РОЗУМНИЙ ЗАЗДРІСТЬ ОБІЙДЕ

«Мене таке зло бере! Це ж несправедливо! Я все життя гарував, копійку до копійки складав, сім’ю годував. А інший смітить грошима, розкошує, а життя ж і не нюхав. Я таких примусово орати змусив би, щоб сьорбнули нашого! Ненавиджу!..»

Вахтер, м.Вишгород.

Не кваптеся приєднатися до «гнівного обвинувача», пояснюючи його обурення труднощами життя, котрі нібито поставили багатьох із нас у ситуацію «кожен сам за себе». Згадаймо слова Ісуса Христа: «Не судіть, і не будете осуджені». Щоб дотримуватися цієї Заповіді, потрібно щось зрозуміти в собі, у власній душі, в іншій людині. А чи легко, скаже хтось, не судити, коли кривда очі ріже? Якщо спокою не дає, гризе, і хочеться рвати й метати? І постає запитання, звідки ці почуття, чому ми сердимося і жадаємо засудити, навчити, помститися, покарати «задля справедливості» сусіда, товариша по службі, незнайомого, рідного брата? Чому так приємно підняти себе чи близьких в очах оточуючих, підкреслити свої досягнення, збільшити власний успіх, свою славу? Чого гріха таїти — іноді за рахунок приниження, а то й зради ближнього.

Що це за «занепокоєння, невдоволення душі», котре випливає з того, що привабливе для нас благо мають інші, кого ми не вважаємо гідними мати його? Німецький філософ Г.Лейбніц називав це заздрістю.

Заздрість вважається ницою емоцією. Вона протилежна доброзичливості. Це відчуття досади стосовно щастя, добробуту, успіху, матеріальної, культурної чи духовної переваги іншої людини. Артур Шопенгауер писав, що найбільшу заздрість викликає розум. Розумову перевагу не прощають. А дурість, розумова слабість для марнославного немов «грубка чи сонячне світло», від яких одержуєш тепло. Цікаво, що для чоловіків і жінок сфери, у яких найяскравіше виявляється заздрість, різні. У чоловіків загальною любов’ю й увагою користуються дурні та неосвічені, а у жінок — бридкі, потвори. Для слабкої статі об’єктом заздрості найчастіше виступає зовнішня врода суперниці. Помічено, що дуже гарні дівчата важко або взагалі не знаходять собі подруг. Найчастіше за все у цій ролі виступає негарна, нехай навіть і розумненька. На роботі привабливі жінки насамперед суперниці для співробітниць і начальниць. Так молода дівчина скаржиться своїй подрузі: «На моїй новій роботі мене ніхто не любить». На що прозорлива приятелька зауважує: «А за що тебе любити, у тебе ж не криві ноги?»

Заздрість часто виявляється у виразі обличчя, відбивається на всьому зовнішньому вигляді, на настрої. Вона має свій колір і смак. Позаздривши суперниці, жінка здатна виплеснути гіркоту заздрості в обличчя тієї, котра її викликала. «Люба, у тебе таке свіже обличчя... Ось тільки синці під очима! У тебе щось із серцем або печінкою?» — не прямо, а ніби на закуску, робить подруга подрузі приправлений отруйним зауваженням комплімент.

Заздрість програмує нашу поведінку. Людина, котра їй підлегла і служить їй, стає агресивною, гнівливою, мстивою. Крім того, вона, немов хробак, вимучує, виснажує хазяїна, позбавляючи його творчих сил, енергії для плідного життя. Людина тільки й живе чеканням невдачі іншого, щоб на цьому вистражданому тлі відчути себе нарешті щасливою. Та її «щастя» ефемерне і триває недовго — виразки заздрості не гояться, якщо їх не лікувати.

Психологи вважають, що в основі заздрості лежить порівняння себе з іншими за значимими ознаками. Це може бути матеріальний стан, соціальний статус, здібності, володіння якимись цінностями. Скільки значимих рис — стільки і приводів для порівняння. Емоції, що народжуються в процесі порівняння, як правило, не контролюються. Хворий на заздрість схильний думати, що у іншого, хоч він такий же, чомусь усе краще. З цього моменту починаються переживання-муки, людина нападає, уздовж і впоперек критикує того, хто її в чомусь обійшов. І отримує задоволення, а то і зловтішається, коли досягає своєї мети («Дістав! Так йому і треба!»). Іноді агресія обертається на себе і катує людину зсередини («Який же я нещасний!»).

Довгий час вважалося, що заздрити багатим і забезпеченим можуть лише бідні і злиденні. Виявляється, не все так просто. Заздрять не лише набитому гаманцю, а й душевній рівновазі та спокою, і безумовному коханню, і щастю, які не купиш за долари і не обмиєш дорогим вином у новомодному котеджі. Низька самооцінка штовхає людину на набуття зовнішніх високих оцінок, вона намагається її підвищити за допомогою сурогатних засобів і часто потрапляє в ситуацію розчарування й ілюзій. Це створює передумови для виникнення неврозу, пов’язаного, подібно всім невротичним процесам, із невирішеним конфліктом («У мене стільки грошей, а щастя і задоволеності немає!») Страх і тривога, низька самооцінка, що лежать в основі конфлікту, можуть стати безпосередньою причиною дезадаптивної саморуйнівної й ірраціональної поведінки. Навпаки, висока самооцінка відповідає таким рисам, як довіра до оточуючих, сприйняття себе й поцінування як самоцінності. А отже, не залишається місця для заздрощів, нічого компенсувати. Людина почувається самодостатньою, і чужі удачі не є об’єктом зловтіхи чи заздрості. Можна сказати, що заздрісна людина — це людина, котра не досягла автономності, самодостатності і намагається розв’язати конфлікт зовнішніми, а не внутрішніми засобами.

Побутує поширена думка про існування заздрості білої та чорної. Біла може слугувати стимулом до власного розвитку, до пошуку сенсу в житті. Чорна ж заздрість густо замішана на ворожості, ненависті до того, хто перевершує, особливо, якщо він такий же, як і я, належить до того ж стану, віку і статі. «Я хоч і не доктор наук, як цей доповідач, але краще розуміюся на даному питанні», — так самостверджується чорна заздрість. «Білі» заздрісники все ж знаходять конструктивний вихід із ситуації порівняння не на їхню користь, тим самим немовби обминаючи гостре переживання заздрості, яке чорнить душу, заплутуючи людину ще більше. Можна сказати, що біла заздрість — це конфлікт порівняння, із якого людина, не ставши злісною і жадібною, шукає шляхи для самовдосконалення, досягнення самодостатності.

Психологи вважають, що в заздрості є контрастна емоція. Це — хвалькуватість, гордовитість. Коли ваш сусіда хизується своєю дачною ділянкою, і при цьому із задоволенням вислуховує утішні відгуки і захоплення — стережіться! Не виключено, що коли у нього, не дай Боже, станеться збій у господарюванні, а ви процвітаєте, та ще й вибудуєте собі новий парник чи викопаєте криницю краще від старої, ви і ваш добробут можуть стати мішенню для прицільної заздрості і навіть ненависті. Хвастощі і заздрість як одна емоція, одна функціональна система, в основі якої лежить порівняння: «Я кращий чи я гірший від іншого», «Я розумніший, а він чомусь краще заробляє», «У нього такі ж здібності, але пошани та визнання більше», «Я вродливіша, але її більше люблять». У ситуації, коли ми оцінюємо чи нас оцінюють, ми немовби автоматично або заздримо, або пишаємося. Таким чином народжується якийсь емоційний монстр-перевертень, який владно диктує нам свої закони.

Виходить: не порівнюй — і не будеш заздрити і хвалитися, а отже не буде причини ненавидіти і зловтішатися? Але ми не можемо узагалі відмовитися від порівняння, оскільки його механізм лежить в основі багатьох розумових операцій. До порівняння кожен звикає з дитинства. Нас порівнювали з іншими дітьми наші батьки, лікарі, вихователі в дитсадках, учителі, однокурсники, співробітники і навіть незнайомі люди. Небезпека порівняння настає тоді, коли дитина починає втрачати здатність відкривати в собі індивідуальність, удосконалюватися. На місці цього генерується заздрісність, гонористість, агресивність.

Адекватна самооцінка, що перешкоджає розвитку заздрості, формується в сім’ї. Дітям можуть допомогти батьки своїм прикладом, поведінкою, простим і доступним словом. Слід уникати порівнянь своєї дитини з іншими дітьми на кшталт: «От Маша миє посуд, вона молодець, а ти ні!» або «У тебе це виходить набагато краще, аніж у твоїх однокласників!», а намагатися оцінювати дитину більш об’єктивно, не принижуючи успіхів і гідностей як свого чада, так і його однолітків. Дорослій людині, котра потім може допомогти своїй дитині, краще розпрощатися зі звичкою порівнювати себе з іншим, а визнати її право на винятковість і навіть «бути кращою». Можна міркувати так: «Він такий, як я, а живе інакше? Ні, він не такий, як я. І я — не такий, як він. У нього інше життя, сім’я, інша працездатність. Горе і щастя у нього свої. Радість і біль він сприймає по-своєму, інакше, аніж я. Якщо я це зрозумію, визнаю, то інша людина стане унікальною, єдиною у своєму роді. Бути незрівнянною і несхожою — таке ж її право, як і моє».

Якщо ви позаздрили чиїмсь машині, шубі, новій квартирі або високооплачуваній посаді, подумайте, що привело суперника до придбання цієї речі чи просування по службі, чим або ким він при цьому пожертвував? Адже, відчуваючи заздрість, людина схильна немов у збільшувальне скло бачити лише сам результат, бажаний для себе самого, і в зменшувальне — зусилля, витрати і навіть жертви інших людей для його досягнення.

Застереженням заздрим може бути вислів французького філософа Клодта Андріана Гельвеція: «Під знаменом заздрості крокують ненависть, наклеп, зрадництво й інтриги». Саме вони і відбивають внутрішню ущербність, низьку самодостатність людини, відсутність у неї критичного ставлення до себе, залежність від усього того, що викликає схвалення і захоплення у інших. Заздрість — це той внутрішній бруд, який неминуче виступає назовні, отруюючи життя насамперед її носію.