Сальвадор, Тарасова гора і байкерська теща

Коли вулицею проїжджають колоною байкери, це треба бачити. Не задивитися на них неможливо — навіть якщо ви зовсім не розумієтеся на мотоциклах, не любите шуму та пилу і взагалі є переконаним пішоходом. Вони стильні та дивні, вони веселі й вільні, вони ризикові та відчайдушні, вони всі дуже різні, а головне — інші.

У них рідко бувають прізвища, хіба що в паспорті, а так, серед своїх, і на публіці — звучні псевдоніми. Ашот Арушанов відомий громадськості як Сальвадор. П’ять років тому він організував найбільший в Україні міжнародний байкерський зліт «Тарасова гора», який щорічно проходить на початку червня у Каневі, біля підніжжя однойменної гори. Зараз, коли байкери усієї країни вже підраховують дні до зльоту і готують в дорогу свої чоппери, круїзери або спорт-байки, ми говоримо з головним київським байкером Ашотом Сальвадором про його стиль життя, друзів, подорожі та інше.

— Ашоте, розкажіть, як ви самі стали байкером і Сальвадором?

— Внутрішньо я давно, ще з юнацьких років, відчував, що колись сяду на мотоцикл. Але так склалося, що ця моя мрія реалізувалася лише в тридцять років. І от вже сім років я катаюся. А чому Сальвадор? Тому що я дуже люблю Сальвадора Далі, цього великого відчайдушного іспанця, його творчість. Певний час я жив у Криму, ми з хлопцями відкрили там кафе і назвали його «Сальвадор». Там до мене і прилипло це прізвисько. А потім, коли я вже почав кататися, нас часто плутали з кримським байкером Ашотом, і я нагадав громадськості про свій псевдонім. Мені здається, я схожий на цього художника тим, що, як і він, трошки пришелепкуватий. І малювати теж люблю.

— Щоб стати байкером, достатньо купити мотоцикл чи ще щось треба?

— Тут уже в запитанні закладено відповідь. Звичайно, купити мотоцикл недостатньо. У багатьох він є і стоїть в гаражі; дехто зрідка на ньому виїжджає; дехто друзям показує, а я знаю й таких, які просто музику слухають, сидячи на мотоциклі на дачі. Треба їздити, треба цим жити, треба це відчувати — лише тоді можна називатися байкером.

— Що таке байкерські зльоти? Скільки їх в Україні, чи багато народу збирають?

— Це збір старих друзів і нових знайомих, зібрання однодумців. У буквальному значенні слова зліт — ми ж літаємо на мотоциклах, просто низько-низько над землею. Злітаємося з усієї України та багатьох інших країн. Цього року на зліті «Тарасова гора», який відбуватиметься з першого по третє червня під Каневом, приїдуть представники щонайменше десяти країн. Це ж весело, класно, радісно — приїздити звідусіль і зустрічатися в одному місці.

Таких великих байкерських зльотів в Україні два — одеський «Гоблін-шоу» і «Тарасова гора». В Одесі його почали проводити завдяки відомому в мотосередовищі персонажу на ймення Андрій Гоблін. Він організував свій зліт десь на три роки раніше, ніж я «Тарасову гору». Але ми їх уже наздогнали: наша географія стрімко розширюється, а кількість людей, які відвідують наш зліт, зростає щороку в півтора-два рази. На П’ятій міжнародній мотоконференції у Москві наш зліт визнаний одним із трьох найкращих мотозаходів СНД за 2006 рік.

— Що ж там відбувається, крім неформального спілкування?

— На «Тарасовій горі», як і на багатьох інших зльотах, два дні триває концертна програма, грає багато відомих рок-груп. Усе відбувається на базі, що на березі Дніпра: відповідна атмосфера для розслаблення, відпочинку після дороги, спілкування з друзями. А головний пункт нашої програми, який завжди залишається незмінним, — щорічне відвідання Тарасової гори, де похований Тарас Шевченко.

— У вас є прикольний термін «Мотошевченківські дні». Це взагалі як? І які стосунки складаються у байкерів з Кобзарем?

— Є Шевченківські дні — наприкінці травня, але в ці дні приїхати на Тарасову гору мотоциклами неможливо, бо там усе зайнято представниками уряду, іноземними гостями і так далі, весь Канів оточують. От ми і приїжджаємо через тиждень, і це в нас «Мотошевченківські дні».

А стосунки з Кобзарем дуже непогано складаються, люди по-новому відкривають для себе і цей край, і творчість самого Шевченка. Як сказав наш старший товариш Юра Магістр ще на найпершому зльоті: «Якби Шевченко жив зараз — він був би байкером!».

Я Сальвадор, люблю Іспанію, творчість Далі, а Шевченків край — серце України, територіально і духовно. Тому на емблемі «Тарасової гори» вони обидва, сини своїх націй, зображені разом на двоциліндровому моторі мотоцикла. На одному циліндрі — Шевченко, на іншому — Далі.

— Цього року буде п’ята, ювілейна «Тарасова гора». Вигадали якусь фішку, таке, чого раніше не було?

— Формат загалом залишається незмінним, просто усе буде набагато яскравіше. Більше гостей із різних країн; у Каневі нас прямо під горою зустрічатимуть представники Канівської мерії й особисто мер, діти з місцевого інтернату. Там же відбудеться імпровізований концерт, чого досі не відбувалося. І, звісно ж, наш основний концерт на базі має вийти дуже яскравим, із лазерним шоу, із салютами. Братимуть участь відомі рок-групи, зокрема хочемо запросити групу System of a Down із Вірменії, у них таке неповторне звучання, такий вірменський рок! Коли я востаннє їздив у Вірменію, там спеціально для нас ця група грала, і мені дуже сподобалося, захотілося їх запросити.

— Ви багато подорожуєте. Щойно повернулися з Ізраїлю, за місяць до того були в Америці. Завжди на мотоциклі?

— Ну, не мотоциклом єдиним живе байкер. В Ізраїль я їздив не на мотоциклі і не для мотоцикла, а просто в тижневий паломницький тур, на Великдень. Ми відвідали багато святих місць, де ходив Христос, де його розіп’яли, де він воскрес, були на сходженні благодатного вогню. Враження від поїздки я днями розміщу на своєму сайті www.tarasova-gora.com.ua, хоч це і не стосується мотоциклетної теми. Але всі ми люди, серед нас багато християн, і нашим байкерам буде цікаво побачити це моїми очима.

А в Америці ми брали мотоцикли і каталися. Ми їздили на байкерський зліт у Дейтон, де я отримав досвід, побачив багато чого, що можна запозичити. Цей зліт проводиться 66-й раз, там усе вже налагоджено, ціла індустрія. Вразило із самого початку буквально все. У Дейтон приїхало не менше трьохсот тисяч байкерів, мотоциклів просто не злічити! Вразила сама атмосфера. Поруч океан, спека, дороги класні, дуже гарні мотоцикли, товариські люди. Безліч концертів, свят. У нас усе відбувається в одному місці, а там таких концертних майданчиків сорок-п’ятдесят протягом тижня по всій околиці. Скрізь катайся, скрізь усе нове, музика грає, усі радіють один одному. Класно, загалом.

— Доводилося читати про агресивні мотобанди на американських дорогах. Є такі? Як їх відрізнити від «мирних» байкерів?

— Різкого поділу на мирних та агресивних немає, просто є «клубні» байкери, вони, так би мовити, ортодокси, а є більш лояльний рух одинаків, таких як я. В цьому я вбачаю свободу від обов’язків і прав: наді мною є один президент і, по-моєму, вистачить. Я служив у армії, знаю, що таке статут — це не моє. Але якщо комусь це близьке, вони цим живуть, у якомусь сенсі знайшли себе... Є засновники та прибічники клубного руху і в Америці, і в нашій країні. Агресивними їх назвати не можна, ні на кого не кидаються, але, скажімо, у Дейтоні є розмежування, куди можна «клубним» заходити, спілкуватися і веселитися, а куди не можна. Є місця, де написано: no colors. У більшості барів і розважальних закладів небажана поява «клубних»: не знаю, напевно, вважають, що без них спокійніше. А є місця, де, навпаки, тусуються виключно «клубні». Але особисто я бачив, як вони дружно і мирно стояли, спілкувалися. Аби їх ніхто не зачепив – зачеплять, лише тоді, мабуть, почнуться проблеми.

— Наскільки однорідний байкерський рух в Україні? Є різні течії? Як вони знаходять спільну мову?

— У мене демократичний зліт, де об’єднані всі рухи: і спортбайкери приїжджають, і чопперисти, і просто каферейсери, і дальнобійники-мотомандрівники... І досвідчені хлопці приїжджають, і новачки, і клуби, і одинаки. Як кажуть сторонні люди, найбільш душевний зліт.

Взагалі, звичайно, якийсь негласний поділ є, це не якісь жорст­кі рамки, але ж не можуть бути усі рівні й однакові, це ж теж частина суспільства. Тут багато залежить і від можливості купити собі дорогий мотоцикл або їздити на чомусь простішому. Я, наприклад, два роки їздив на переробленому «Дніпрі». Дещо залежить від того, яка їзда тобі подобається: літати на спортивному мотоциклі або їздити поважно на якомусь чоппері чи круїзері. Плюс ще клуби або одинаки, та й усередині себе кожен клуб якось живе, вариться. Часом, якщо клуби приїжджають до нас на зліт не всім складом, то відправляють своїх представників. Узагалі, розбіжності незначні. Для спілкування людей зов­сім неважливо, на якому мотоциклі ти їздиш або до якого клубу належиш.

— Як складаються стосунки байкерів із даїшниками?

— Та так само, як і в усіх людей. Жодних серйозних проблем не виникає, вже ж не сімдесяті роки, коли міліція ганялася за рокерами на «Явах» та «ІЖах». Зараз усе нормально: якщо порушив — зупинять. А буває, просто зупиняють на мотоцикл подивитися.

— На одеській трасі під Білою Церквою встановлений пам’ятник загиблому байкеру. Це ваша ініціатива?

— Ні, він встановлений з ініціативи вже згаданого Юри Магістра з Білої Церкви. А я надавав посильну допомогу, просував цю ідею, збирав гроші...

— Як часто байкери гинуть?

— Та що казати, якщо сезон практично ще не почався, а вже п’ятеро осіб загинуло цього року. Весняний синдром: усю зиму чекають, а коли нарешті дориваються, то трапляється таке. Здебільшого, як я вже неодноразово говорив в інтерв’ю, з вини автомобілістів. Вісімдесят відсотків аварій — через розворот по суцільній. Машина розвертається, і водій не бачить мотоцикла. Напевно, ще потрібні роки, щоб автомобілісти зрозуміли: вони не одні на дорозі, є двоколісний рух — мотоциклісти, скутеристи, велосипедисти. Цих людей просто не помічають. От і гинуть наші, царство усім небесне. Звичайно, трагічні випадки трапляються і через власну необережність: більшість молодих купують швидкісні спортивні мотоцикли... Ми вирішили встановити пам’ятник, щоб кожен міг або помолитися, або просто пригадати, що багато з наших пішло на той світ. І що ми теж можемо туди потрапити, а коли — лише Богу відомо.

— Невже такий ризик чимось виправданий?

— Ну що сказати? Як кажуть, усі під Богом ходимо. Поки катаємося — катаємося, а там вже як вийде. У мене було дві великі аварії, слава Богу, усе обійшлося. Якось у Криму на серпантині заснув на дві секунди і опинився в кюветі, а іншого разу — та сама класика жанру: переді мною виїхав «Жигуль» по суцільній. Буває, але щоб через це взагалі не кататися — це ж теж не варіант. Їздимо і сподіваємося, що з нами подібного не трапиться.

— Чи правда, що байкери — рух цілком аполітичний? От ви кажете, над вами один президент. А взяли б якусь політичну партію у якості спонсора вашого зльоту?

— У спонсори не взяли б. Але коли була необхідність висловити свою симпатію — зараз не буду рекламувати кому, — то я запитав у хлопців, моїх друзів: ви готові підтримати? Це не була передвиборна кампанія, не була агітація, а просто треба було висловити людині своє позитивне ставлення. І з’їхалося близько трьох десятків цілком різних людей, не за гроші, не за спонсорство, — ми проїхали колоною і показали, що ми за цю людину.

— Знаючи, що ви дружите із Шоном Карром, неважко здогадатися, про яку людину йдеться...

— (Сміється.) Так, про байкерську тещу.

Ми із Шоном дружимо вже років три, з тієї пори, як він приїхав. І з ним дружу, і з Женькою, ми разом їздили в Америку. І тут немає нічого, як думали деякі люди, корисливого: мовляв, за щось, для чогось... Цілком не для чогось і не за щось. Тільки на четвертий місяць нашого знайомства і спілкування я дізнався, що вона донька, а він зять Юлії Володимирівни. Ми просто дружимо, чим можу, я йому допомагаю, чим він може – допомагає мені. Нормальні людські стосунки і з ним, і з Женею.

— Чи багато серед байкерів одружених людей? Як байкерські дружини терплять такий спосіб і стиль життя?

— Та у нас приблизно таке саме співвідношення одружених і молодих неодружених, як і скрізь. Більшість хлопців уже зі своїми половинками. Половина половинок самі люблять кататися із хлопцями, інша половина — любить зустрічати вдома після поїздок. А от я, наприклад, дотепер не одружений, усе ніяк не можу свою Галу знайти.