ШЕВЧЕНКІВЦІ Й «КАТЮШІ»

Бойові машини реактивної артилерії під час Великої Вітчизняної війни в народі любовно називали «Катюшами». Нова зброя відразу стала надзвичайно популярною. Для метання снарядів використовувався реактивний двигун установлений на самому снаряді, що забезпечувало швидкість і дальність польоту (некеровані ракетні снаряди) і практично виключало дію сили віддачі на машину. Залповий вогонь забезпечував раптовість. Це дозволяло конструювати прості за устроєм, легкі і компактні пускові установки, які мають вогневу потужність. Ракетні системи БМ-8 (калібр снаряда 82 мм) і БМ-13 (132 мм), снаряди масою 7,98 і 42,5 кг ефективно вражали відкриту живу силу противника і вогневі засоби на дальності 5,5 і 7,9 км. З міркувань таємності марки бойових машин реактивної артилерії спочатку не називалися.

14 липня 1941 року перша батарея реактивної артилерії (командир капітан І.Фльоров) дала перший залп по скупченню ешелонів противника на залізничному вузлі Орша. (З моменту формування мінометним частинам присвоювалося гвардійське звання.)

Неоціненний внесок у розвиток теорії та практики використання ракет внесли вчені і винахідники А.Засядько, К.Константинов, К.Ціолковський. Розробку реактивної техніки в СРСР було започатковано 1920 року газодинамічною лабораторією в Петрограді. 1939 року створено дослідний зразок багатозарядної пускової установки, названої пізніше БМ-13.

1941 року в Харкові на заводі Шевченка було розпочато серійне виробництво знаменитих гвардійських реактивних мінометів «Катюша». За минуле шістдесятиріччя про цю подію не писала жодна з харківських газет, не говорилося навіть на торжествах на честь Дня Перемоги. І спливла вона на світло зовсім недавно, напередодні столітнього ювілею підприємства. Але навіть сьогодні про ці епізоди діяльності українського заводу можна почути лише в заводському музеї і прочитати в нарисах історії підприємства. Перегорнемо ці сторінки.

З початком війни Харків перетворився на бойовий арсенал Червоної Армії. Завод ім. Шевченка, перебуваючи в системі Наркомату середнього машинобудування, розпочав освоєння і випуск військової техніки в 1940—41 роках. Зі спогадів ветерана війни і праці А.Сорокіна:

— У цеху стендового складання з 1941 року було організоване виробництво пускових ракетних установок БМ-13, або, як їх згодом стали називати, «Катюш». Про початок війни я дізнався на роботі. Зі сльозами на очах заводчани слухали по радіо виступ В.Молотова. Того ж дня в цехах пройшли збори — було прийнято рішення про цілодобовий режим роботи. Люди не лише виконували свої змінні завдання, а й копали траншеї, обладнували бомбосховища, обклеювали шибки. У перші дні багато шевченківців пішли на фронт, у загони народного ополчення, винищувальні батальйони. Завод перебудовував роботу на військовий лад. У цехах створювалися фронтові бригади, ділянки, зміни, що перевиконували завдання з виробництва авіабомб і мін.

У вересні 1941 року обстановка на фронтах ускладнилася. Нависла загроза захоплення Харкова окупантами. ДКО СРСР прийняв рішення про евакуацію промислових підприємств у глибокий тил. З Харкова було відправлено 320 ешелонів із заводським устаткуванням, все, що не можна було вивезти, закопали в землю. З міста виїхало понад 400 тисяч заводчан.

Шевченківці отримали наказ про евакуацію до Пензи. Демонтаж устаткування йшов удень і вночі. На залізничні платформи вантажили котли, трансформатори, оснастку, інструмент, кольоровий метал, 6 тис. різноманітних верстатів. Заводський ешелон, що прямував до Пензи, кілька разів потрапляв під бомбардування, але, на щастя, добралися харків’яни без втрат. Розмістилися на території бісквітної фабрики. До Пензи евакуювали тільки 30 відсотків облікового складу заводу, але вже в листопаді вони приступили до поставки зброї фронту.

Зі спогадів ветерана підприємства, інженера-технолога П.Калугіна:

— Перед колективом було поставлено завдання створити в найкоротші терміни надпотужні важкі міномети. Люди по кілька діб перебували в заводських цехах і відділах. Пам’ятаю, що перший зразок ми виготовили досить швидко. Але такому міномету потрібні були потужні міни. Підприємство, на якому освоювався їхній випуск, зі своїм завданням не впоралося. І тоді замовлення передали нашому заводу. Кілька днів і ночей, практично без відпочинку, працював я над кресленнями. За ними висококваліфіковані інструментальники виготовили унікальну оснастку, і завод розпочав випуск нового типу боєприпасів, яких потребував фронт.

У середині грудня шевченківці відвантажили перші партії боєприпасів і озброєння, а із січня 1942 року ввійшли в графік, щомісяця виготовляючи 30 «Катюш»,
1 тис. ротних мінометів, 100—120 полкових мінометів, 300 тисяч мвн, 5—6 тисяч авіабомб.

Бракувало робочих рук, до верстатів стали жінки й підлітки — дружини і діти заводчан, робітники евакуйованих підприємств Орла і Тули. Завод перейшов на казармене становище. Короткий відпочинок після 11-годинної зміни — і знову до верстатів. К.Сердобольський так згадував про цей період:

— Для нас тоді не було неможливого. Коли знадобилося ввести додатковий прес, брати Овчинникови, прекрасні інструментальники, за три доби виготовили шестимісний штамп. У тяжку годину випробувань колектив заводу робив усе, щоб наблизити перемогу.

Серед евакуйованих до Пензи була сім’я А.Кудя, кадрового робітника заводу. Його дочка, Г.Пивоварова, згадує:

— Коли ми евакуювалися разом із заводом, у нашій сім’ї було четверо дітей, п’ята дитинка народилося вже в Пензі. Звісно, важко жилося тоді всім, але багатодітним особливо. Нашій сім’ї довелося пережити чимало злигоднів. Мені було тоді чотири роки, але я досі пам’ятаю вогкість і холод барака, у якому ми жили, пацюків, від яких охороняли маленьку сестричку, і постійне відчуття голоду. Здається неймовірним, що люди все це витримали, зберегли себе і своїх дітей.

А ось як запам’яталися ці роки ветерану війни та праці А.Буруж’янцу:

— У лютому 1943 року після поранення й контузії в бою за Харків, я потрапив у госпіталь під Пензою. Коли мене виписали, я отримав направлення у школу молодших командирів. Ми несли постійні чергування на підприємствах, евакуйованих із різних міст країни. Під час одного з чергувань я зустрів свого земляка, від якого дізнався, що тут працюють шевченківці. На власні очі бачив, що люди трудилися не покладаючи рук, по кілька днів не йдучи із заводу. Особливо тяжко було підліткам і жінкам, виснаженим важкою роботою і недоїданням.

Великою радістю стало повідомлення, що 23 серпня 1943 року звільнено Харків. Загальний розмір збитків, завданих народному господарству і населенню Харківщини, перевищив 33,5 мільярди карбованців. Місто було в руїнах. Особливо сильно постраждали промислові підприємства. Перша група спеціалістів, які повернулася з Пензи, побачила обгорілі, напівзруйновані будівлі цехів, цегляні завали. Пожежа знищила механічний і складальний цехи, парокотельню, компресорну. Документи заводського архіву за 1943 рік дають уявлення про те, в яких умовах йшло відновлення підприємства. Бракувало кадрів, більшість молодих і працездатних людей ще були на фронтах війни. Однак вже у вересні-жовтні 1943 року особливо важливі ділянки було укомплектовано спеціалістами. Стояло завдання хоча б частково пустити виробництво — фронт потребував боєприпасів і зброї. І завод почав працювати.

Після перемоги шевченківці випускали текстильні машини, виготовляли апаратуру сліпої посадки літаків військової та цивільної авіації, освоювали і вели серійне виробництво диспетчерського локатора ДРЛ-1, що дозволяв виявляти літак на відстані
30 км. З 1953 року завод приступив до виробництва апаратури систем управління балістичними ракетами, виготовляв апаратуру, розроблену в КБ С.Корольова для першого штучного супутника землі, а пізніше й ракету, що вивела на орбіту космічний корабель із людиною на борту. Надалі на заводі серійно виготовлялася бортова апаратура управління балістичними ракетами розробки КБ В.Сергєєва, М.Пилюгіна і В.Кузнєцова. На початку 1990 років заводські спеціалісти взяли участь у розробці і виготовленні електронних приладів систем автоматики для танка Т-80УД, спроектованого харківським конструкторським бюро ім.Морозова при заводі ім.Малишева. Це стабілізація башти танка і гармати, управління зенітною кулеметною установкою, механізм завантаження гармати і видалення снарядів. На рахунку підприємства виготовлення апаратури для супутника «Sesat», комплекти для модернізованої БЦВМ «Салют-3М», для виведення на навколоземну орбіту супутників зв’язку «Глобалстар», виробництво систем управління атомними і тепловими електростанціями. Нещодавно Харківський державний приладобудівний завод ім.Шевченка (об’єднання «Моноліт») відзначив своє сторіччя. Підприємство пройшло шлях від кустарних майстерень до випуску складної електронної апаратури. Говорячи про цей період, генеральний директор А.Шпеєр зазначив:

— Біографія заводу складається з доль тисяч людей, котрі у різні роки працювали на підприємстві. Спираючись на здобутки попередників, кожне покоління вносить свою лепту в розвиток виробництва і робить крок уперед відповідно до вимог часу. У неперервному зв’язку поколінь — вища мудрість і сенс людського життя. Оглядаючись на пройдений шлях, добрим словом пригадаємо всіх, хто залишив про себе гідну пам’ять у літописі заводу. Талановиті умільці, прекрасні спеціалісти були не сторонніми спостерігачами, а активними учасниками. Знаючи свій родовід, люди прагнуть залишити добрий слід на землі, відчувають відповідальність за те, що кожного дня роблять для заводу, країни, а отже, і для самих себе.