Серпень. Київ

Стоять теплі дні, і відвідувачів фешенебельних ресторанів у центрі Києва можна бачити на літніх верандах. Тепер усіх їх видно, дивися — не хочу! Ось депутати від Партії регіонів, Блоку Юлії Тимошенко і Соціалістичної партії обідають свіжою дорадо в соусі з білого вина. А ось депутати від «Нашої України», Блоку Юлії Тимошенко і Партії регіонів пригощаються ніжним десертом і капучино. Тільки вчора ці поважні люди били один одному фізіономії перед екранами телевізорів. Чи це були не вони?

У фешенебельних ресторанах переговори точаться зовсім іншою мовою, ніж та, якою депутати оперують у прямому телевізійному ефірі. Річ навіть не в тому, що мова ця — російська. Це взагалі не важливо. Хіба важливо, якою мовою у вибої розмовляють між собою шахтарі. А ці ресторани, ці літні веранди, на яких звичайний киянин може хіба що посидіти, звичайний дніпропетровчанин — хіба що постояти, а звичайний львів’янин — хіба що подивитися, — це їхній депутатський вибій. І слова відповідні — «бабки», «перетерти», «погано натирив», «відв’язався». Гарні такі слова. Наші.

Колись на НТВ розшифрували телевізійний запис наради у Володимира Путіна з приводу подій на Дубровці — виявилося, що Михайло Касьянов сказав зовсім не те, що ми думали, і був великий скандал. Українським журналістам навіть на думку не спадає розшифрувати те, що говорить Віктор Ющенко Віктору Януковичу, коли політики зустрічаються. Адже зрозуміло ж, що лідери говорять про державні справи, погоджують свої погляди на майбутнє країни. Про що ж іще їм розмовляти?

Те саме український виборець думає про депутатів, що навіть і не намагаються від нього ховатися в літніх кафе. Бо якщо виборець і побачить тих веселих співрозмовників — успішних і задоволених, він і не подумає, що це вони. Виборець слідкує за телеспектаклем з парламенту, як за «Рабинею Ізаурою» — якщо взагалі слідкує. І будь-яка спроба розповісти йому про те, що відбувається насправді, наражається на запеклий опір. Виборець не хоче про це знати.

Якщо замислитися, цим український виборець аж ніяк не відрізняється від свого російського побратима по пострадянському простору. Російський виборець переконаний, що живе в стабільній щасливій країні (або, якщо він великий демократ, – при диктатурі Путіна), і нічого не хоче чути про те, що відбувається насправді, про боротьбу кланів, узгодження інтересів. Якщо до нього приїжджає родич з українського закордону, він одразу починає годувати гостя бутербродами й бідкатися: як же ви там живете, при такій нестабільності! Вам би Путіна! (Або, якщо він великий демократ, — починає годувати бутербродами і захоплюватися: нам би вашу Юлю! А як ви стояли на Майдані! Ти стояв?).

У Росії створили такий чудовий муляж — муляж стабільності, який, до того ж, обернувся муляжем диктатури для меншості: всі задоволені. Але Україна — не Росія. Її громадянам більше до серця муляж демократії. Російська дитина-виборець грається зі своєю стабільністю, із Путіним, Івановим і Медведєвим, Медведєвим, Путіним і Івановим і знову спочатку, і життя здається їй нескінченним, як труби «Газпрому». Українська дитина-виборець грається зі своєю демократією, з Ющенком, Тимошенко і Януковичем, Януковичем, Тимошенко і Ющенком, а потім знову і знову — і життя здається їй вишневим садочком біля хати. Потрібно тільки, щоб у хаті – обов’язково на почесному місці – був герой цієї дитини-виборця, і це обов’язково станеться.

А в цей час Путін, Іванов, Медведєв, Ющенко, Тимошенко, Янукович і десятки інших скромних трудівників великої політики роблять великі справи, які навряд чи мають бути зрозумілі рядовому виборцеві. Але ніхто й не збирається засмічувати його голову зайвою інформацією. Виборцеві все одно ніколи не сидіти в їхніх ресторанах, не гуляти в їхніх резиденціях, не спілкуватися з їхніми бджолами і не боротися з ними в дзюдо. Виборця в літньому меню не пропонується.