«Схились до мушлі спогадів — і слухай…»

Михайлини Коцюбинської не стало у Різдвяний день. А в такі дні шлях до раю значно ближчий. Янголи одразу забирають душі праведників у Царство Боже.

Вона - людина-епоха. Коли такі люди є, час спокійно прямує далі. Такі люди мають дивовижну здатність тримати небо на плечах.

Вона була людиною шістдесятницького гарту. Цю любов до «свого» часу вона хотіла передати учням. Зрештою, це можна було відчути і в дисертаціях її аспірантів, а ще більше - під час захистів цих студій у Інституті літератури.

Михайлина Хомівна ніколи не була «ідеологічно заангажованою», вона прагнула до інтелектуального дерзання й була сміливою в судженнях. Не пасувала перед «врємєнщиками». Героями її літературознавчого «роману» стали Василь Стус і Вячеслав Чорновіл. (Як відомо, Михайлина Коцюбинська була упорядником багатотомника творів Василя Стуса, останнім часом працювала над десятитомником творів В’ячеслава Чорновола.)

Вона була дивовижним текстологом: педантичним, скрупульозним, вишуканим. Робота у відділі рукописів і текстології допомагала їй лишатися в просторі думання, співпереживання часові. Не мислила свого життя без інформації, нових книжкових відкриттів, але також хотіла, щоб ці праці потрапляли у простір розуміння, були прочитані іншими літературознавцями.

Думка не має застрявати в часі. Книжки і рукописи не живуть у спецфондах, вони існують тільки в нашому сприйнятті. І для Михайлини Хомівни вкрай важливо було створити простір діалогу. Хоча, як на мене, вона завжди трималася у своїх літературознавчих пошуках важливих морально-етичних основ.

Михайлина Коцюбинська утверджувала думку про те, що література - насамперед мистецтво слова. Пригадую лекції Михайлини Хомівни в Києво-Могилянській академії (почесним доктором якої була). Вона завжди починала свій виступ із окреслення ширшої культурно-історичної ситуації та змалювання перспектив. Її промови мали націєствердну, державотворчу складову. Література для М.Коцюбинської в нинішніх умовах не може бути просто мистецтвом, тільки простором естетики, хоча ми ніколи не повинні забувати, що естетичний принцип - в основі літературного твору. Вона говорила легко і спокійно, стримано, етично виважено. Вона належала тому часові, коли етика визначала людську діяльність, спосіб існування в часі.

Шістдесятництво - час екзистенційних питань. Час, коли вижити можна було тільки гуртом, тільки тримаючись одне за одного. І митці розуміли якусь особливу суть слова «братерство», «солідарність». Ось як писала сама Михайлина Хомівна: «Як виживалося в ті часи? Нелегко, звичайно, але допомагала надзвичайна солідарність, згуртованість усіх причетних до нашої «шопти» друзів і однодумців - тих, кому пощастило лишитися на волі (досить умовній), родин заарештованих та їхніх колег. Постійне відчуття ліктя, взаємодопомога моральна й матеріальна, яка надходила подекуди несподівано, від людей, які боялися афішуватися, але співчували…»

Це була доба цілковитої підтримки з боку друзів і відчуження з боку влади. Своїми духовними наставниками Михайлина Хомівна в 60-70-х роках вважала перекладача Г.Кочура та письменника Б.Антоненка-Давидовича. Михайлина Коцюбинська розуміла, наскільки важливо підтримувати одне одного, наскільки важливим може бути слово підтримки молодшому сучаснику.

…Все має свою міру і свій строк. Михайлина Хомівна, метафорично кажучи, так і залишилася в році 2010-му, бо ж, за китайським календарем, новий рік ще не розпочався. Вона відчувала, що відходить її епоха. Її час… Лише пам’ять і відчуття етично-моральної рівноваги примушували Михайлину Хомівну працювати - в найтяжчий час. І ця праця повернула до життя Василя Стуса в українській культурі.

Одна з останніх підсумкових праць Михайлини Коцюбинської - «Мої обрії», книжка спогадів, книжка спостережень, книжка-історія. Коцюбинська прожила життя, гідне пошани. Шлях виважений і спокійний, стоїчне тримання спини, неможливість зігнутися під обставинами, здатність вийти з гри, коли життя примушує тебе бути рабом. Згадати хоча б виступ проти арештів 1965 р. під час перегляду фільму С.Параджанова «Тіні забутих предків». Рабська психологія ніколи не була прийнятна для неї. Можливо, часом етичні межі власного сумління були занадто неприступними, таку висоту міг узяти далеко не кожен. Але ця висота - не для себе, з неї мають вийти інші покоління, молодші голоси, від яких залежить доля нових обріїв…