ШКОЛА ВИЖИВАННЯ?..

Усі ми виживаємо по-різному — хтось на батьківщині, про яку майже буквально сказала одна телеведуча: «Я ненавиджу цю країну й обожнюю цю землю»; другі за кордоном без мови і звичної роботи, часто на скромному «соціалі»; треті в гонитві за великими грошима на нібито безлюдному острові або за склом у всіх на очах...

Будь-який досвід виживання корисний, тому що невідомо, як завтра повернеться твоє життя і де ти опинишся.

Еміграція епохи ПМП

Заздалегідь хочу застерегти: не називаю в цьому матеріалі імен друзів і знайомих, які живуть сьогодні за кордоном. Не все склалося в їхньому житті, та й відверті розмови на тему «де краще» не завжди вдаються, тому обмежимося умовними іменами.

Почалося все із запрошення до Німеччини, де сьогодні в Дюссельдорфі живуть Юра й Оля, друзі автора. Живуть уже чотири роки. Юра, доктор медичних наук, працює в клініці, але через труднощі з німецькою мовою не може звично ввійти в контакт із пацієнтами на необхідному рівні, записати історію хвороби. Правда, і в нашій країні лікарі, що вміють грамотно викладати свої думки, зустрічаються досить рідко.

Всі ці роки ми листувалися, два-три рази бачилися, коли друзі відвідували Київ, але приводи були здебільшого сумні, поїздки короткочасні, повноцінного спілкування не виходило.

І раптом у Юри народилася ідея — запросити мене подивитися німецьку медицину, а заодно і разом відпочити у Франції. Після недовгих вагань і помірних поневірянь під стінами німецького консульства автор тримає в руках паспорт із шенгенською візою, гарні папірці євро (в Європі — ойро) і квитки на автобус в обидва кінці.

Подарунки куплені, речі зібрані, перевірені фотоапарат і відеокамера — в дорогу!

Хто їде автобусами? Здебільшого гості емігрантів, менше тих, хто виїжджає на ПМП. Є й молоденькі дівчата, запрошені через фірми «вихователями» у сім’ї, вони щось закінчили, знають трохи англійську і сподіваються, в основному, на сприятливий збіг обставин. Зустрічаються й колишні співвітчизники, які повертаються з гостей, вони молодяться й усім своїм виглядом демонструють вдоволеність долею і впевненість у правильності прийнятого колись рішення.

Наймерзотніші побори на кордоні. Про них попереджають уже під час купівлі квитка. Звісно, п’ять євро з пасажира для митниці з прикордонниками — гроші не вельми великі, але за престиж держави прикро, на інших кордонах нічого схожого не побачиш. Тільки на рідному українському.

Мабуть, Кабміну варто було б урізати фінансування митної служби — в день кордон перетинають сотні автобусів, тисячі пасажирів складаються по двадцять п’ять гривень, цілком вистачить і на зарплату, і на «колючку». Якщо не знають про побори посадові особи, — нехай походять по Златовустівській, послухають... Нарешті, проїдуться інкогніто в автобусі до кордону.

«Туди» — я давати відмовився, але таких була меншість, назад — здався й відстебнув двадцять гривень. Автобус не затримували, як і обіцяли, речі не оглядали. Впевнений, що в такий спосіб оплачуються не стільки порушення пасажирів, скільки водіїв — вони везуть передачі, конверти і сумки, якісь запчастини, так що їм кордон на замку потрібен найменше...

Місто на Дюсселі

Зустріли мене друзі гостинно, два тижні ми прожили душа в душу. Водили, показували, розплачувалися в кафе і ресторанах, хоча зайвих грошей у них не буває. Ми блукали з Олею Дюссельдорфом, милувалися повноводним Рейном, оглядали пам’ятники, сучасну скульптуру центру. Особливо вразив бронзовий багатофігурний «Пам’ятник війнам»: коні і лицарі в латах, селяни з підручними засобами рвуться вперед на ворога, манускрипти, бойова зброя і головні убори різних епох. Поруч з усім цим нагромадженням ковтала сльози маленька бабуся — вона не була на цьому місці півстоліття, а ось там, за парканом була її гімназія, і річка Дюссель була повноводною, а не вузьким струмочком... Скаржилася, що все навколо важко пізнати, адже ціле життя минуло.

У Дюссельдорфі майже весь час дощило, недарма це місто називають «сечовим міхуром Німеччини», та коли виходило сонце, все навкруги було промитим, чистим до блиску і незвичним.

Потроху готувалися в дорогу. Ми мали їхати п’ятьма машинами до міста Грей у Бургундії — три машини належали моїм друзям та їхнім німецьким приятелям, також колишнім киянам, дві взяли напрокат для супутників, які приїхали з Комсомольська-на-Амурі, один із них учився разом із Юрою в медінституті, другий поєднував приємне з корисним — консультувався в німецьких лікарів. З ними були дружини і діти.

Закупівлі в дорогу робилися солідні, хоча, як потім виявилося, всі продукти можна було купити під час подорожі, але ми так привчені і поводимося однаково — що на батьківщині, що за її межами.

Правило автобану

Кажуть, у нас незабаром почнуть будувати автобани... Праобрази вже є — дорога Київ—Бориспіль, відгалуження від Броварського шосе в напрямку того ж Борисполя, ділянки траси на Білу Церкву або Львів.

А на решті шосе немає ні тієї ширини проїжджої частини, ні щитів, що попереджають «панів водіїв» про дорожні роботи або пробки за курсом, немає поки і платних автобанів, коли на в’їзді тобі вручають картку, а на виїзді беруть гроші залежно від пройденої відстані. Машини на такому шосе звично гальмують перед закритим шлагбаумом, і водії, розрахувавшись, терпляче чекають, коли його піднімуть. Нескладно уявити, скільки буде в нас розбитих смугастих рейок, як будуть проскакувати наші майстри польових доріг повз розрахунковий пункт...

А як навчити нашу публіку дотримуватися правила автобану: перевага на боці того, хто попередив про маневр? І немає значення, обганяють тебе або виїжджають із другорядної дороги — зменши швидкість і поступися! Наочний приклад рівності можливостей, так би мовити, демократія на дорогах.

Втім, нас учили зовсім навпаки: право переваги за тими, хто рухається прямо, а всі ці «сигнальники» нехай чекають своєї черги і не вискакують... Це ж тільки в нас можна зупинитися на узбіччі і, вибачте, полінувавшись зайти за найближчий кущ, мочитися на заднє колесо власної машини, не соромлячись автомобілістів, які проїжджають дорогою. На автобані ж без гострої технічної необхідності зупинятися заборонено, а вже якщо кому спаде на думку опоганити лісок, — що само собою малоймовірно, оскільки насадження всюди обгороджені для безпеки місцевої звірини, — відразу з машини, що проїжджатиме повз, куди треба подзвонять з мобільника і не забариться поліція з чималим штрафом для невихованого водія.

Та й у звичайному житті «правила автобану» додержуватися корисно: враховувати бажання оточуючих, відступитися, пропустити. Це нам втовкмачили в голови, що «там» панують жорсткі закони конкуренції, даси слабину — розчавлять і відкинуть. У бізнесі — можливо, але не в побуті.

Ось ми вийшли на автобан, увімкнули пряму передачу, кондиціонер, зосередилися. У супутниці водія на колінах докладна карта — не дай боже, проскочиш поворот, повернутися непросто — і миготять номери доріг на місцевих і європейських покажчиках, з’їзди, переходи з магістралі на магістраль, міста і села за щитами, які приглушують звуки шосе.

Не хочеш платити — об’їзд; не хочеш стовбичити в пробці під великим містом, коли всі їдуть на роботу або повертаються додому — вибирай час; заважають шляховики — акуратно проїжджай на малій швидкості. Не рвися, не будь нахабним, не світи фарами, — коротше, не наривайся на зовні малопомітну поліцію. ДАІ тут немає, хабарів не беруть і з миром не відпускають — правила залізні, не допускають тлумачень, отже, і штраф за законом.

Незвична для нас, але така потрібна штука — правило автобану!

Подорожній щоденник

Ось цим самим автобаном, непомітно перетнувши люксембурзький і французький кордон (трохи менша швидкість поблизу знаків про зміну країни, дешевина бензину на заправках біля кордону, безліч автомобільних та інших дрібниць у мінімаркетах біля дороги і цілковита відсутність прикордонників і митників), ми опиняємося в Бургундії...

Наша відправна точка — містечко Грей, невеличке, з вузькими вуличками, собором на пагорбі, великою кількістю мініатюрних магазинчиків у центрі, величезними яскравими клумбами, прикрашеними фігурами казкових персонажів із засохлої виноградної лози. Пам’ятник — галльський півник, який вінчає обеліск, і красиві слова про свободу, рівність і братерство... Відмінна ветеринарна аптека, де немає хіба що губної помади для кішок — зате є лак для пазурів.

Але що найбільше варте уваги — це річка Саон, довгий причал з двома десятками катерів і ангаром, звідки йде заправка соляркою, мастилом і питною водою. Тут можна вибрати напрокат велосипеди і будь-який туристський інвентар.

Щоб узяти катер напрокат, потрібні лише особисті документи майбутнього водія і жодних автомобільних або інших прав. Симпатичний інструктор протягом двадцяти хвилин показує всі заправні отвори (доливали за весь шлях лише питну воду й один раз мастило з каністри), крутить разом з вами кермо і вчить, як переставляти важіль швидкості, гальм катери не мають навіть у Франції. Вручається квота подорожі, аптечка і по три пляшки бургундського на команду — подарунок фірми.

Тепер катер ваш, заводьте і вирушайте в тренувальну подорож вгору Саоном. Основний маршрут униз за течією, а потім притокою — річкою Сейль до кінцевої точки — містечка Бранж, почнеться завтра.

До речі, за свідченням інструктора, за тринадцять років існування фірми українські громадяни орендують катери вперше!

Завантажилися, оглянули свої мініспальні місця, кухоньку з газовою плитою, два холодильники на кшталт нашого «Морозка», розетку для заряджання мобільників і гоління, а також акумуляторів відеокамер (повинна працювати щонайбільше двадцять хвилин на добу, але на причалах є для цієї мети спеціальні, зарядні), два туалети, душову.

Вибрали першого рульового, відв’язали канат від чавунної тумби і вирушили...

Керування катером особливих труднощів не викликало — зустрічних суден поки немає. Довго вибирали місце для нічлігу, щоб зручно було пристати і перекинути трап, доплавалися так до сутінків і пристали вже де довелося, але, як виявилося, вдало. І все було б добре, якби не комарі — вони знахабніло пікірують на будь-які ділянки тіла та кусають навіть через щільний одяг. До такого ми не були готові, антикомариних засобів із собою не брали і купили їх лише наступного дня.

У Саоні заклично хлюпалася риба, вистрибували у вечірню духоту сазани, за свідченням наших рибалок, буквально поруч із катером кружляли величезні соми. На жаль, ні на спінінг, ні на відмінні, за першим словом рибацької техніки оснащені вудки, заправлені всіма видами рослинної та білкової наживки і із найхитромудрішими блешнями, нічого великого впіймати не вдалося... Крім двох сомиків по півкілограма, кількох дрібніших сомиків, досить великого сазана, — і майже вся ця риба ловилася вночі на залишені у воді гачки з наживкою. Втім, юшку варили, і було смачно.

Десь о десятій ранку наступного дня ми повернулися в Грей. На причалі місця для нашого катера бракувало, і з’явився шанс, розштовхавши судна, які стояли досить тісно і були завбачливо оснащені по бортах спеціальними висячими амортизаторами, врізатися після цього маневру на малій швидкості у самий причал. На щастя, розгубленість на борту помітив наш учорашній інструктор і, акробатичним стрибком подолавши відстань між найближчим катером і нами, енергійно перевів ручку газу назад, закрутив у потрібний бік штурвал, і ми благополучно пристали без жертв і проблем зі страховою компанією...

Перше випробування — шлюз. Нам пояснили всю важливість цього етапу подорожі: в який бік потрібно крутити канат, щоб запалився дозвільний зелений сигнал, дали червоні рятівні жилети і багор. На кормі і носі були сині капронові канати для зачеплення за кнехти. Їх треба було поступово послаблювати у разі спадання води в шлюзовій камері або натягати, залежно від обстановки.

Цим наука шлюзування не закінчилася, тому що в дорозі зустрічалися древні шлюзи з ручним управлінням, у тому числі і на повному самообслуговуванні. Але була головна умова — шлюзуватися дозволялося лише до сьомої вечора. І скрізь, де був шлюзівник, потрібно було купувати в нього пляшки з бургундським та інші місцеві спеціалітети — різноманітні види гірчиці, мед, шампанське. Природно, за євро.

У перший день пройшли шістдесят кілометрів. Вийшовши за знаками від основної течії річки, потрапили в безкінечний канал. Система гідроспоруд тут досить складна, але якось обійшлися без загнилих морів і гідростанцій, що нищать рибу. До нашого другого шлюзу ми спізнилися, пристали до берега з порушенням усіх правил у зоні шлюзування і всупереч заборонним написам — все одно ночувати було більше ніде.

Вирішили погуляти поблизу шлюзу й опинилися в чарівному містечку Сеурі — темні вулички з іграшковими магазинчиками, на мініатюрній центральній площі пам’ятник солдатам Першої світової зі списком загиблих громадян Сеура. На п’єдесталі рветься у вічність солдатик у шинелі, касці, обмотках над грубими черевиками, із перекиненою через плече гвинтівкою-трилінійкою...

Душу відвели в маленькій піцерії, де подавали французький варіант смачнющої піци, яка парувала і стікала соком, червоне вино і відмінне морозиво.

Я сидів і думав про всю нереальність того, що відбувається, — я у Франції, у кафе містечка, про яке ніколи не чув; начебто і серед своїх, але навколо французька мова, яку я так погано засвоїв у школі, хоча пам’ятаю окремі слова і вислови. Де Київ, де близькі, і чи зможу я передати їм, яка чудова ця ніч, яка казкова обстановка цієї європейської глибинки... А ми спокійно повертаємося сонним містечком у свій плавучий будинок, і вже ніхто з нас не сидітиме в цьому кафе і не запиватиме гарячий італійський пиріг французьким бургундським...

Адже казки прекрасні саме своєю нереальністю і неповторністю.

Ще через день — місто Вердан. Оце вже провінція, дарма, що французька... Привернув увагу масивний будинок неподалік центру — три поверхи, величезні вікна, безліч балконів, усе світиться чистотою, на першому поверсі щось схоже на ресторан. І лише поблизу роздивилися — за столиками сидять люди дуже похилого віку, дідусі і бабусі, щось їдять і жваво обговорюють — чи то меню, чи то політику. Поруч із будинком рядком вишикувалися машини, іноді в дверях миготять молодші люди — персонал. Ви, певно, вже здогадалися: будинок престарілих, а з опису міста пізніше додався на тій самій території — хоспис. Словом, приємний фінал життя і, за можливості, полегшена смерть...

Взагалі на Заході на проблему батьків і дітей дивляться простіше, ніж ми, коли намагаємося дотягти своїх чад на власній шиї мало не до середини їхнього життя, полегшуючи життя їм і скорочуючи власні роки, тому що в певному віці порозуміння значною мірою втрачається. У Франції все простіше — у вісімнадцять діти виходять на власний шлях, але в старості батьків не опікають, і ті доживають свій вік у таких будинках. Ідуть туди абсолютно добровільно, там усе передбачено, компанія створюється за інтересами, а діти зрідка навідуються як дорогі гості.

Так живуть люди похилого віку й у місті Вердані...

Після довгої подорожі повз тихі заводі, притоки з перекиненими через них кам’яними, потемнілими від часу, горбатими містками, поля і скошені луки з сіном, щільно зв’язаним у валики, — місто Шалон. Катери та інші плавзасоби виведені тут на острів, з’єднаний з містом мостами.

Відразу за островом лікарня, древня, на базі місцевого монастиря. Коли ми поверталися вночі з міста, так і повіяло рідними запахами невідкладної допомоги — машини підвозили травмованих до приймального покою, ходили заспані неголені лікарі у вим’ятих халатах — зовсім домашня обстановка.

Величезне враження справила соборна площа — у місцевому ресторані я вперше в житті спробував паштет із гусячої печінки, а яка без нього Франція? Правда, чудовий смак паштету зіпсувало гірке підгоріле м’ясо з рук того самого втомленого офіціанта на соборній площі. Втім, коли я зібрався сказати йому, що м’ясо несмачне, мене застерегли — попереду морозиво, може плюнути щоб помститися (про таке писали газети).

Дорогою до міста Торнузу щось заскрипіло в рульовій колонці на сусідньому катері. З мобільника зв’язалися з базою, нас попросили пристати і хоча б приблизно позначити своє місцезнаходження, обіцяли надіслати механіка через тридцять хвилин. Справді, не минуло і півгодини, як на маленькому фургончику прибув майстер із собакою, повозився п’ять хвилин і побажав щасливої дороги.

У Торнузі вразив уяву величезний собор XII століття, гулкий, скромно прикрашений скульптурами — черговий Нотр Дам де... цього разу, Торнуз. Проводилася співанка місцевого хору, було безлюдно і прохолодно після спеки на вулиці і задушливої ночі на катері.

Після Торнуза попереду був поворот у річку Сейль, притоку Саона, нашу останню водну магістраль. Сейль — одна з трьох найбільш красивих рік Франції (якщо вірити путівнику). Але насправді пересиченість річковими красотами вже відчувалася — все та ж нерухома вода, чаплі і лебеді, череди на берегах, бобри, які перепливали ріку, будинки і замки, біля яких не пристанеш, — або «приватне», або часу вже обмаль.

До Бранжа, кінцевої точки подорожі, прибули без запізнення — рівно о десятій наступного дня. Розвантажилися, здали катери без зауважень, відшукали стоянку своїх машин, які фірма перегнала сюди з Грея. До речі, коли прокатні машини здавали по приїзді в Дюссельдорф пізно вночі і майданчик прокату був давно закритий, ключі і техпаспорти, за попередньою домовленістю, треба було просто опустити в поштову скриньку на території... Машини не підвели, а знайти неакуратного замовника, коли що, у Німеччині раз плюнути.

У Бранжі ми попрощались із річковим життям, яке вже стало звичним, втішало лише те, що все знято на відео- і фотоплівку, записано в блокноті, отже, не зникло назавжди.

Але фінал подорожі мав відбутися у місті Діжоні, центрі Бургундії, щоб прощання з цим дивним краєм завершилося не в нічим не примітному містечку, а в одному із найстаровинніших і найгарніших міст великої країни, і я за це дуже вдячний моїм друзям і нашим молодим супутникам Жені та Юлі, які за допомогою комп’ютера так розумно все вибрали і розрахували.

Музика Діжона

Гарне і несподіване місто — Діжон. Два дивні собори — Нотр Дам де... тепер уже Діжон і Святого Вінсента. Тиха музика, боязкі туристи з фото і відео, старовина, старовина...

На яскравому від розмаїття овочів, баликів, паштетів, ковбас і, звичайно, незліченних сирів ринку грає на пральній дошці з дзвіночками музикант, а ми вважали, що таких хвилястих дощок крім наших країв ніде й не побачиш, а вже щоб грати... Але й у француза виходить дуже пристойно! Запах сирів біля прилавків розганяють вентиляторами, чи то дихати продавцям важко, чи то для реклами.

У магазинах рекламні трюки, що більше скидаються на шахрайство, — приваблюють покупця п’ятдесятипроцентними знижками; приміром, сорочка коштує тридцять євро, а дві начебто за півціни. Спокушаєшся, тобі все красиво загортають, називають ціну — знижка надається лише на одну... Французи, кажуть, до цього розіграшу звикли, а нам дивно, але платимо, не розгортати ж...

Увечері був головний сюрприз — музичний фестиваль. Групи і дуети в кафе, на перехрестях, у підвалах і підворіттях — усі грають своє, співають самозабутньо, грошей не збирають — надихає любов до мистецтва і бажання показати себе. Народу безліч, у кафе немає вільних столиків, багато знайомих — ось грає група їхньої молодості «Погані хлопчиська», яким тепер уже далеко за сорок, сиві кучері до плечей, у лисинах відсвічують різнобарвні ліхтарі, перед концертом продають фірмові футболки і диски — глядачі, тішачись наперед, звуть артистів до своїх столиків, пригощають, обіймають за плечі, цілуються...

А на центральній площі — зелений ларьок із написом латинськими буквами «Оболонь» (не дуже люблю це пиво, але приємно зустріти земляка).

Вранці через Францію, Люксембург і Німеччину ми поверталися в Дюссельдорф, повз приголомшливий американський меморіал-цвинтар героїв світових війн, через Трир, батьківщину Маркса і Женні фон Вестфален, повз Кельн з його прославленим собором. Машини ластівками долали платні і безплатні автобани, але це була вже інша дорога у світ, що називається простим і звичним словом — дім. У кожного тепер інший, але від цього не менш любий серцю.

Щастя жити

...А все-таки добре бути у відпустці. Навіть просто так сидіти на дачі у своїй Ялинці, слухати спокійно звичний гуркіт електричок і важких поїздів у московському напрямку, відволікатися читанням і дрібними домашніми турботами від думок про те, що скоро повертатися на роботу.

Спокійне і неспішне життя.

І раптом налітає незрозуміла туга, чуєш рівномірне стукотіння мотора, бачиш кола на воді від крапель дощу, руки самі тягнуться до каната, щоб закинути його на кнехт і повільно стравлювати, поки спадає вода, а потім жадібно дивитися в простори, що відкриваються за іржавими воротами шлюзу, який послужив на своєму віку тисячам мандрівників, простори, напоєні запахами сіна, берегових вогнищ і річкової свіжості...

Школа виживання? Ні, просто — щастя жити!