Голосіївська трагедія

Голосіїв — одна з окрас Києва, його легенда, величезний лісовий масив, що опинився з волі людей аж ніяк не на околиці столиці.

Коли п’ятдесят років тому ми переселилися на околицю цього лісу, навіть віддаленість місця роботи не псувала радості від відчуття свіжості й напоєності повітря лісовими пахощами після задушливого міста. Дихалося тут легко й вільно.

В ті роки я втікав по нинішній вулиці М.Рильського до трамвайного розвороту на Голосіївській площі й доїжджав до Байкового кладовища, яке перетинав узимку і влітку по дорозі до Тубінституту. Біля нижнього ставка з вудкою на парусиновому складаному стільчику частенько сидів Максим Тадейович, неподалік біля чорної машини стояв водій, хоча до нинішнього музею, а тоді будинку поета, треба було тільки піднятися крутими сходами, які негласно носили ім’я знаменитої бригадирки Марії Демченко. Вік Рильського, на жаль, уже був не той...

Ліс у ті роки використовували на всі сто. Ранками я встигав бігати до озера з вірним другом ердельтер’єром Зеро. У лісі гуляли з сином дружина і бабусі — спочатку з візком, потім за ручку... Син із приятелями ріс серед цих дерев і озер, ходив на «Кумпол» — одну з місцевих височин, освоїв нижню й верхню дороги до озер, потім цей же шлях пройшов і онук...

Нижньою стежкою ми ходили по гриби, щоправда, навіть у ті роки доволі рідкісні, там-таки було кілька криниць, де можна було напитися найчистішої студеної водички і навіть набрати її додому.

Верхньою дорогою ходили переважно приїжджі городяни і студенти Сільськогосподарської академії, яка пізніше стала Аграрним університетом, а нині змінила свою назву на Національний університет біоресурсів і природокористування України.

Після 1986 року мої сусіди-фізики ходити в ліс, а тим більше купатися в озерах, не рекомендували. Та й вода, що спускалася в них під великим тиском з зовнішнього контуру місцевого реактора (а спускати її продовжують і донині), довіри не викликала.

А ліс на очах переводився. Заболочувалися стежки в його приозерній частині, розмиті ще й цією самою водою, ніхто не прибирав бурелому, дерева гнили, вікові дуби руйнувалися, рівень води піднімався — її стоки не розчищалися, зникали джерела... У лісі з’явилися численні бомжі, вони тягли сюди з місцевих смітників різну гидоту — ганчір’я, пластик, двері, викинуті меблі. Дехто навіть викопав собі невеличкі печери, де відсиджувався до холодів.

Та й городяни внадилися в ліс на пікніки, розпалювали багаття і також зносили на свої «стоянки» будівельний мотлох і повалені дерева, залишали після себе купи недоїдків і посуду. Дехто вже примудряється в’їжджати в ліс на машинах, а нікому з можновладців до цього немає діла, міліція ж воліє їздити по асфальту, нікуди з нього не звертаючи.

Донедавна хоч якийсь порядок у лісі підтримували співробітники Голосіївського лісництва, офіційно іменованого лісопарковим господарством Конча-Заспа. Але спочатку було продано під будівництво якійсь посольській резиденції частину його території зі шматком лісу, а тепер, як видно, і саме лісництво: з’явилося оголошення, що ця служба переїхала в місто на територію якогось автогосподарства. До передислокації працівники лісництва підтримували в чистоті принаймні дитячий майданчик, що прилягає до самої установи, прикрашали різьбленими стовпчиками, складали з колод хатинки, вигадливі лавки, виставляли оригінальні заклики не смітити, берегти унікальний Голосіїв. Якось навіть виставили стовбур дерева, пораненого під час війни... У самому лісі зрідка проводили санітарні рубки, та й непогашені багаття було кому гасити.

І от тепер лісництво фактично ліквідовано, чиїсь хороми зведуть на його досить завидній і великій площі. Чим це загрожує лісу, гадаю, пояснювати не треба.

А поки що тут і в прилеглих подвір’ях житлових будинків господарює вечорами нинішнє покоління студентів-аграрників, чиї гуртожитки розташовані при самому лісі. Тут, у двох кіосках поруч із зупинкою транспорту, можна купити все — пиво, міцніші напої, чіпси та інші закуски, пляшками й обгортками від яких славне студентство засмічує ліс, дитячий майданчик, прибудинкові лавки й увесь простір навколо них.

Що заважає керівництву університету пройтися ввечері в радіусі двохсот метрів навколо своїх гуртожитків та околишніх житлових будинків, подивитися, як поводиться на дозвіллі майбутня надія сільськогосподарської науки та практики, і вже якщо не вжити рішучих заходів з викорінення шкідливих звичок у студентському середовищі, то бодай відправити багатотисячний колектив студентів і викладачів на розчистку природної перлини міста, прибрати, осушити, навести зразковий порядок у «своєму» лісі, взяти його під офіційну опіку, застосувавши на практиці свої знання; направляти сюди у вихідні студентські загони?

Голосіївська біда не за горами — глибшають яри, раняться склом люди і тварини, гине молодий поріст, рубають на дрова для багать дерева, а на кожній прогулянці Голосіївським лісом на перехожих чигає небезпека: то гілка на голову впаде, то втрапиш на заболочену ділянку.

Місто наступає з усіх боків. Затяглася реконструкція Московської площі, і в години пік (та й не тільки) череди машин ідуть в об’їзд лісовою дорогою. Їхні вихлопи просочують свинцем узбіччя, і якщо лісництво справді продано, а міфічний посольський будинок нарешті добудують і він стане чиєюсь резиденцією, то в ліс почнуть «укорінюватися» й інші охочі — хто ж не хоче жити одночасно на природі і в місті?

Ліс — безгоспний, нікому немає до нього діла, мабуть, крім тих, хто живе поруч. Не полегшить його долі і новобуд — Тихвинська церква з жіночим монастирем на найближчому пустирі, раніше перетвореному зусиллями місцевої громадськості й зеленбудом на сквер. Зелені насадження обнесені парканом і знищуються, попри протести місцевих жителів і листи до Леоніда Черновецького, митрополита Володимира та іншого світського й церковного начальства.

Потрібно терміново заборонити будівництво в лісовій санітарній зоні, а якщо такої немає, — заснувати.

Треба рятувати місто і його ліс від варварів. Тут немає альтернативи: або вони нас, або ми — їх. Останнє явно бажаніше!

P.S. Неподалік проданої частини лісництва, обгородженої масивною стіною, дивом уціліла в лісі самотня солдатська могилка — відгомін боїв у лісі, колись порізаному окопами й окопчиками (тут проходила лінія оборони Києва). Могилка, в принципі, не занедбана, але напис на латунній табличці вже важко розібрати, квітів немає. Хтось зварив каркас могили і металевої пірамідки, огорожа ціла. Але чи місце їй тут, цій пам’яті про невідомого солдата, яку дивом підтримують уже понад півстоліття? Чи не слід перенести її в місця офіційного поховання учасників останньої війни, не покладаючись на добрих людей і на «якось воно буде»? Адже опинилася вона серед сміття і недоїдків, а що з нею буде далі, як і з самим лісом, ніхто не скаже напевне...