Родич короля Мадагаскару з Одеси

Заявою про те, що на проспекті Жукова в Одесі живе нащадок Великого короля Мадагаскару, нині обивателя не дуже здивуєш.

— Ну то й що? — скажуть. — Мало хто вчився на Шостій станції Фонтану...

Справді, у престижному командноінженерному училищі на Великому Фонтані в Одесі в різні часи опановували ракетну техніку з півдюжини індонезійських принців (через узаконене багатоженство вони мали одного найяснішого батька й індивідуальних матусь в асортименті), діти диктаторів і самозванців. На плацу марширували вихідці з трьох десятків країн, що розвиваються, — усіх не запам’ятаєш.

Але в томуто й річ, що родич короля Мадагаскару аж ніяк не мальгаських коренів, а суто слов’янських. Шанована людина, авіатор, підполковник у відставці Євген Миколайович Біневський.

Кревність переконливо доведено архівними довідками й іншими документами, й вона не викликає жодних сумнівів. У виписці з РАГСів зазначено, що після революції одну букву у прізвищі було змінено: дідусь підполковника Володимир Олександрович Беневський, який працював головним інженером на Південній залізниці у Харкові, став Біневським. Копія з Полтавського єпархіального управління засвідчує, що колишній шляховик у 19411943 роках служив протоієреєм у Преображенському кафедральному соборі Полтави — круті повороти і навіть зигзаги на життєвому шляху характерні для Беневських­Біневських. Причетність до знатного роду узаконена свідоцтвом дворянського зібрання півдня України. Герольдмейстер М.Ємельянов супроводжує посвідчення на право користуватися гербом Радван (Radwan) словесним описом: «Щит увінчаний сталевим лицарським шоломом із золотою дворянською короною. Клейнод: три срібні страусові пера...»

Точно такий же фамільний герб Radwan із перами прикрашав ворота фортеці Луїсбург, що на півдні Мадагаскару, резиденції Великого короля Мауріція Августа Першого.

Предок

Полковник барон Мауріцій Август Аладер фон Беневський, він же король Мадагаскару, родом із Словаччини, був лідером повстання конфедератів. Католицько-шляхетський опір диктату Росії сфокусувався проти ставленика Катерини короля Станіслава Понятовського, який дозволив ввести в Річ Посполиту війська О.Суворова. Окупація була не останньою, заслані поляки, як відомо, на царських каторгах не переводилися.

Мауріція Беневського непередбачливо заслали спочатку в Казань, звідки він втік і чомусь... у Петербург. Сама по собі така зухвала втеча до столиці, а не навпаки, видавалася викликом. Усього ж він утікав з полону двічі, й тому матінка Катерина благословила «дисидента» на етап Владимиркою. Пунктом призначення маршруту став Большерєцький острог на Камчатці. Далі російських земель не було, тільки чайки горланили й злобливо плювався піною океан. От саме цієї обставини в таємній канцелярії не врахували.

Уночі з 26 на 27 квітня 1771 року в Большерєцьку, поселенні на 40 дворів, спалахнув бунт. Призвідником заколоту був Мауріцій Беневський. Повстанці ввірвалися до канцелярії, і засланий гвардії поручик Василь Панов застрелив із штуцера капітан-командира Камчатки Григорія Нілова. Непосвяченим оголосили, що Нілов буцімто помер від зловживання алкоголем. Нікого це не здивувало, його попередника, капітана-лейтенанта І.Ізвєкова, за звірства, які він чинив п’яним, розжалували в матроси.

Після похорону Беневський, природно, оголосив себе першою особою на півострові. Повсталі присягнули на Євангелії на вірність царевичу Павлові Петровичу. Політичний протест було оформлено в «Объявлении» до Катерини. Маніфест, що обвинувачував імператрицю з фаворитами у свідомій державній шкоді, склав «від імені дворянства й простого народу» засланий поміщик, ідеолог повстання Іполит Степанов. На світанку знялися з обридлої Чекавинської гавані на казенному галіоті «Святий Петро».

Беневського зопалу називають мало не першим російським капером. Барон не капер, звичайно, і не перший, і не другий, на рашен Генрі Моргана не тягне. Як не може галіот зрівнятися з каравелами, які брали в облогу Санто-Домінго. Галіот — скромне двощоглове судно, переважно для прибережного плавання. Призначене виключно для перевезення колодників, яким, звісно, поспішати нікуди. Тому розраховувати на екзотичне життя не доводилось. З другого боку, і наздоганяти було нікому, інших серйозних плавзасобів в акваторіях не було, а до Охотська далеко.

От в іншому ряду «Святий Петро» цілком може посісти почесне місце на правому фланзі. У цій історичній шерензі й крейсер «Очаків», і «Потьомкін», і нерухома «Аврора», і крейсер «Комінтерн», екіпаж якого намагався добровільно здатися румунам 1941-го під обложеною Одесою. Замикає список непокірливих сторожовий корабель, який капітан третього рангу, його замполіт, згодом розстрелений, на рубежі 70-х повели в Ленінград, розгойдувати «колиску революції».

Треба зауважити, що публіка на галіоті, який вмістив 70 душ, зібралася строката. Наприклад, серед них був Олександр Турчанінов, камер-лакей правительки Анни Леопольдівни, матері малолітнього Іоанна Шостого. Завинив камер-лакей тим, що засумнівався в спадкових правах Єлизавети Петрівни, яку вважав позашлюбною дочкою Петра Великого. Вже на Камчатці державний злочинець Турчанінов проявив себе ще й страшенним негідником, ставши посіпакою екс-командира Чукотки Ізвєкова, який знущався з безправних засланців. Для показу в заморських гаванях прихопили родину аборигенів-камчадалів Парнчиних. Не останньою людиною на борту був поручик лейб-гвардії Ізмайлівського полку Петро Хрущов, який готував двірцевий переворот.

Головний штурман Максим Чурін упевнено повів галіот до шістнадцятого Курильського острова Сімушир. Стали на рейді для випічки хліба. «Стукачі» вчасно доповіли про затіяну смуту, і Беневський придушив бунт — явище обов’язкове у будь-якому далекому плаванні. Тільки якщо Магеллан розвішував призвідників на реях, Беневський обмежився «привселюдним покаранням кішками». Обов’язки «ревтрибуналу» виконував П.Хрущов.

До Хоккайдо було рукою подати, і штурман М.Чурін, який бував не раз й на Алясці, і в Японії, повів галіот до японського архіпелагу. Цікаво, що Чурін, кадровий моряк, призначений Адміралтейством, перейшов на бік повстанців добровільно. Цьому сприяли борги, які начальство приписало морському офіцерові, котрий майже весь час перебував у плаваннях. Максим Чурін був мало не першим вітчизняним капітаном, який у «загранку» брав дружину Уляну Захарівну.

Біля японських берегів білих прибульців не вітали, і галіот продовжив плавання до острова Формоза, що в перекладі з португальської означає «прекрасний». Перебування на Прекрасному острові Тайвані закінчилося бійнею: стріляли з гармат по пірогах, в’язаною картеччю тубільців розривало на шматки.

Подалися до португальської колонії Макао. Тут Беневський продав казенний плавзасіб і зголосився плисти у Францію на французьких фрегатах «Делаверді» і «Дофін», щоб запропонувати Людовіку XV колонізацію острова Формоза. Вибір союзників був не випадковим, честолюбний Беневський усе-таки розраховував на логічний реванш, Франція була вірогідним супротивником Росії. У команді стався розкол. Частину екіпажу, яка відмовилася служити французам, відправили до в’язниці Макао, де половина бідолах померли від малярії, зокрема й головний шкіпер Максим Чурін.

Дехто віддав Богові душу в Порт-Луї на півдні Бретані. Хтось добрався до Парижа, аби упасти до ніг резидента Росії. Тих, котрі розкаялися, імператриця простила з умовою зберігати в таємниці подробиці большерєцького бунту. Дванадцять же найбільш авантюрних і відчайдушних вирушили завойовувати Мадагаскар для французької корони. Хрущову й Кузнєцову, ад’ютантові барона Беневського, навіть пожалували відповідно чини капітана й поручика французької армії.

Найбільш ретельні історики обвинувачують Беневського у віроломстві, зраді, підступності — у чому завгодно. Але дозвольте, він — не росіянин, нехай із ближнього зарубіжжя, але формально іноземець. Поміркуйте самі: народився в словацькому Вербові, де родова садиба, його матінка — угорська баронеса з роду Ревай, щира подруга королеви Австрії, батько — генерал, наприкінці життя осів у Шотландії.

До Росії зірваний з якорів аристократ зовсім і не збирався, як, утім, і до розтоптаної суворовськими чоботями Польщі він, словак, котрий виріс в Англії, надмірної любові не відчував. Він був людиною планети й усіма своїми немислимими авантюрами довів це.

Людовік XV дав згоду, тільки змінив географічну прив’язку. Беневський замість Формози висадився на Мадагаскарі, де й заснував із залишком російської команди невеличку факторію — фортецю Луїсбург. Значення колоніального десанту бібліографи зумисне применшують. Долаючи ворожість мальгашів, уже наелектризованих сва­волею колоніальної влади Іль-де-Франсу, Беневський прожив на Мадагаскарі півтора року й 10 жовтня 1776-го був проголошений племенами північно-східної частини острова Великим королем. Політична ситуація у Франції змінилася, і його відкликали в Париж. Розуміючи, що інтерес до Мадагаскару згас, Беневський їде спочатку до Англії, а потім в Америку. Момент був теж не найбільш вдалим, він потрапив у Новий Йорк у розпал війни за незалежність, але зате здружився з Бенджаміном Франкліном, той допоміг знайти товстосумів, які фінансували експедицію для американізації Мадагаскару. У червні 1785 року, тобто через вісім років, Беневський прибуває на американському кліпері «Інтерпід» до скелястих берегів Мадагаскару, яким марив. Не­величкий загін поплив на шлюпках до берега. Зі стін Луїсбурга їх привітали салютом: можливо, короля Мадагаскару роздивилися в трубу, упізнали. Американський же капітан, не розібравшись, кинув Беневського з людьми напризволяще.

23 травня 1786 року загін французького капітана Ларшара штурмував фортецю Луїсбург, під час бою Беневського поранили з мушкета в груди навиліт. Йому було всього 45.

Нащадок

— Дивуєшся, з якою цинічною легкістю автор змалював відважного польського дворянина, конфедерата, — обурюється нащадок Мауріція Беневського підполковник Євген Біневський із приводу однієї публікації.

Виявляючи характер і на службі, перед авторитетами й лампасами Євген Миколайович ніколи не пасував. Гостра потреба в справедливості часом утрудняла взаємини з командуванням з одного боку, а з другого боку — вимогливість спрощувала відносини з підлеглими, які почували до нього заслужену повагу. Таку твердість і безстрашність Біневський демонстрував із «зеленого» віку, а мотав він онучі з 1944-го, з шістнадцяти років.

Підполковник Біневський написав понад тисячу матеріалів і дописів, опублікованих у «Захиснику Батьківщини» й інших армійських виданнях. Бавився захоплюючою біографічною прозою і Мауріцій Август, щось наплутав у хронології, забезпечивши головним болем видавця своїх мемуарів Гасфільда Олівера.

Євген Миколайович віддав армії й авіації 36 років чесної служби. Погодьтеся, в умовах компанійської підкилимової метушні, інтриг і відвертого цькування чесно служити непросто. Проте, не ремствуючи, колесив гарнізонами з малими дітьми, географія служби досить різноманітна і водночас традиційна для його покоління: Придністров’я, Західна Україна — тут він на Ту-2 літав у 63-му БАПі — бомбардувальному авіаполку, стрільцем-радистом, у його господарстві був спарений кулемет УБ-16. Потім полігони в Казахстані, навчання в Болгарії, аеродром Отопені в Румунії, ще НДР і Куба. На Кубі служив заступником начальника політвідділу в полку крилатих ракет. Позиції були розташовані за 90 кілометрів від міста Гранма.

Не виключено, що за певного розвитку революційних подій міг потрапити й на Мадагаскар. Цей гігантський острів, як відомо, теж не оминула епідемія марксизму, млява партизанська війна триває там досі. Мадагаскарські партизани озброєні «калашами», є й більш серйозне вітчизняне озброєння, яке не завжди потрапляє в кадр. Тому не виключено, що Євгена Миколайовича як такий собі обмежений секретний контингент могли відрядити на острів, що його прилучив до цивілізації його далекий предок. Пройшовся б горбатими вуличками до середньовічної фортеці, підняв би голову й побачив табличку з власним прізвищем. У Луїсбурзі є вулиця і навіть площа, названі ім’ям Великого короля Мадагаскару Мауріція Августа Аладера фон Беневського, його невгамовного предка.