Сергій Жадан: «Наприклад, закидати бомбами Управління культури…»

Взагалі-то, йому вже за тридцять, отож журналістам і літературним критикам пора б перестати називати Сергія Жадана «молодим письменником». Тим більше що «молодий» у сенсі «маловідомий» — це вже точно не про нього. І «Цитатник», і «Біг Мак», і «Депеш Мод», і «Anarchy in the Ukr», — кожна нова книжка Жадана, поетична чи прозаїчна, має розголос у літературних колах ще до свого виходу в світ, потік відгуків у пресі щойно після видання і визнання «культовою» серед вдячного і досить широкого (кажуть, п’ятитисячний наклад його останньої книжки вже практично розійшовся) масиву читачів.

Але називають і називатимуть, мабуть, ще довго. Для того є об’єктивна причина: надто глибока у нинішній українській літературі прірва між поки що живою «старою гвардією» і «молоддю», між ностальгійно-безнадійним покликом до відродження традицій і агресивним новаторством за будь-яку ціну. Письменники другого табору приречені на імідж «вічно молодих і вічно п’яних». Вони про це знають. І відповідають йому — свідомо чи несвідомо.

Треба бачити, як Сергій Жадан спілкується з читацькою аудиторією. Як володіє нею, закохує в себе, робить справді своєю. Він як ніхто вміє читати зі сцени не лише вірші, а й прозу, вміє запізнюватися рівно настільки, наскільки треба, а також невимушено і вчасно йти. Треба бачити, з яким захопленням його зустрічають. І як втрачають інтерес до літературної акції після того, як він пішов, — навіть якщо взагалі-то шоу ще триває. Без Жадана це вже не шоу.

— Сергію, ви досить професійно працюєте з аудиторією на своїх поетичних акціях і літературних презентаціях. Наскільки ви її уявляєте, хто ваш читач? Вік-стать-соціальний стан?

— Мій читач — молода, розумна, в міру асоціальна особа. Чоловічої чи жіночої статі — це, в принципі, однаково. 13—14 років, без вищої освіти, з порядних українських родин… жартую, звичайно. Ні, я ніколи «соціологічного портрета» не відстежував, мені це нецікаво. Але я бачу, що на виступи переважно приходить так звана молодь, і мені це подобається, імпонує.

— Коли ви чуєте вислів «культовий Жадан», який наразі вживають щодо вас постійно, це тисне?

— Я не знаю, що таке «культовий Жадан». І взагалі не уявляю, що означає поняття культовості стосовно українського письменника. Якби мені пояснили, що це таке, я б сказав, тисне воно чи ні.

— Стосовно вас це означає таку ситуацію: нової книжки ще нема, але про неї вже говорять, висувають прогнози, якою саме вона буде. Зрозуміло, йдеться не про «широкий загал», а про певну кололітературну тусовку. І ви приблизно знаєте, чого саме вона від вас чекає…

— Я не знаю, чого від мене чекає кололітературна тусовка, я на тусовку не працюю. Я працюю на свого читача.

— Але ж вам відомо, чого вони від вас хочуть, ваші молоді і в міру асоціальні читачі? Намагаєтеся відповідати очікуванням — чи, навпаки, всіх здивувати?

— Ні, здивувати я нікого не намагаюся… Втім, я справді знаю, чого від мене чекають, і мені цікаво зробити саме те, чого від мене не чекають. Нецікаво йти у фарватері, нецікаво підлаштовуватися під читача, навіть якщо це розумний читач. Мені справді було відомо, наприклад, що після «Депеш Мод» дехто чекав продовження «Депеш Мод». Я написав зовсім іншу книжку. Так само, як після «Біг Мака» багато кому хотілося його продовження, а я написав «Депеш Мод», який цілком відмінний від «Біг Мака».

— Ненормативна лексика у ваших творах — це…

— Немає нормативної і ненормативної лексики. Це вигадки Інституту літератури імені Тараса Шевченка, на цьому академік Жулинський заробляє свої гроші. Вся лексика єдина.

— І все ж таки, виступаючи перед аудиторією, — я особисто чула, — ви попереджаєте про те, що в наступному тексті така лексика буде. Отже, про її існування вам відомо. Її використання — це загравання з читачем чи що?

— Це не загравання з читачем. Мені нецікаво, умовно кажучи, когось шокувати чи епатувати. Мені просто хотілося б, щоб люди сприймали такі речі адекватно, тому я й попереджаю: зараз буде так звана ненормативна лексика. Якщо хочете, вийдіть із залу, у вас є час.

— У новітній українській літературі, і це особливо чітко простежується за серією «Графіті» видавництва «Фоліо», де виходять і ваші книжки, дуже сильна автобіографічна течія. Причому доволі специфічна: дівчата пишуть про те, хто з ким і як спав, а хлопці — хто, де і з ким пиячив. Чому так, на вашу думку?

— Мабуть, тому що раніше про такі речі не писали. Тому, що в нашій літературі завжди було більше табу, ніж відкритих і вільних тем. Це по-перше. А по-друге, очевидно, існує нагальна потреба писати все ж таки про речі прості, зрозумілі і очевидні, а не про щось складне, закручене, таке, що вимагає якоїсь гри в контексти і тому подібне.

— Ви думаєте, це надовго, чи така хвиля швидко зійде?

— Я думаю, це хвиля, яка мала б перерости в щось більше, в ширше річище, умовно кажучи, реалістичної прози. Реалістичної без стосунку, ясна річ, до критичного чи соціалістичного реалізму, мається на увазі простий наратив, максимальне наближення до реальності у деталях тощо.

— Для вас існує «вічна проблема» новітніх українських письменників — сісти за стіл і щось написати?

— Так, проблема є, я не люблю писати, але в певний момент розумію, що це потрібно зробити, що в мене є якісь обов’язки, скажімо… перед самим собою перш за все.

— А перед видавцем обов’язки маєте?

— І перед видавцем, зокрема. Перед читачами, які питають: коли буде наступна книжка, про що вона буде?

— Як у вас особисто пройшов традиційний письменницький дрейф від поезії до прози? І як на сьогодні справи з поезією?

— Я не відійшов від поезії до прози, я ці речі суміщаю. Зараз пишу нову книжку прози, після чого планую випустити нову книжку віршів.

— Що це буде за нова книжка прози? Можете проанонсувати?

— Так. Це буде книжка про бізнес, кримінал, контрабанду наркотиків, політичні технології і так далі.

— Я так розумію, тут про автобіографізм уже не йдеться. Адже все це не є реаліями вашого життя?

— Я буду писати про реалії життя моїх друзів.

— У вас є друзі з кримінального світу?

— В мене дуже багато друзів у дуже різних соціальних сферах.

— На якому ж грунті ви співіснуєте?

— На грунті любові до цього життя. В мене є друзі цілком протилежні, настільки, що, зустрівшись між собою, вони можуть одне одного побити, але коли зустрічаються зі мною, все нормально. Тому що насправді немає жодних відмінностей між людьми залежно від того, членом якої партії ти є, за яку економічну теорію виступаєш, до якої соціальної категорії належиш чи, загалом, яку життєву позицію займаєш. Насправді все дуже просто, і всі ми дуже подібні, просто треба в якийсь момент це помітити.

— Ви ведете тусовочний спосіб життя?

— Ні, я веду дуже спокійний і врівноважений спосіб життя. Просто, оскільки багато виступаю і багато подорожую з літературними акціями, складається враження, ніби я постійно в тусовці.

— Чи маєте ностальгію за ірпінською тусовкою (маю на увазі щорічні семінари творчої молоді в Ірпені), на яку припала ваша молодість, як і молодість багатьох сучасних українських літераторів?

— Ні, в мене немає ностальгії ні за чим. Ностальгія, як на мене, деструктивне відчуття, я не раджу взагалі ним перейматися.

— Харківський сегмент помаранчевої революції мав, принаймні на телеекранах, обличчя поета Жадана. Що ви тепер про все це думаєте, з огляду на останні події?

— Я думаю, що революція не закінчилася, треба далі валити діючу владу. То був тільки перший етап.

— З цього випливає, що ми знову побачимо Жадана у політичному контексті?

— У політичному — ні. Я політикою на Майдані не займався. Я займався акцією громадянської непокори. Насправді для мене було не так важливо підтримати Ющенка, набагато важливіше було виступити проти діючого політичного режиму. Як, думаю, і для більшості харків’ян, які вийшли тоді на Майдан.

— У якій формі ви бачите виступ проти діючого політичного режиму тепер?

— Ну, наприклад, закидати бомбами Управління культури. Або впіймати губернатора і… не знаю… закликати його до совісті.

— Ви, певно, жартуєте, а на папері це виглядатиме досить серйозно, як заклик до насильницьких дій. Ви до цього готові?

— Я до всього готовий. Насправді більшість речей, які нам спочатку видаються нереальними, є реальнішими, ніж ми про них думаємо. Скажімо, згадаймо події минулого року: хто б міг подумати, що українці раптом виступлять проти влади настільки згуртовано і що це закінчиться настільки успішно? Я не закликаю до насильницьких дій, просто вважаю, що будь-які дії, у тому числі й насильницькі, якщо вони відбуваються, є внутрішньо вмотивованими і виправданими. Все нормально!