовнів скупчився, наче виводок, попід лівим берегом Бистрого, смикаючи в нетерпінні швартови. Вимушена пауза виснажує. У баровій частині затримався понтон М-28 із фрезою-катером для нарізання твердого, як моноліт, злежалого донного грунту, понтон треба терміново буксирувати в безпечне місце.

Керівник робіт Маркус Штункель зайнятий маневрами і, звісно, результатів виборів у країні замовника не коментує, а, швидше за все, не знає про них і досі.

— Шнеллер, — поблискуючи срібною сережкою, якою простромлено його нижню губу, квапить по телефону співвітчизників другий помічник Вінсент Ван Тоор. До «Мьобіуса» пробирається буксир-штовхачик EDDY, що зі своїми скромними габаритами більше годиться для роботи в системі Майна-Рейна. Бауляйтер Штункель зв’язується з капітаном штовхача.

— Ето пльохо, когда прі виборах політіка і економіка рядом, — зненацька розвиває передвиборну тему Крістіане.

На обрії маячать привидами два сухорлявих пароплави, відстоюються на якорях, очікуючи погоди, щоб пробратися в канал.

— Дельта очень красиво! — каже Крістіане. — Только мало дєлаєтся длья охрани пріроди. Я понімаю, жизнь на зємлє тяжолая...

У Вілково на мальєньких рєчках очьєнь много грязі, бутілкі, каньїстри, люді прівіклі. Люди только тогда могут подумать о пріродє, когда жизнь карашо.

— А де природу охороняють краще?

— В Австралія. Я там била.

— Австралія — нудна країна, — кажу.

— Ти там била? О да. У вас нє скучно. Очень жаль, что многіє люді ждут, когда прідьот… кандідат…

— Крістіане, а за кого б ти проголосувала? — провокую прямим запитанням.

— Я нє гражданін Україна, потому нє могла так рассуждать.

До виборів в Україні Крістіане встигла побувати на референдумі в Мінську. В Жлобині її колега купила м’яку іграшку й назвала її Лукашенко. Торік вона висвітлювала перебіг парламентських виборів у Росії, отже, ми — третя, за німецьким ліком, політично гаряча точка. Іграшка — крокодил. Щоб не марнувати час у проміжку перед другим туром, Крістіане вирішила відвідати Бистре, визначене ЄС як екологічно гаряча точка.

Капітан «Мьобіуса» Матіас Вілт, теж неголений, пропонує знову вдітися в надувні нашийники. Багермейстер Ганс Цебелін із бородою, як у Отто Юлійовича Шмідта, галантно притримує штормтрап. Руку співвітчизника Крістіане також ігнорує. Занурюємося у черево штовхача «Едді». В кубрику четверо мешканців закусують каву ковбасою.

— На «Едику» у взутті ходити не можна, — зауважує російськомовний громадянин Німеччини, в не дуже далекому минулому — житель Хмельницького. На штовхачі він, здається, куком-матросом «AB».

Про результати виборів колишній поняття не має.

— Ви краще напишіть, — каже, — що вже два тижні, як до Усть-Дунайська пригнали баржу з камінням для брекватера, і німці через процедурні формальності ніяк не можуть одержати каміння.

Штормить, тому й не можуть. На баржі неподалік розстелено геотекстильні мати, які укладуть в основу дамби. На матах уже влаштувалася чайка.

— З цього самого кар’єру в Миколаївській області, — розповідаю, щоб розвеселити, — возили граніт для Мавзолею Леніна.

— І баржу з соляркою для «Мьобіуса» вже два місяці обіцяють, — не вгамовується колишній.

— О, да, — зітхає Крістіане, — Україна много адміністратівний рогатка, єщьо налоговий, таможенний. Ето пльохо для інвестіций.

Пур’яс шматує обтріпані краї німецького прапора на гафелі. Стамбульським гирлом поважно пливе катер румунської поліції із трафаретним написом на борту POLITIA DE FRONTIERA, він перешкоджав заведенню якорів земснаряда «Євген Колодочка» на Салганському перекаті.

Сутеніє рано. Чалимося до дебаркадера у Вилковому.

— Мадам, наче ви ніколи не стрибали з балкона! — катерник-вилковець галантно підхопив кореспондента DEUTSHE WELLE, сприйнявши її в сутінках за куховарку з будівельного містечка.

Пробираємося темною вуличкою: ліворуч колючка, вишки, басовитий гавкіт вівчарки.

Похмура установа в пережиту Велику епоху задерикувато звалася ЛТП, тобто лікувально-трудовим профілакторієм. Нині за символічну плату в казенному будинку можна ангажувати робітника на день. Якщо в мегаполісах зневірені самотні дами розміщують оголошення «Потрібен помічник по господарству», то у Вилковому господиня суне до установи з номером і обирає помічника до смаку, зобов’язуючись годувати і повернути до відбою. Серед обранців трапляються й дипломовані. Спочатку такий город зоре, потім нівеліром «відіб’є» фундамент, потім, як мовиться, за взаємним бажанням...

Профілакторій так і не сягнув за радянських часів проектної потужності в 1200 тих, хто оступився. У період перебудови з лігачовськими алкогольними заборонами в бараках жило 850 засуджених. Нині, кажуть, тут перебуває півсотні осіб, котрі не зуміли подолати порок. Нещодавно заселили жіночий барак, тож бурлаки підбадьорилися, тепер можна за обід замовити помічницю: герань полити, кальсони освіжити.

Праворуч від дороги сирітські вогники міста районного підпорядкування, у звуковому фоні гавкання собаки, кукурікання півня невпопад і коробка багатоповерхівки нерозвинутого мікрорайону. Багатоповерхівки або малосімейки в провінції концентрують нудьгу і сприймаються як помилка.

Бетонні коробки порушують колорит міста-дивини, названого за радянських часів українською Венецією, у патріархальному минулому тут пригощали борщем із бичками Юрія Казакова.

Сьогодні місто на мілині і в буквальному значенні теж. Ще в шістдесяті з моста на Білгородському каналі дорослі чоловіки пірнали «між проводами» (подвійний ризик!), нині якщо й пірнеш, то не випливеш — канали замулилися.

На мосту бабусі випрошують у німців копійчину, а під мостом місцеві Геки Фінни топлять із бешкетництва кошенят.

У Вилковому найвищий рівень безробіття в області, але на міні-ринку дунайський оселедець на гривню дорожчий за атлантичний.

Від депресивної лже-Венеції потрібно відходити тиждень.

А в майбутньому? Що за морськими обріями, які так дошкульно бентежать уяву в гирлі великої європейської ріки? Авансом — прорив 136 суднопроходів через Бистре, зроблених у пусковий період з 27 серпня по 8 листопада. Результат спростував найзухваліші прогнози.

Досягнуту інтенсивність, яка вже нині вища, ніж на Сулинському каналі, забезпечує значною мірою цілодобова лоцманська проводка через Бистре. Судновласникам невигідно тримати кораблі у відстої. На початку листопада біля Ізмаїльського Чаталу, річкової розвилки, де вхід у Тульчинський рукав, у сутінках зібралася низка суден, щоб дочекатися вранці румунського лоцмана і йти далі до моря Сулиною. Капітан азербайджанського судна викликав з Ізмаїла лоцмана, і лоцман Новиков провів судно Бистрим.

Особливо обнадіює, що близько 60% суден, які обрали Бистре, іноземного походження: є російські, турецькі, корейські.

За два місяці роботи суднового ходу в Бистрому біля причалу Кілійського судноремонтно-суднобудівного заводу зібралися кораблі на ремонт, автор бачив цю пароплавну чергу.

Посередині ж, мостом між розгонистим минулим і примарним майбутнім, — німецьке будівельне містечко з одноманітних жилих контейнерів. Майданчик присипаний гравієм, він рятує німецький робітничий клас від масного дунайського бруду. А над усіма контрастами, над очеретяним загривком дельти — зелені зірки рекордних розмірів. Пробилися-таки крізь низькі хмари.

Під променистими зірками два місяці тому самобутні вилківські хулігани відзначили в шість кулаків спеціалістів «Мьобіуса», зник, здається, стільниковий телефон, тож і дружині в Бремерхафен не поскаржишся.

У місцевій лікарні німецьким друзям не сподобалось, відтоді у сутінках не розгулюють.

— Что всьйо-такі дал рєзультати пєрвий тур? — запитує мене Крістіане. — Что-то ізмєнілось?

Змінилося. У населення несподівано прорізався інтерес до себе. Таке трапляється в затятих холостяків при несподіваній закоханості. Або коли сусіди з надією попросять підредагувати колективну кляузу. Або коли похвалять, а чи й просто помітять. Або дівчина поверне голівку. Вона далі мотилятиме, а цікавіше.