Ревнощі між сиблінгами

Виховання дітей — це проблема, яка не перестане бути актуальною доти, доки існує людство. Змінюються часи і підходи у вихованні, з’являються нові й новітні теорії, вікова психологія переживає справжній бум, а книжкові прилавки завалені спеціальною літературою... Але проблем у кожній конкретній сім’ї чомусь не стає менше. Якісь складності породжені науково-технічним прогресом, змінами в суспільній свідомості, інші — непідвладні часу. Однією з таких «одвічних» тем є проблема стосунків між сиблінгами, а по-простому — між братами та сестрами.

Дуже часто, надивившись, як їхнє єдине чадо стає дедалі вимогливішим і примхливішим, не вміє ділитися й ладнати з іншими дітьми, батьки наважуються на народження другої дитини. Їм здається, що первісток ледь не автоматично перестане думати тільки про себе, стане турботливим і люблячим братиком чи сестричкою. На жаль, народження другої дитини може спровокувати ситуацію «аж до навпаки» і стати пусковим механізмом для розвитку наймахровішого егоїзму.

Психологи нерідко вислуховують скарги клієнтів на те, що їхній тато, мама чи обоє батьків більше любили брата чи сестру, первістка чи, навпаки, наймолодшу дитину. «Мама завжди більше любила мого молодшого брата, а на мене майже не звертала уваги», — скаржиться клієнтка. Досить типова скарга, але ж жінці вже за 60, життя її непросте і сповнене проблем, у живих немає вже ні матері, ні брата... Незагойні, пекучі дитячі травми здатні зберегтися в душі людини на все життя, спровокувати різні комплекси, стати першопричиною серйозних сімейних розладів у майбутньому. Тому ревнощі між сиблінгами в жодному разі не можна недооцінювати.

«Мамо,
віднеси його назад
у лікарню...»

Гострі ревнощі з боку старшої дитини може спровокувати велика різниця у віці з її братом чи сестрою. І вирішальним чинником є не сам по собі розрив у віці, а нова якість батьків: адже коли на світ з’явився первісток, вони були молодшими й легковажнішими; могли навчатися, робити кар’єру, «догулювати», зрештою. У результаті кількість батьківської любові й уваги до малюка могла бути дуже скромною. А от пізня дитина нерідко отримує «за двох» і любов, і пестощі, і увагу. Мало того, що старша всього цього недоотримала, вона до того ж стає свідком, як усе те, в чому вона була обділена, дістається іншій істоті. А якщо друга дитина від іншого батька? Ще не пережито травму від того, що тато її покинув (найчастіше саме так діти «відчувають» розлучення), а тут на очах малюк, у котрого тато якраз є, і ставиться він до нього зовсім інакше, ніж до нерідного. А мама стає подвійною «зрадницею» — спочатку з новим татом, а тепер ще й із «його» дитиною... Досить сумна картина, але, як ми завжди оптимістично підкреслюємо, зовсім не безнадійна. І поради все ті ж: любити дитину такою, як вона є; не забувати виявляти до неї свою любов; приділяти ексклюзивний час для спілкування; якнайбільше розмовляти; вміти «проковтнути» зайвий закид і при цьому знайти, за що похвалити.

Деякі психологи вважають оптимальною різницю між дітьми в 3—4 роки. Але й у цьому разі можливе виникнення дитячих ревнощів. Для малюка поява молодшого брата чи сестри завжди є стресом. Старші діти реагують на появу братика чи сестрички по-різному. Багато залежить від особистісних особливостей дитини, її темпераменту. Енергійний, легко збудливий малюк може навіть нападати на новонародженого. Не драматизуйте ситуацію — така реакція дуже типова. Але якщо з боку батьків буде бурхлива реакція чи суворе покарання, у старшої дитини негативні почуття можуть тільки закріпитися. Набагато краще спокійно й твердо поговорити з дитиною про її переживання, про те, що вона може завдати шкоди маляті, а потім терміново починати залучати її до догляду за братиком чи сестричкою, вчити її любити й піклуватися про іншу істоту.

Однак далеко не всі діти відкрито виявляють своє невдоволення. Дитина спокійніша може без усякого ентузіазму розглядати малюка, а через якийсь час сказати мамі: «А тепер віднеси його назад у лікарню». Інший малюк може виражати свій протест у демонстративних пустощах і прояві прямо-таки віслюкової впертості. Маленький меланхолік може стати плаксивим і залежним, занедбати іграшки, цілий день ходити за мамою, мов тінь.

Буває, дитячі ревнощі не мають зовнішніх виявів або ж криються за геть протилежною формою поведінки: дитина постійно демонстративно показує, що любить новонародженого. Малюк іноді боїться зізнаватися в нехороших почуттях навіть самому собі. Але уважні батьки цілком можуть здогадатися, що із сином чи дочкою не все гаразд за непрямими ознаками: підвищена дратівливість дитини із будь-якого приводу; неврівноваженість; проблеми з навчанням; соматичні розлади, інші ознаки хронічного стресу.

Дуже багато дітей реагують на появу новонародженого в родині бажанням повернутися в раннє дитинство. Вони можуть попросити, щоб їх теж годували із соски, почати неправильно розмовляти, сюсюкаючи й спотворюючи слова, вдавати, що не можуть самі одягтися й навіть знову почати мочитися в штанці. Найкраще відреагувати на таку ситуацію з гумором, а всі свої зусилля зосередити на тому, щоб старша дитина не почувалася зайвою і забутою. Не можна, звісно, повністю захистити дітей від неприємних відчуттів і емоцій, але можна постаратися, щоб ці відчуття не загострювалися і не набували патологічних форм.

Що можуть зробити батьки?

Дуже часто батько чи мати схильні приписувати позитивні риси дитини своєму вмілому вихованню, а от у недоліках при цьому виявляється винний хтось зовсім інший — дружина чи чоловік, бабуся, дідусі, погані вчителі або нехороші друзі. І в багатьох родинах постійно виникають суперечки: хто ж із батьків винен у тому, що діти «вийшли не такими», зокрема й чому вони не ладнають між собою, де було посіяно насіння розбрату?

Від батьків залежить, звісно, не все, але дуже багато. Однак не варто при цьому приміряти на себе роль режисера, сценариста, ляльковода, суфлера чи диригента. Наївно думати, що ви зможете так бездоганно правильно поводитися, що ваші дітки, мов янголята, одразу спалахнуть взаємною любов’ю і з ранку до вечора будуть занепокоєні лише тим, чим би поділитися, як допомогти одне одному чи зробити щось приємне. Спробуйте уявити собі цих ідеальних дітей — і ви відразу зрозумієте, що така картина занадто далека від реальності. Адже конфлікти й непорозуміння неминучі між членами подружжя, друзями, співучнями, колегами, сусідами. Чому брати й сестри мусять бути винятком? При тверезому погляді на проблему вона відразу набуває своїх справжніх масштабів.

Та все ж батьки можуть багато чого. Старшу дитину необхідно заздалегідь готувати до появи братика чи сестрички. Їй буде легше звикнути до цієї думки поступово. Народження малюка неминуче змінить життя старшої дитини, особливо, якщо вона була єдиною в родині. Тому бажано, щоб вона не була занадто ущемлена в життєвому просторі. Та хай там як, необхідні реорганізації й приготування (облаштування кімнати чи куточка для новонародженого тощо) слід зробити заздалегідь, щоб старша дитина встигла адаптуватися до нових умов. Важливо розмовляти з дитиною про майбутню появу маляти. Якщо вона буде включена в процес очікування, то неминуче ставитиме запитання і до багатьох речей буде психологічно готова. Дуже корисно пояснити старшій дитині (незалежно від віку), що поява братика чи сестрички стала можливою, тому що вона вже «доросла», і родина розраховує на її допомогу.

З появою новонародженого доведеться себе контролювати, щоб не занадто ним захоплюватися у присутності старшої дитини. Батькам слід виробити спільну лінію поведінки і донести її до бабусь й інших родичів, аби ті з порога не вигукували: «А де наш маленький? У мене для нього подаруночок».

До десяти років дитина дуже схильна до навіювання. Тому якщо увесь час повторювати: «Він такий добрий хлопчик, він так любить свою сестричку», дитина так і поводитиметься. А от якщо ви будете твердити: «Він не любить братика, бо йому менше приділяють уваги», то малюк може сприйняти ці слова як аксіому.

Частіше хваліть старших дітей, їхні дії та вчинки, бо первістки іноді починають себе недооцінювати після народження другої дитини. Дайте відчути старшій дитині, що ви її любите. Любов виявляйте найрізноманітнішими способами: хваліть дитину, приділяйте їй час і увагу, даруйте маленькі подаруночки, обіймайте, цілуйте, беріть на руки. І обов’язково залучайте старшу дитину до допомоги в догляді за новонародженим. З ентузіазмом пропонуйте йому: «А от зараз ми разом із тобою...» ніби йдеться про дуже цікаву справу. Звісно, дівчатка схильні до ранніх виявів материнства, однак не варто недооцінювати й допомогу хлопчаків у догляді за новонародженими. Але якщо дівчатка більше схильні копіювати матір і вчитися у неї «як треба робити», то з хлопчиками потрібно радитися, запитувати їхню думку — вони тоді переймаються роллю старшого, помічника, чоловіка, котрий контролює ситуацію. Дуже важливо дати можливість старшій дитині пишатися своєю «зрілістю». Розмірковуйте разом із нею про незручності дитинства й переваги «дорослого» життя порівняно з новонародженим (можливість піти погуляти з однолітками, ходити до школи, дивитися «дорослі» фільми). Мрійте разом зі старшою дитиною (чи дітьми) про те, що буде, коли малюк підросте: як із ним можна буде разом пограти в ляльки чи футбол; поїхати всією сім’єю подорожувати; як цікаво буде всім разом вести його в перший клас...

Завжди слід пам’ятати, що в спілкуванні одне з одним сиблінги набувають першого безцінного досвіду соціалізації. Навчившись спілкуватися із собі подібними, їм легше буде ладнати зі співучнями, друзями, протилежною статтю, а згодом вибудовувати сімейні стосунки. Але щоб вони всього цього навчилися, потрібно якомога менше втручатися у сварки між дітьми. Набагато краще розвести їх по різних кутках, щоб вони занудьгували й іншим разом не влаштовували гучні бійки; можна постаратися відволікти їхню увагу, а коли вони стануть старшими, — навчити їх іти на компроміс чи приходити до консенсусу. І особливо важливо, щоб діти вирішували свої конфлікти напряму, без «посередництва» старших, уміли формулювати свої претензії й звикли адресувати їх одне одному другу, а не вдаватися до банального ябедництва. Тобто: «Мені не подобається, що ти береш мої речі», а не «Мамо, він знову рився в моєму столі».

Будьте готові, що в міру дорослішання дітей неминучими є періоди то поліпшення, то погіршення стосунків між ними. Адже кожна дитина переживає свої вікові кризи, які у них не збігаються. Так, молодша, для якої старша довго була незаперечним авторитетом, у 6—7 років може стати нестерпною, відповідаючи «ні» навіть тоді, коли її старший брат чи сестра попросять під час обіду передати хліб. Нічого страшного — просто молодша дитина відвойовує своє право (нехай і перегинаючи трохи палицю) на свою думку, свій учинок, свою помилку, своє Я. А от старша дитина в 14—15 років може почати шукати можливості побути на самоті, відмовлятися доглянути за малюком і навіть соромитися пройти з ним по вулиці. Теж нормально. Це період самоідентифікації, побоювання бути кумедним, налагодження взаємин із протилежною статтю, де «третьому» (нехай навіть брату чи сестрі) не місце.

Роль батьків у ці завжди непрості періоди — не драматизувати, не заважати, не диктаторствувати, не вдаватися до хибного моралізування. Але водночас обов’язково потрібно згладжувати гострі кути, не допускаючи «перегинів на місцях», — вчасно присоромити старшого, відволікти молодшого, придумати спільну справу і просто продовжувати любити своїх дітей, хоч би якими колючими вони були, і намагатися постійно їм це показувати.

Розділимо
все порівну?

Здавалося б, за умови дотримання принципу «всім сестрам по сережках» ревнощі виникнути не повинні. Але реальна можливість порівну ділити між дітьми життєві блага дуже умовна. Поки діти маленькі, це більш або менш реально, але все одно дівчинці подарують ляльку, а хлопчику машинку; молодшому — конструктор, а старшому — футбольний м’яч. І навіть якщо в сім’ї одностатеві близнюки, необхідно враховувати особистісні особливості кожної дитини і її специфічні потреби, а не вдаватися до примітивної зрівнялівки. І тому так важливо привчати дітей осмислювати й шанувати потреби, смаки й уподобання своїх братів і сестер.

А от необхідність дарувати своїм дітям рівну любов, здавалося б, очевидна. Проте це з розряду аксіом, які так важко втілити в життя. І хоч як би ми намагалися, але неминуче по-різному будемо любити наших дітей. Адже є хлопчики й дівчатка; молодші й старші; ранні й пізні; маленькі спортсмени і незграбні телепні; спритні й сором’язливі; цяця-дітки й шибайголови; вродливі й не дуже; здібні й тупоголові; працьовиті й клінічні ледарі; відбиток наших чеснот або недоліків; схожі на коханого чоловіка чи на ненависну свекруху... Коли дитина одна — ми її просто любимо, якщо дітей кілька — ми мимоволі їх порівнюємо, а іноді ще й озвучуємо наші спостереження. І от цього категорично не можна допускати! У батьківській любові дитина черпає відчуття захищеності та безпеки. Їй важлива щосекундна впевненість у тому, що батьки люблять її такою, яка вона є. Коли ж вони йдуть шляхом порівнювання дитини з її братами чи сестрами, то малюк починає відчувати ворожість і до батьків, і до інших дітей у родині.

Так само важко буває ділити порівну між дітьми свою увагу. У батьків просто може забракнути сил не тільки погодувати й проконтролювати старшу дитину, а й пограти з нею, почитати книжку, просто поговорити. Та все ж практика свідчить, що ми не знаходимо часу саме на те, що здається нам не дуже важливим. Тому потрібно заздалегідь налаштуватися на те, що не можна заощаджувати час на виявах любові й уваги.

Однак при цьому не можна забувати, що жінці, окрім новонародженої та старшої дитини (чи дітей), потрібно більше, ніж зазвичай, приділяти уваги ще й чоловіку, свекрусі, власним батькам, щоб ніхто з них не відчув себе забутим, ущемленим, обійденим, зовсім не потрібним чи просто використовуваним. То що, розірватися? Метатися між усіма, обдаровуючи крихтами уваги? Випасти в інший вимір? Аж ніяк. Просто слід згадати, що йдеться не про окремих людей, котрі волею долі опинилися поруч під одним дахом, а про родину, де панують поняття «ми» і «разом» — разом любити маленького нового члена сім’ї, разом про нього піклуватися, разом радіти його новим крокам і вмінням. Але це ціле мистецтво — зуміти так розділити свою увагу між членами дедалі зростаючої сім’ї, щоб ніхто не почувався обділеним. Про це ми поговоримо окремо в одній з наших наступних статей.