Щеплення безпам’ятством

Метеоцентр, що останнім часом майже втратив прогностичні здібності, цього, звісно, не передбачатиме, але всяк в Україні сущий знає: 23 лютого наприкінці робочого дня повітря, особливо в містах, збиватиме з ніг алкогольним чадом.

Українці відзначатимуть День захисника Вітчизни. Усі - від малого до старого. Чиновники залишать усі важливі справи і понесуть вінки до пам’ятників полеглим у Другій світовій. Ветеранів ЗСУ укотре безпідставно назвуть ветеранами війни і вручать їм по червоній гвоздичці та цінному подарунку (а цього року, може, й по конверту з грішми - вибори ж на носі). Начальство, що, як правило, не служило в армії і на гарматний постріл не підпустило туди своїх дітей, запросить ветеранів на «фронтові сто грам» і охоче покаже приклад. «Силовики» вважатимуть цей день майже професійним святом, із відповідними заходами «на службі» і вдома. Та й у зовсім цивільних офісах і трудових колективах жінки накриватимуть столи для колег-чоловіків і з задоволенням складуть їм компанію. «Срочники» радянської армії взагалі почуватимуться іменинниками і задовбають присутніх спогадами про армійські будні.

Але найбільше «торжеств» буде в освітніх закладах. У школах, вишах і навіть дитсадках дівчатка скидатимуться на подарунки ровесникам, надіючись на «симетричну», як кажуть тепер, відповідь 8 березня. Цього дня уроки й пари будуть чимось побічним, а головним - «празнік мальчіков», як кажуть безнадійно зрусифіковані есересером мами найактивніших організаторок святкових дійств.

Та й, зрештою, все законно: свято ж є в усіх календарях.

Так, це правда: 23 лютого у нас традиційно звикли вважати чоловічим святом. За радянської влади цього дня відзначали «День Радянської армії і Військово-морського флоту». Хоча жодного стосунку до історії зазначених військових формувань дата не має. Але це з’ясувалося тоді, коли вже пострадянські історики почали шукати сліди «першої перемоги у 1918 році новоствореної робітничо-селянської червоної армії над військами кайзерівської Німеччини під Нарвою і Псковом»: саме так пафосно в «Краткой истории ВКП(б)» у 1938 році пояснював появу свята товариш Сталін. Сліди знайшли - але тільки нищівних поразок червоних у цей день.

Насправді походження свята було типовим для країни, в якій історію замінили пропагандою. 1919 року в більшовицькому уряді народилась ідея відзначити день Червоної армії: 28 січня, коли - 1918 року - був підписаний декрет про її створення. Та, доки все документально оформляли, організувати святкові заходи вже не встигали. Найбільше годився для цього недільний день 23 лютого. Відзначили і забули - аж до 1922 року! А тоді згадали й почали відзначати щороку - аж до розпаду СРСР.

Однак із руйнуванням імперії, здавалося б, мало зникнути і свято. Проте 1995 року уряд РФ відновив «день чоловіків» у календарі знаменних дат як День захисників Вітчизни. Причому з брехливим, зате героїчним, сталінським формулюванням - дарма що аргументовано спростованим істориками.

В Україні на той час уже з’явилась інша традиція: вітати чоловіків шостого грудня, у день створення національних Збройних сил. Та 1999 року президент Леонід Кучма, шукаючи електоральної підтримки перед черговими президентськими виборами, свято 23 лютого реанімував, повністю змавпувавши російський відповідник: День захисника Вітчизни.

Хоча цих днів - реальних і конкретизованих доконечно - Перемоги, партизанів, героїв Крут, Збройних сил і т.п. - у вітчизняних святцях мало не через сторінку. А ось хто, коли і чию Вітчизну захищав 23 лютого так самовіддано і переможно? Нашу точно - ніхто.

Але хто запитує? А якщо й поцікавиться, то почує у відповідь: «А ми так звикли».

І нікому пояснити, що ця звичка - вкрай шкідлива для державного і суспільного організму. Це те ж саме що відзначати як свій день народження іменини сусідської тещі, яка отруїла вашого пса...

Та ось же - відзначають. І на найвищому державному рівні, і на особистому теж. Ще можна зрозуміти, коли тримаються цього свята люди, котрі виросли в СРСР і досі зденаціоналізовані імперськими орієнтирами: «Мой адрес - не дом і не улица, мой адрес - Советский Союз». Це наче рудиментарний хвостик на копчику, якого можна позбутися хіба що хірургічним втручанням. Але коли штучно вживлюють цей атавізм поколінням, які зростають у самостійній Україні, - то інакше ніж свідомим знущанням і каліченням нації таку дію не назвеш.

А саме це й відбувається наразі в Україні. Понад те - зводиться в ранг державної політики. Реальне дослідження історії нації, згуртування її навколо справжніх вікопомних перемог та видатних героїчних постатей - тобто повернення історичної пам’яті і виховання патріотизму, без чого не відбудеться жодна держава, - в сьогоднішній Україні цинічно й нагло підмінюється чужими історією та цінностями. Вони нав’язуються постійно, цілеспрямовано і через усі можливі джерела: систему дошкільної і шкільної освіти, ЗМІ, кінематограф, повернення радянських традицій тощо. Українське - в Українській державі! - або замовчується, або зневажається і висміюється. І все це під зливою звинувачень у безжалісній українізації «рускоязичново насєлєнія». Періоди, коли державна політика розвивалася в національному руслі, нетривалі - 1991-1995 і 2005-2010 роки. Тому, замість набрати незворотного характеру, вона знову й знову безсило відступає перед нещадним котком, який на корені знищує кволі паростки національного відродження і розвитку. Народ, позбавлений національної свідомості й людської гідності, споглядає це байдуже, як сторонній спостерігач, не опираючись і не захищаючи своє.

За великим рахунком, він і не знає, що насправді - його. Упродовж століть позбавлений власної державності, він звик бути вторинною расою. Чужі імперії не лише загарбували українські землі, а й привласнювали українських героїв, український інтелект, таланти і вроду. Так, селянин Петро Кішка став безстрашним російським матросом, винахідник космічної ракети Микола Кибальчич - видатним російським ученим, син гетьмана Пилипа Орлика - маршалом, про заслуги якого перед Францією нагадує назва аеропорту Орлі, правнучка гетьмана Дорошенка Наталія Гончарова увійшла в російську історію як дружина Олександра Пушкіна і найперша красуня того часу. І навіть графиня Софія Перовська, правнучка останнього українського гетьмана Кирила Розумовського, що була повішана за вбивство царя Олександра ІІ і зведена в ранг героїв в СРСР, - у всіх документах записана як «русская».

Та ці імена, як і імена ще безлічі українців, прикрашають пантеони слави інших народів. Українцям же імперії залишали тільки імена зрадників - і таврували українців як зрадників. І українці слухняно проклинали Мазепу, петлюрівців, махновців, куркулів, бандерівців, інших - як десятиліттями втовкмачували їм -бандитів, яких так щедро народжувала багата вкраїнська земля. Настільки щедро, що в СРСР, де українці становили 16% населення, серед політв’язнів їх було 50%, а з 1950 року - ще більше. Та їхні співвітчизники, досі в дурмані радянських стереотипів, сумлінно підживлюваних чинною владою, ще й тепер доконечно не усвідомили: ті, хто викликав таку ненависть імперій, бо виступав проти цих імперій, - і є справжні українські герої, які боролися за Вкраїну не на життя, а на смерть. Легендарні звитяжці, видатні державники, безстрашні патріоти - за підлим наказом і великим лукавством ворогів України донині забуті, зневажені...

Україна стане по-справжньому незалежною тільки тоді, коли українці згадають їхні імена, повернуть їхню славу і виховуватимуть на їхніх прикладах дітей. Не «празнікамі мальчіков», чужими і безглуздими, - а взірцями життів великих мужів, відданих за нашу Вітчизну.