П’ять нот

«Я вгадаю цю мелодію з п’яти... ні, навіть із трьох нот». А скільки в цій мелодії нот усього? У тому-то й річ, що не більше п’яти...

Компіляція — мікс, ремікс, колаж — визначальна риса сучасності. Це стьобно, прикольно, креативно. Це, мабуть, потрібно, щоб ефективно продавати. Але не створювати по-справжньому, адже творчість і креатив — зовсім не одне й те ж саме, хоч обидва поняття однаковою мірою використовують третє — осяяння. Творчість спирається на систему знань, добутих тяжкою працею протягом тривалого часу. Тут осяяння — заслужена винагорода працьовитому шукачу. Креатив необтяжливий і короткочасний, і професіоналізм не такий уже й важливий. У сухому залишку креативу — «денна доза фрактальних образів і танцюючих спіралей», від яких завтра, окрім, може, так званого похмільного синдрому, не залишиться і сліду. Це «пиріжок» — прямо з вогню, але приготовлений без дотримання рецептури і недопечений. Неїстівне? Спечемо нашвидкуруч ще і ще. Коли зголодніємо — проковтнемо що завгодно як дозу ліків від тотальних самоти, туги, втоми і порожнечі.

«А-дре-на-лін-н!! Б’є по мізках!» І примушує кудись рухатися, бігти, щось шукати й робити — з надривом, у примарній надії щось залишити. Зробити справді вдасться рідко, і далеко не всім. Напевно, для цього потрібна самотність — поза і над. Але мало хто може довго залишатися сам. Усім потрібне спілкування, відчуття співпричетності як мотивація — ми ж так боїмося самотності. Хоча насправді все одно кожен зайнятий тільки собою і кожен самотній. Банальна, заяложена до неможливості фраза, невідомо коли й ким сказана вперше, про те, що всі ми народжуємося і вмираємо самотніми, попри все, правильна. Люди легко об’єднуються в групи задля створення тієї чи іншої чергової компіляції, а після того, як її буде зіграно, групи так само легко розпадаються.

«Спи з розплющеними очима, щоб не проґавити свій шанс» – незамінна непотрібність. Біжи, не зупиняючись, інакше ризикуєш втратити своє місце під сонцем і не потрапити до складу чергової креативної групи, яка створює безглузду і, по суті, нікому не потрібну, одноразову ді-джейську компіляцію. Порожнеча породжує порожнечу... Ти не зміниш світ. Щоб змінити й упорядкувати цей хаос, у ньому потрібно брати участь. Але, стаючи його учасником, ти приймаєш правила гри, яких уже не зможеш порушити. Принаймні зробити це неймовірно складно, адже ці правила гри, що раніше здавалися абсурдними, з часом сприйматимуться тобою як нормальні: ти станеш «соціальним», вростеш у матрицю, на яку записано атрибути—стандарти—стереотипи, а матриця вросте в тебе. І ти, як дитина, станеш радіти мнимій успішності одного разу створеної тобою компіляції; з цинічною іронією і самовдоволеним скепсисом дивитися на метання тих, хто ще не «вписався» і не знайшов свого місця під сонцем. А якщо одного разу, переживши перед цим низку розчарувань і тяжких, однак, здавалося б, безпричинних депресій, раптом усвідомиш причини й наслідки свого самовдоволення, – то коло замкнеться, і, відігравши раз і назавжди свої п’ять нот, ти або вступиш у «бійцівський клуб», або підеш і назавжди загубишся у своєму «тібеті»... Чи просто заплющиш очі і з особливим цинізмом займешся створенням реміксу? Здається, це називається політикою... А може, нарешті, попри те, що їсти хочеться завжди, все ж таки займешся справжньою, хоч непопулярною і трудомісткою – творчістю?