Психологія вибору

Рівно через три тижні врешті-решт настане тиша, й у виборця залишиться доба для того, аби отямитися від «яскравих промов», «виразних очей» та інших виборчих новацій місцевого політикуму. Лише доба, аби почути власний внутрішній голос, відокремити зерна від полови і зробити вибір. У цьому матеріалі ми спробували відповісти на головні запитання, які в тій чи іншій формі, перед тим як зафіксувати свою галочку в довгому списку українських партій і блоків, поставить собі кожен українець. Ми постаралися показати, як еволюціонувало виборче право в Україні; яким чином пережитий недавно сплеск громадянської активності та несправджені очікування можуть вплинути на майбутній політичний вибір; чи потрібна сучасним політичним партіям ідеологія, а Україні — національна ідея; наскільки активно й результативно маніпулюють виборцем політтехнологи; на що орієнтується громадянин, роблячи свій вибір, і наскільки цей вибір усвідомлений; чи хочуть українці сильної руки; який смисл вкладають у поняття «демократія» та наскільки це розуміння відповідає дійсності; чи готові самі працювати над створенням громадянського суспільства?

Нашими співрозмовниками стали відомі українські філософи, історики, соціологи, соціальні психологи та політтехнологи. Одні з порушених питань — риторичні, оскільки стосуються сфери вічного. Інші — конкретної історичної даності, яку ми всі сьогодні переживаємо.

Герої мають померти?

Із розмови з таксистом:

— Ви підете на вибори?

— Ні. А навіщо? За кого голосувати? За що? Нехай вони там нагорі самі б’ються, хоч повбивають одне одного.

— А хіба вашого особистого добробуту це ніяк не зачепить?

— Ні. У мене є голова на плечах, дві руки, дві ноги...

— На минулих, президентських, виборах ви за кого голосували?

— А хіба був особливий вибір? Неважко здогадатися… Їздили, сигналили… Мені казали друзі, котрі цікавляться політикою, що нічого не зміниться. Але я до останнього їм не вірив… І журналісти всі — сволота продажна… Ви часом не журналіст?..

Соціологи, політологи та мас-медіа одностайно характеризують нинішній передвиборний процес як млявий із використанням стандартних технологій, до яких в українського виборця вже виробився імунітет. Не відчувається в нинішній передвиборній кампанії запалу, немає напруги пристрастей, гострих суперечностей, притаманних попереднім президентським виборам. Небувалий сплеск громадянської активності українців змінився закономірним і прогнозованим спадом інтересу до політичних процесів. А надмірно завищені соціальні очікування від браку прозорої достовірної інформації та логічно з’ясовних, із погляду обивателя, дій політиків спочатку перейшли в розгубленість, а далі — у розчарування й апатію. Справедливості заради треба зазначити, все сказане вище стосується прибічників помаранчевого табору. Така ситуація — на руку «Партії регіонів», чий теперішній електорат, якби в нього була здатність, а головне — бажання зійти з інерційно-реваншистської позиції протистояння помаранчевим, однозначно побачив би, що реальний стрижень «ПР» Рінат Ахметов (відповідно до даних опитування Центру Разумкова, проведеного 26—31 січня) має підтримку лише 7% населення.

Рівень залученості людей у громадсько-політичне життя зазвичай зростає в періоди оновлення суспільних відносин, коли відбувається злет соціальних очікувань мас. І навпаки, у періоди відносної стабільності, а також під час криз зазвичай відбувається спад. У першому випадку тому, що активність не знаходить точок докладання зусиль, у другому — через вантаж матеріальних проблем, які тиснуть на людей.

Утім, стресів, запевняють соціологи, українці за 2005 рік пережили набагато менше, ніж у 2000-му (22% і 37% відповідно). Кількість тих, хто не мав коштів до існування, зменшилася втричі (5% і 15%). Тих, хто втратив віру у свої сили, —більш як удвічі (6% і 13%). Але до відчуття стабільності нам усе-таки ще досить далеко.

Так, за даними опитування КМІС, проведеного 2—14 листопада 2005 року, 43% респондентів вважають: матеріальне становище їхньої родини погіршилося порівняно з попереднім роком. Не змінилося воно в 41%, а поліпшилося лише в 14%. На думку 28%, не стане краще й у 2006-му. А 24% вважають, що стане гірше. Впевненість у правильності обраного владою шляху з позначки 43% у лютому 2005 року вже через дев’ять місяців упала до 21%.

53% населення сьогодні вважають, що політичні партії служать власним інтересам. А отже, у мотиваціях політиків перші місця займають власний матеріальний добробут і стабільність, кар’єра та потреба у владі. Населення, не вельми давно переживши сплеск небувалої громадянської активності та самосвідомості, явно розгублене. І тепер уже не може розрізнити, що в того чи іншого політика, незалежно від кольору його табору, первинне: чи бореться той за владу, аби реалізувати певні суспільно-політичні цілі, чи ці цілі є лише засобом здобуття та зміцнення влади. При цьому не має значення, як оцінює свої мотиви сам політик, бо, як відомо, він залюбки може прикрашати їх не тільки перед публікою, а й перед самим собою. До того ж, залученість у боротьбу за владу часто змінює первинні наміри й цілі, і тоді домінуючим мотивом цілком може стати бажання здобути перемогу над супротивником. А депутатська недоторканність, за скасування якої ще недавно боролися, у цьому разі стає водночас і стимулом, і гарантією того, що переможців не засудять.

Віра виборців у те, що їхні голоси зможуть вплинути на ситуацію в країні, помітно зменшилася, і це не могло не позначитися на інтересі до політичних процесів у цілому. Так, зацікавленість політикою в лютому 2005 року досягла свого піку — 72%. А сьогодні хочуть говорити про неї лише 57%, тобто вже менше, ніж у жовтні 2004-го (59%). Це, своєю чергою, впливає на визначеність і послідовність вибору громадян: чим менше людина цікавиться політикою, тим аморфніші, безсистемніші та нестійкіші її політичні погляди. Водночас таке різке відчуження засвідчує готовність сприйняти появу нових лідерів і ідей.

Але самі вчорашні герої (як переможці, так і ті, котрі програли), схоже, не усвідомили того факту, що «віртуальний» Майдан, ставши піком їхньої політичної кар’єри, водночас символізував їхній кінець, оскільки не став відправною точкою для спорудження реальної будівлі. А тому далі, за логікою, можливий лише спуск униз, нехай навіть повільний — на інерції розпаду, бо нових, гідних кандидатур на обрії наразі не помітно. Поява ж у списках політичних партій акторів, спортсменів і навіть артистів розмовного жанру в основному викликає в населення ще більше здивування та сприймається часом із відвертим сміхом.

І все-таки, покритикувавши політичних лідерів на кухнях, навіть за відсутності бажаного вибору, голосувати українці підуть. Це знов-таки переконливо засвідчують цифри. Відповідно до результатів останнього опитування дорослого населення України «Політичні орієнтації населення України: за шість тижнів до виборів», проведеного 4—13 лютого 2006 року КМІС разом із кафедрою соціології Національного університету «Києво-Могилянська академія» (2014 респондентів), якби вибори відбулися в середині лютого, то в голосуванні, напевне, взяли б участь понад 70% населення.

Для порівняння: на парламентських виборах-2002 проголосувало 65,22% населення України. А середній показник явки американських виборців, за словами Бориса Сагалакова, директора з наукових питань Всеукраїнської соціологічної служби, становить 40—45%. Тобто навіть у стані апатії середній українець залишається набагато заполітизованішим, ніж середній американець.

Говорити тут про рейтинги нинішніх «черепашачих забігів» не має особливого сенсу, оскільки вони загальновідомі. І хоча вони в різних соціологічних служб різняться досить істотно (для амбіцій політичних партій) на населення, 45% котрого знайоме з результатами соцопитувань, особливо не впливають. Принаймні це засвідчують дані КМІС: лише 3% населення схильні відмовитися від свого вибору, коли соціологічні опитування покажуть — бажана партія не має шансів потрапити до парламенту.

Та сама соціологія фіксує певну парадоксальність українського політичного вибору. Так, партії, чиї лідери мають найвищі рейтинги довіри в населення, перебувають у «третьому ешелоні» тих, хто пройде до ВР. А партії, чиї лідери мають негативний баланс довіри-недовіри, — серед гаданих переможців. Тобто виходить, український громадянин однією своєю половиною підтримує певну конкретну ідею, а другою — конкретну особу, несумісну з цією ідеєю? Узяти хоча б Партію регіонів: будучи фаворитом передвиборних перегонів, її лідер водночас має один із найнегативніших балансів довіри-недовіри (35,1% і 42,2% відповідно). Тоді як, приміром, Володимир Литвин, до котрого населення ставиться набагато прихильніше (відповідно 30% і 21,6%), очолює блок свого імені, що має тільки шанс подолати тривідсотковий бар’єр.

Чому все-таки свої голоси ми нерідко віддаємо за тих, кого зовсім недавно критикували?

— Я назвав би це «стокгольмським синдромом», — каже соціальний психолог Олег Покальчук. — У людей, котрі перебувають як заручники у політиків (а всі українські громадяни є заручниками політичної ситуації вже не перший і, на жаль, напевно, не останній рік), є вибір. Можна якось дуже жорстко повстати, що й сталося в період помаранчевої революції. Минула команда Кучми, намагаючись збудувати міцні перегородки між собою та народом, при будівництві не вирахувала норми, і в результаті вони завалилися під власною вагою. Це допомогло помаранчевій команді робити вигляд, нібито перегородки впали під їхнім могутнім ударом. Але насправді конструкція була такою жахливою та мала в собі таку критичну суму психологічно нерозв’язних суперечностей, що люди її відкинули та вийшли на вулиці. Не те щоб цілком самостійно, але все-таки завдяки провальності останнього року правління Кучми. Таким чином, Майдан для українців — швидше, виняток, аніж правило. Тому сьогодні багато хто шукає вихід у спробі полюбити, зрозуміти та прийняти своїх «мучителів».

— Голосування за «мучителів» — це той рідкісний випадок, — вважає кандидат філософських наук Євген Зарудний, — коли тоталітарна та ліберальна складова української свідомості діють у фазі. Звідси такий резонансний ефект. Раб самоутверджується, використовуючи технологію «дуля в кишені»: античний ламав знаряддя та калічив худобу, радянський створював антирадянські анекдоти та лаяв на кухні свого комгосподаря. Радянські вибори, які нічого не змінювали, але були стовідсотково відвідуваними, змушували згадувати давньоримські Сатурналії, під час яких пани та їхні раби мінялися місцями. То було свято радянської (resp. третьоримської) демократії.

Ліберал лає владу як таку: на його думку, суспільний устрій тим кращий, чим менше держави в ньому. І на всі заставки лаючи владу, ліберал іде на вибори, аби вибрати кращих із гірших.

— Українські виборці часто і не без підстав критикують свою владу, — твердить професор, доктор філософських наук Сергій Кримський. — Але не люблять, коли це роблять за них інші. Бо критика влади нині перевищує рівень співвідношення негативу й позитиву, необхідний для утвердження нової, політичної вільної української нації як суб’єкта світової історії. Коли застосувати аналогію, то виокреслиться добре відомий усім факт: надмірна критика учня може зірвати педагогічний процес виховання.

Заведено вважати, якщо більшість населення проголосувала за певне рішення, то тим самим вона висловила свою волю. Проте це правильно тільки з погляду юридично закріпленої норми, але сумнівно з погляду соціологічного чи соціально-психологічного аналізу. Оскільки скидає з рахунку думку тих, хто проголосував інакше або не брав участі в голосуванні взагалі. Крім того, в умовах парламентського чи президентського режиму владу здійснює не народ, а політична еліта, яка в соціальному та психологічному сенсах не тотожна й не може такою бути ані з народом у цілому, ані з жодною з утворюючих його масових груп. Проте, залежно від конкретних ситуацій, ці масові соціальні групи можуть справляти певний вплив на політиків.

У демократичних країнах будь-яка партія, претендуючи на масовий вплив, включає до своєї програми осмислені та сформульовані нею групові інтереси, які відбивають настрої та переваги, народжені на масовому рівні, і водночас пропагує в масах своє розуміння цих інтересів. Які ж ідеології пропонують сьогодні українські політичні партії?

Безідейні?

Розібратися в тому, чим є український політикум у плані ідеологічного наповнення, виявилося практично неможливо. І це попри появу троянди (нехай і бордової) соціал-демократії на білбордах СПУ, гучний новонароджений солідаризм БЮТ і стабільні, хоч і переважно теоретично, антибандитські месиджі «Нашої України»... Сьогодні політичні аналітики дружно констатують феномен граничної персоніфікації виборів і наполягають на тому, що ідеологічні кошики партій і блоків порожні.

— Я навіть не раджу вам намагатись якось класифікувати погляди наших політиків — це цілком штучне приклеювання. За ними нічого немає. Сьогодні лідери збігаються під один прапор, завтра підніматимуть зовсім інший, оскільки це не є їхній внутрішній стан, — пояснив професор, доктор філологічних наук, автор ряду монографій з піару Георгій Почепцов.

— Уявіть собі, на планеті раптом знаходять дивну цивілізацію, яка живе ще в кам’яному віці, — навів приклад керівник відомого соціально-інженірингового агентства «Гайдай. Ком» Сергій Гайдай. — І раптом у центрі її поселення ми бачимо точну солом’яну копію кукурузника. Її творці не знають, як усередині влаштована ця річ — що побачили, те й повторили. Приблизно те саме відбувається і з нашими політиками. Вони ще не до кінця розуміють, у чому суть соціал-демократії чи лібералізму... В Україні сьогодні за владу борються партії, які «не літають». Це просто клуби за інтересами, що «вдягають» на себе ознаки певної ідеології та йдуть у велику політику.

2002 року я працював із Петром Порошенком, який позиціонував свою «Солідарність» як партію соціал-демократичного напряму. Ну, скажіть, який із Петра Олексійовича соціал-демократ?! Коли так, то потрібно націоналізувати всі свої підприємства! Але пан Порошенко — просто типовий буржуй-ліберал! У тім-то і проблема.

— У нашому суспільстві ставлення до будь-якої ідеології неоднозначне «завдяки» союзному минулому, — спробував пояснити причини такої безідейності українського політикуму кандидат історичних наук, директор Центру політичного аналізу Володимир Головко. — І хоча імперії більше немає, залишилися покоління, по-різному заряджені її енергією. Старше — звикле жити з догмою; середнє — з нею боротися; і молодше — вже зовсім із порожніми головами, яке надалі, проте, може виявитися сприйнятливим до цілком нових ідей. Коли врахувати, що нині політичну еліту становлять люди середнього віку, не готові через старі переконання запропонувати суспільству певний програмний інноваційний продукт, то сьогоднішня ситуація цілком закономірна. До того ж тут чітко проглядається слід економіки.

Мені видається, в Україні основна інтрига наразі розгортається навколо конфлікту інтересів національного капіталу та представників так званої компрадорської буржуазії, націленої на прямий продаж ресурсів і промислових активів за кордон. У цьому контексті «Регіони» уособлюють національний капітал, серед основних завдань котрого, як виробника внутрішнього продукту, — енергозабезпечення, ринки збуту... Якщо основний ринок — Росія, то тут, звісно, превалюватимуть елементи євразійської ідеології. Зазначимо, національний капітал не міг виникнути без підтримки держави, тому завжди на неї спиратиметься. Так чи інак — це державний капіталізм. Ізнов-таки тут дуже багато нюансів: є державний капіталізм а-ля консерватор-Янукович, а є — а-ля радикал-Тимошенко. У чому відмінність?

Янукович — це, повторюся, пряма держпідтримка національного капіталу (не торкатимемося питання, прозора вона чи ні). А Тимошенко — використання його державою у вигідний момент. Тобто необхідно поповнити бюджет — підвищуємо податки, спрощуємо ВЕЗи, збільшуємо тарифи на вантажні перевезення тощо. Це навіть можна назвати мобілізаційним капіталізмом. 2005 року Юлія Володимирівна розпочала саме з цієї моделі, потім, правда, була змушена піти на контакт із вітчизняним промисловим капіталом. Були спроби створення дорадчих органів при Кабміні, де б промисловці могли вести діалог з урядом. Отже, економічні концепції «Регіонів» і БЮТ десь дотичні. Звісно, виходячи з сьогоднішніх заяв самих «блукаючих» політиків, у даний момент такий висновок може здивувати, проте завтра його не можна буде заперечити.

А от Ющенко завжди вважався лібералом. Його політична сила сповідує вільну торгівлю, мінімізацію ролі держави... Тут закономірний крен у бік Європи. Але візьмімо проблему з газом. Хоч би якими, добродії, ви були лібералами, вам довелося на дуже високому рівні втручатися в діяльність господарюючих суб’єктів. На яких принципах — це вже інше питання. Але баланс між необхідністю державного втручання в економіку та дотриманням принципів вільного ринку — основна проблема урядів перехідних економік. А економіка завжди диктує свої умови: нам треба формувати взаємини з Європою, продовжувати та зміцнювати з Росією, не забувати стратегічно важливі ринки Китаю і Ірану. Тому, гадаю, Україні не уникнути критикованої багатовекторності. Проте не в плані мінливих вигідних провладній еліті компромісів і поступок, а як детально вивіреної державної політики, адже стратегічно ми все-таки маємо вибудовувати себе як проєвропейську демократичну державу.

Водночас Сергій Кримський, розмірковуючи про можливі зовнішні пріоритети України, як одну зі складових партійних ідеологій, що формуються, вважає багатовекторність відмовою від радикального вибору, такого необхідного для стратегічного бачення політичної реальності: «Це ознака політичної слабкості лідерів».

Повертаючись до питання персоніфікації виборів, зауважимо: саме на цих «політично слабких» і безідейних лідерах українські партії та блоки побудували свої виборчі кампанії. Сьогодні однією з найяскравіших «ідеологічних» складових програм партій і блоків можна вважати харизму, яка навіть не набила оскому, тобто «людське обличчя» лідера. Той самий Сергій Кримський переконаний, що десь на рівні підсвідомості політичний бомонд вловив одну показову тенденцію розвитку суспільства. Сучасний акцент на вибір особистості, а не ідеології чи партійної програми, пов’язаний не стільки з відсутністю таких, скільки з кризою моралі та духовності: «Нині усе-таки немає дефіциту ідей. Моделей поліпшення майбутнього накопичено з надлишком. Але є дефіцит людських чеснот. Досвід ХХ століття засвідчив: навіть найблагородніші ідеї можна повернути в гірший бік. Ідеї взагалі легко піддаються спотворенню. Важче це зробити з людськими чеснотами. Один із літературних героїв Василя Гроссмана висловлюється з цього приводу приблизно так: «Я проти добра, ним можна прикрити навіть деспотію. Але я за доброту, тобто людську чесноту, вона надійніша».

Проте не вельми давно заявлені новою владою мораль і духовність якось не зовсім збіглися з наступною тональністю поведінки як пропрезидентських, так і опозиційних еліт. У цьому зв’язку розмірковувати про швидке народження власної національної ідеї нам узагалі видається небезпечним — претензії щодо цього окремих персон, на жаль, не обтяжених «людськими чеснотами», а також власним баченням картини світу та місця в ній країни, якою вони збираються правити, щонайменше, насторожує.

— Сьогодні під національними інтересами маються на увазі лише інтереси еліти, які вона успішно видає за ідеї нації, — продовжує Георгій Почепцов. — Тобто всі сьогоднішні «національні ідеї», поза сумнівом, не зовсім чисті речі. Але якою може бути ця ідея? Навіть боюся порушувати таке питання, бо коли сьогодні, приміром, узяти і запропонувати цю глобальну тему вченим, то вже наступного дня після закінчення їхньої роботи з легкої руки чиновника національну ідею почнуть вивчати в школі, де вона, так і не народившись, благополучно помре. Ідею нав’язати неможливо. Вона повинна сама прорости та пройти фільтрацію масовою культурою, яка нині в нас, на жаль, відсутня.

До того ж, перед тим як запропонувати світові якусь оригінальну українську смислову модель, нам треба навчитися бодай розуміти цей світ. Адже умовний опонент чи союзник (Росія чи США. — Авт.) діє цілком за іншими конструкціями. Нам треба враховувати в цьому зв’язку й одну досить чітку аксіому: коли в країни немає своєї стратегії, то вона обов’язково виконує чиюсь.

Дивно, але навіть Америка сьогодні визнає свою залежність. Візьміть останню заяву Буша щодо програми розвитку національної системи енергозабезпечення, коли через 15 років США вже не знадобиться нафта Іраку чи Єгипту. Кожна по-своєму залежна країна шукає власний шлях подолання цієї залежності. Ситуація у світі давно змінилася: стерлися кордони, світ вступив у четверту фазу глобалізації. Правила гри взагалі відсутні. Давно зник суверенітет. Цілком спокійно відбувається втручання в справи інших країн, приміром, Іраку, Ірану... А Україна робить вигляд, нібито цього не помічає.

Що ми повинні робити в ситуації своєї внутрішньої та зовнішньої смислової невизначеності? Напевно, зайнятися вивченням низки зовсім нових наукових дисциплін, плануванням свого майбутнього, враховуючи при цьому три основні точки розвитку світу — Китай, Америку і Росію. Ми ж у цьому плані наївно втупилися в одну точку й наразі демонструємо цілком неадекватну поведінку стосовно вироблення власної моделі «залежної незалежності».

На думку Володимира Головка, процеси самовизначення політичних еліт — їхнє економічне й ідеологічне структурування у лібералів, консерваторів чи соціалістів із чітким баченням внутрішньої та зовнішньої стратегії розвитку України, утім, як і формування навичок ведення компромісної гри (з урахуванням політичної реформи, що набрала сили), мабуть, утворять певний тимчасовий і смисловий вакуум, де ключову роль буде відведено політичним технологіям.

Чому в піарників «стирчать вуха»?

Наше з вами спільне «майданне» минуле, схоже, підтверджує геніальну думку про те, що «…до пробудження народу немає маніпуляції, а є тотальне придушення». Ну звичайно, тепер звільненого українця начебто й не можна змусити проголосувати за якусь партію, тепер його можна в цьому лише переконати. Як? Про це багато знають політтехнологи (вони ж піарники), статус котрих в Україні не те що демонізується, а роздмухується до масштабів прикордонних конфліктів. Що, на думку Георгія Почепцова, цілком даремно, бо до результативних масових маніпуляцій вітчизняним політтехнологам, навіть добряче приправленим росіянами й американцями, ще досить далеко:

— У нас усе-таки працюють інтуїтивні методи. Для порівняння: у період виборів Буша та Блера було застосовано цілком нові технології: зібрано досьє на кожного виборця — 150 мільйонів справ із зазначенням 500 пунктів інформації про людину, включаючи навіть кількість дзвінків, які вона робить за межі свого міста. Потім вичленували п’ять груп, котрі можна було переконати. Припустімо, одна з них зорієнтована на освіту. І в двері кожного представника цієї групи стукав, скажімо, вчитель сусідньої школи та розповідав про освітню програму Буша. У результаті такого руху назустріч до виборця просто зникає вибір як такий. Людина вважає, що сама приймає рішення, тоді як насправді є дійовою особою продуманої п’єси.

А втім, наші лише інтуїтивно обдаровані піарники та їхні безідейні клієнти на минулих виборах блискуче розіграли п’єсу під назвою «Схід—Захід». Міхалков відпочиває!

— Можливо, вимовлю зараз зовсім банальні речі, але справа-то тільки в етиці, — каже Денис Богуш, генеральний директор агентства «Інтерактив PR Груп». — Приміром, у мене ніколи не підніметься рука запропонувати своєму клієнтові ролик про поділ жителів України на три сорти. По-перше, не можу проігнорувати власну мораль. По-друге, я реально бачив, як це діє. Варто визнати, ми справді працюємо у сфері, де дуже легко переступити межу. Сигнали, які той самий політик посилає суспільству за допомогою інструментів PR, можуть бути далеко не безневинними. Але зрештою я та багато моїх колег підписали етичний кодекс української PR-ліги. Є ще й таке важливе поняття, як репутація.

Звісно, не всі так вважають і кодекси не всі підписують. Передусім ті, хто не має досвіду ведення національних кампаній. Яскравий приклад — методи донецької команди торік. Вони просто не знали, як це діє. Хлопці ніколи не були в такій системі координат відповідальності. Звідси й низький рівень оцієї самої відповідальності. (Хтось нині може саркастично мугикнути, мовляв, росіяни також не знали «як це діє»? — Авт.).

А тим самим росіянам було однаково, що буде в цій країні завтра. До того ж вони не врахували внутрішньої специфіки та настроїв громадян.

Залишається тільки гадати, чому вітчизняні політики з азартом продовжують розкручувати розкольний сюжет. На рівні інтуїції чи розробленого кимось сценарію? «Регіони» з братією — як і раніше, за другу державну. «Наша Україна» та Ко — за посадку «бандитів у тюрми». З урахуванням уже існуючих у суспільстві асоціацій і установок, колись «білі та пухнасті» тепер мало відрізняються від тих, котрі «грають по-чорному». При цьому щонайменше дивною видається позиція низки друкованих і електронних ЗМІ, завжди готових до «об’єктивної» розмови на однозначно провокаційну тему. Сподіватимемося, що в гостях у Савика Шустера найближчим часом не зустрінуться віч-на-віч бодай ветерани Радянської армії й УПА.

«Стирчать вуха» чи то піарників, чи то самих українських політиків і з довгограючої епопеї «об’єднання помаранчевої коаліції». Нас знову намагаються змусити повірити в щирість і «людські обличчя» «команди». Не гріє. Самих фігурантів об’єднавчого процесу, мабуть, також. Чергову крапку в псевдопереговорах блискуче й в односторонньому порядку поставила Тимошенко, блок імені котрої вирішив грати лише першим номером.

— Тимошенко можна вважати майстром тактичних війн, — говорить Денис Богуш. — У цьому вона найкраща. Дебати, виступи в агресивному середовищі... Вона робить інформаційні прориви. Пригадайте щоденні появи на центральних каналах під час прем’єрства з якоюсь відпрацьованою заявою — це технології. Втративши Кабмін, вона втратила майданчик. Їй доводиться самій створювати інформаційні приводи. Нині йде велика гра в трійці лідерів, де, можливо, вирішальну роль відіграє позиція ЗМІ, частина з яких, на жаль, б’є в одні ворота.

— БЮТ пішла з телеекранів, тому я бачу тільки те, що в Києві, — продовжує тему Георгій Почепцов. — Блок висить на одній людині, котра дуже легко дає будь-які інтерпретації подіям, що відбуваються. Хай би що казали, там одна відповідь: «нам заважали і проти нас боролися». Колись це посилання дійде до критичної точки, і люди просто перестануть реагувати на цю силу. Так однотипно пояснювати те, що відбувається, досить ризиковано для політика.

На думку Володимира Головка, ідеєю справедливості, за яку треба боротися, БЮТ ніби намагається об’єднати соціальні надії й очікування твердої руки. Аналітик, до того ж, переконаний і в тому, що політики — досить щирі люди навіть тоді, коли пропонують суспільству такі популістські ідеї: «Вони вірять у те, що говорять. Інакше їх просто ніхто не почує. Але з невеликою поправкою: у певній окремо взятій ситуації. Коли ж вони потрапляють до кабінетів і розглядають конкретні економічні схеми, тоді на них починають впливати вже зовсім інші чинники, і вони приймають зовсім інші, але також цілком щирі рішення».

Певну частку щирості в реалізації передвиборної кампанії НСНУ бачить і Георгій Почепцов:

— Зверніть увагу, «Наша Україна» приєднується до найсильнішого емоційного сплеску, що був рік (!) тому. Очевидно, протягом минулого року вони не знайшли жодного позитивного об’єкта, до якого можна приєднатися.

— Таке враження, що в них узагалі відсутній певний спільний технологічний майданчик. «Не зрадь Майдан!» — це що?.. Це проблема Ющенка. Він не технологічний. А от минула кампанія була блискучою. Там працювало багато фахівців. Сьогодні із «старих» нема нікого. По суті, сьогодні в «НУ» залишається єдина технологія — створений вчора бренд Ющенка, — вважає Сергій Гайдай.

Стосовно успіхів і поразок фаворита виборчих перегонів Партії регіонів аналітики й політтехнологи одностайні: на цю політичну силу працює сама ситуація. І таке буває.

— Доки помаранчеві обмінюються «люб’язностями» — рейтинг ПРУ зростає, — заявляє Володимир Головко. — Відомо, що штаб «Регіонів» нині активно використовує допомогу закордонних політтехнологів. Вони б’ють по найслабших ланках політики нової влади. Їхня безрадісна реклама відповідає лівому спектру. Схоже, хочуть зберегти не лише своїх виборців, а й зайти на електоральне поле КПУ.

— Найкреативнішими якраз виявилися комуністи та Вітренко, — зазначив Г.Почепцов. — Та коли КПУ розраховувала на залучення молоді, то на успіх навряд чи варто сподіватися. Я щодня читаю лекції в університеті: реклама не працює. У них явний прокол із соціологією, фокусгрупами... Це просто порух тіла.

А от Вітренко роликом про дівчинку вдалося перевести проблему мови на рівень кімнати... Інше питання — чи варто було зачіпати цю проблему.

Решта говорить незрозумілою мовою. Тепер уявіть — відсутність ідеї подається незрозумілою мовою, та ще нечітко вираженій цільовій аудиторії: результати можуть бути найнесподіванішими.

Свої проблеми наші політики та їхні політтехнологи розв’язують за рахунок тиражування. Їм здається, чим частіше «мудру» думку буде висловлено, тим краще. Але припустімо: аби вимкнути світло в одній квартирі, ми замовляємо бомбардувальник, і весь квартал зрівнюємо з землею. Світло вимкнене, але якою ціною?..

На думку вченого, одна з головних помилок українських політиків та їхніх політтехнологів — орієнтація на себе: «Але населення інше. У цьому сенсі прорив було зроблено спочатку в Англії, а потім в Америці. Партії, орієнтовані на свій продукт, який вони накидали виборцям незалежно від його придатності, на наступному етапі змінили партії, орієнтовані на продаж, котрі намагалися трохи варіювати. А потім з’явилися партії, орієнтовані на ринок, які активно підлаштовують свій продукт під бажання населення. Ті самі республіканці, традиційно сприймані американцями як консервативна партія, на останніх виборах, намагаючись залучити новий електорат, позиціонували себе вже як консерватори, що співчувають.

Очевидно, українські партії сьогодні перебувають саме в першій фазі. При цьому вони використовують різноманітні підручні засоби. Проте, підкреслимо, лише завдяки цьому нам ще досить легко відрізнити правду від брехні, а позицію від піару. Але інтуїція підказує: до переходу до другої, а потім і третьої стадії просування політичних продуктів на український ринок треба грунтовно готуватися. І не лише піарникам, а й нам — об’єктам їхньої професійної пристрасті, аби потім бездумно не вестися на проповіді «вчителя з сусідньої школи».

Розумом чи серцем?

Отже, в українських партій — явний брак ідеології; політтехнології безадресні й використовують стандартний набір засобів; а політична культура українських виборців загалом і в цілому, як і раніше, перебуває на досить низькому рівні. Але серйозні дослідження в цьому плані в Україні наразі не проводяться. І все-таки, за що ж ми голосуємо? Чим моделюється внутрішній світ українського громадянина, які найпоширеніші мотивації його політичного вибору і як впливають на нас світові та внутрішні політичні події?

— Ані світові, ані суто українські політичні події радикально на виборця не впливають, — вважає Олег Покальчук. — На мотивацію будь-якого вибору, на мою думку, впливає піраміда потреб Маслоу. Є базові й вищі потреби. Базові йдуть у першу чергу. Якщо політичні тенденції реально зачіпають базові потреби людини, то, звісно, це впливає на її політичний вибір. Не заяви, на кшталт «у країні настала криза», а коли людина на власній шкурі, приміром, через ціноутворення, починає відчувати: щось не так, і чітко розуміє, хто в цьому винний, то, звісно, свій політичний вибір вона робитиме досить осмислено й раціонально — від протилежного. Парадокс у тому, що українські політики в цілком радянському стилі навіюють своєму виборцеві міф про ідеалістичні мотиви при виборі.

Внутрішній світ українського виборця моделюється поділом України, котра складається з різних, сполучених між собою сегментів, у яких відбивається суспільне буття. Політики, аби добратися до людини, намагаються зруйнувати перегородки між цими сегментами (причому з цілком різних, своїх мотивів). Виборець захищається, оскільки та кількість інформаційної маячні, яку намагаються запхнути в його голову, суперечить здоровому глузду. Розпочинається своєрідна боротьба. Людина вибудовує всередині себе різні перегородки, як у підводному човні. А політик намагається їх зруйнувати, переконуючи, що вони не потрібні. Гадаю, у внутрішньому світі українського виборця відбувається постійна боротьба. Це схоже на гарячкові дії команди підводного човна чи корабля, котрі постійно піддаються атакам, унаслідок чого утворюються проломи. Команда кидає всі сили на те, аби їх зашпаровувати й таким чином якось обмежити доступ цілком суперечливої, здебільшого брехливої та навіть агресивної інформації, з допомогою якої намагаються не просто переконати, а зламати волю виборця й підкорити його собі.

Але завдяки уроку Майдану суспільство набуло більшого імунітету і сприймає те, що відбувається нині, з набагато меншим пафосом і з набагато більшою дещицею здорового глузду, ніж цього хотілося б політикам, котрі намагаються приманити виборця й повернути його на старе місце. Але виборець уже інший.

— Найпростіша модель внутрішнього світу українського виборця, — каже Євген Зарудний, — складається з двох движків — національного й економічного. На першому тумблер із двома положеннями «рос.мова» й «укр.мова». Другий крутить заїжджену платівку про те, що жити стало гірше, жити стало сумніше. Мотивація, швидше, протестна. Світовими подіями українця вразити важко. Від турпоїздок у «гарячі» точки не відмовляємося, курей продовжуємо їсти.

— Коли людей запитують, за що та чому вони голосуватимуть, то, як правило, вони не знають, що відповідати, — говорить Валерій Хмелько, президент КМІС. — Точніше, відповіді, отримані нами, це не мотиви, а мотивування. А це не вельми вдячний матеріал, оскільки не дає відповіді на справжні причини. У соціальній психології, психології особистості ці речі різняться досить чітко. Люди часто прикрашають відповіді. Не тому, що хочуть когось обдурити, а тому що часто самі не усвідомлюють, що насправді їх спонукає діяти так чи інакше. Для з’ясування мотивів потрібні спеціальні, досить складні методики. Особливо складні, коли йдеться про такі речі, як політичний вибір, а не щодня повторювані процеси. Є інші способи, які ми застосовували. Це з’ясування зв’язків між орієнтаціями виборців і тим, що пропонують різні політичні сили чи кандидати, як це було на президентських виборах. Тоді боротьба фактично йшла на рівні хто кого вважає своїм і чужим. Мотивація довіри була основною. Питання лише в тому, за якими ознаками люди розрізняють своїх і чужих.

— Основним пунктом, чому віддається перевага тій чи іншій політичній силі, стоїть надія на краще в результаті практичної діяльності партії (близько 35—40%), — вважає Борис Сагалаков. — На початку наших досліджень на перше місце виходила оцінка політичного лідера. Нині довіра до лідера партії знизилася з 40% до 25%. Узагалі ж, попри в цілому низький рівень політичної культури в країні, теперішня кампанія проходить у руслі соціально-політичних орієнтацій. І в цьому плані мало чим відрізняється від попередньої.

Політичні орієнтації — це уявлення людей про цілі політичної діяльності, які відповідають їхнім потребам, і прийнятні для них засоби досягнення цих цілей. Будь-яка політична орієнтація є реакцією на ту конкретну історичну ситуацію, в якій перебуває суспільство. Приміром, коли ситуація сприймається електоратом як загрозлива, зростає привабливість жорстко авторитарних політичних орієнтацій, виникає потреба в громадському порядку, дотриманні норм, що обмежують індивідуальну свободу, у твердій владі, здатній контролювати поведінку людей. Можливо, свідченням цього є той факт, що, відповідно до дослідження «Електоральна поведінка населення України», перші дві позиції серед 14 основних чинників вибору в електорату займають «яскраві, впливові політичні лідери» (33%) і «ця партія/блок поліпшить відносини з Росією» (27,5%), якою й сьогодні править сильна рука? Особливо, з огляду на останні події, які яскраво продемонстрували гостру залежність України від Росії? Показово, що протягом своєї історії Україна нерідко шукала тверду владу за своїми межами. Чи актуальний сьогодні стереотип про те, що українцям необхідна сильна рука?

— Така думка насаджувалась і просувалася або росіянами, або німцями, — переконаний Олег Покальчук, — котрі історично обгрунтовували свою експансію: одні — на Захід (сталінську), другі — на Схід (гітлерівську).

Існує думка, що є такий тип національного характеру, який просто має потребу в колонізаторі, оскільки це природний шлях його розвитку й виживання. Нічого нового тут немає. Такий стереотип політичний. І для українського політика — це працююча частина програми і зброя в боротьбі, причому гостра з обох боків. Але, гадаю, українець погодиться з таким твердженням лише тоді, коли сам опиниться в становищі колонізатора. Тоді він із радістю пропонуватиме сильну руку своєму сусіду. Це, безумовно, є в національному характері.

На думку Євгена Зарудного, українцям сильна рука потрібна, тим паче в період, коли суспільство деморалізоване й розгублене. Але сильна рука українців, а не сильна рука для репресивного впливу на українців. Рівносильні президент, прем’єр, Рада, котрі діють на благо всіх, а не каральні органи, які діють усім на шкоду, а на благо — лише обраним (нехай навіть обраним демократичним шляхом).

У ситуації непевності й дефіциту знань мобілізуються та виступають своєрідним якорем порятунку орієнтування на людські чесноти. Українці вибирають персону.

— І чим менше в цій персоні конкретики, — вважає Олег Покальчук, — тим охочіше за неї голосуватимуть. Бо кожен може знайти в цьому певний відбиток своїх потаємних устремлінь і мрій. Чим розмитіша і загальніша політична постать, тим більше вона збере голосів.

Українців дуже хвилює ідея. А ось там, де починається логос (грецьк. — слово, розум), українець «гальмує». У будь-якій складній конструкції він вибиратиме для особистісної проекції зрозумілу йому та знайому частину. Це нормальна людська риса, незалежно від нації. Але людина Заходу вибрала б логос, бо для неї це — зрозуміла перспектива динаміки розвитку, доцільність, застосовність ідеології, певні історичні приклади. А от українця більше хвилюватиме культурно-світоглядна складова, бо, залишаючись у ній, немає необхідності приймати якісь остаточні особистісні рішення. Це ж ідея, а ідея існує й розвивається сама по собі і вплинути на неї ніяк не можна.

У політично стабільних суспільствах усталена партійна структура і культура спілкування політиків із населенням формують у людей більш-менш чіткі уявлення про існуючі політичні орієнтації, партії та діячів, котрі втілюють їх. У таких суспільствах люди, принаймні загалом, знають, чим відрізняються праві від лівих, консерватори від лібералів і соціал-демократів.

На території України, де старі інтереси й орієнтації значною мірою зруйновано, а нові лише створюються; де ще не визначено домінуючі соціальні цінності й дуже часто важко вловити відмінності між програмами і партіями-суперниками; де є невизначеність у розумінні можливостей і шляхів економічного, соціального й політичного розвитку країни, переважає вибір на емоційно-чуттєвому рівні порівняно з країнами з розвиненою демократією.

Що вибираємо? Демократію?

Відповідно до результатів дослідження «Громадська думка в Україні», проведеного IFES разом із Фондом «Демократичні ініціативи» в листопаді 2005 року, перші три позиції серед найточніших визначень демократичної держави займають такі висловлювання: «захист прав людей» (43%), «забезпеченість роботою» (42), «свобода слова» (41). На запитання «Чи є Україна демократією?» 50% опитаних відповіли негативно (як і в січні 2000 року). Лише 26% дали позитивну відповідь.

Протягом 70 років радянське суспільство давало своїм членам фактично примусові установки, програмуючи їх на ті чи інші дії, думки. Можливо, український виборець наразі не готовий жити в демократичному суспільстві і все ще (принаймні представники старшого й середнього покоління) підсвідомо перебуває в лещатах тоталітарної ідеології? Адже реальний історичний досвід може бути використаний для державного будівництва тільки за умови, що громадяни країни осмислюють його як суму об’єктивних і незаперечних фактів, а не як набір ідеологем «за» чи «проти».

— Навіть якщо сьогодні український виборець і не готовий жити в демократичному суспільстві, — каже Євген Зарудний, — архіважливим є те, що він у такому суспільстві вже живе. Коли вже комуністи пропонують голосувати за них тому, що це «круто» (див. рекламний ролик із спокусницею, котра заклично підморгує), то «нам ли быть в печали» та згадувати про установчі лещата тоталітарної ідеології?

Сергій Кримський вважає інакше:

— На жаль, від епохи радянського тоталітаризму в свідомості громадян залишилися ще такі релікти психології — пошук у всьому ворогів, ксенофобія, відсутність нетерпимості до зла, порушення прав особистості і водночас визнання необхідності страти (яка функціонувала в епоху загальної віри в безсмертя душі й суперечить епосі розмаїття світоглядних позицій). Уже це засвідчує непідготовленість України до зрілої демократії.

— Висловлю таку крамольну думку, — говорить Олег Покальчук, — що перебування в лещатах тоталітарної ідеології не є погано. Бо перебування в лещатах будь-якого явища — тоталітарної ідеології, репресивного режиму, родини, церкви, держави, армії, політики — позбавляє людину відповідальності за її добровільною згодою. Тобто людина йде на якусь жорстку державну службу та з радістю жертвує своєю свободою в обмін на те, що їй вдасться зняти з себе особисту відповідальність. Гадаю, старше покоління підсвідомо ностальгує за цими «лещатами». А деякі — цілком свідомо хотіли би бачити таку тоталітарну ідеологію в нинішньої влади. Звідси й виростає туга за сильною рукою. Це бажання уникнути особистої відповідальності. Тому, на мою думку, український виборець готовий користуватися благами демократичного суспільства вже давно й охоче, але от працювати на благо цього суспільства він не зовсім готовий. Тут ми перекидаємо місток до утопічних уявлень Платона про державу, за якої в чудовій країні, населеній філософами, всю економіку та сферу обслуговування мали забезпечувати раби й військовополонені. Свідомість українського виборця пішла недалеко від Платона. Вона дуже сильно видозмінилася за формою, але по суті — навряд чи.

Ясна річ, поняття «демократичне суспільство» — це, стереотип, оскільки не існує такого усередненого поняття. Українець, як і раніше, живе в системі радянських, але видозмінених стереотипів. Ми просто все переназвали. І саме тому суспільство може бодай якось функціонувати, бо громадське мислення набагато мізерніше, ніж ми можемо собі уявити. Гасла й ціни сьогодні, звісно, інші. Але механізми старі — і реалізація, і неспротив. Усі ті самі типи агресії й дисидентства. Так, більший обсяг і інші способи й засоби комунікації, інша динаміка обміну інформацією й інший механізм репресій і зворотного зв’язку. Суспільство відкритіше — поза сумнівом. Але психологія людей хоче демократії тією самою мірою, якою її й не хоче. І так триватиме ще років 15—20 — період зміни покоління. Поки до реальних важелів влади не прийдуть люди, котрі вже просто не пам’ятають, як було раніше. Вони змушені будуть рухатися та працювати в демократичному режимі автоматично, бо не знатимуть альтернативи. Тоталітарна альтернатива демократії — це диявольська спокуса. Усі проблеми розв’язуються досить просто — і корупції, і злочинності тощо. Єдиним, хто переміг мафію в Італії, був Муссоліні. Це правда. Але чи виправдовує мета засоби? Одвічне запитання…

***

Отже, зважаючи на все, жодного сталого смислу в поняття «демократія» ми вкласти наразі не встигли. Інше питання — чи готове суспільство вже сьогодні до процесу якісного осмислення демократичних ідей, якщо предмета цього самого осмислення апріорі не існує. Навіть у головах політиків, котрі претендують на національне лідерство, і їхніх віртуальних партій. Тому вони — безідейні, але амбіційні — змушені сьогодні грати на слабкостях опонентів, а не завойовувати виборця власною сильною позицією. Чи зможе усвідомити все це та зробити якісний вибір простий українець із його певним, історично обумовленим, дуалізмом (Схід—Захід), коли, з одного боку, присутність «царя» звільняла від необхідності думати й вибирати, беручи на себе відповідальність, а з другого — бажання свободи й незалежності часто змушувало шукати підтримку в сильнішої сторони, що, своєю чергою, породило цілу низку проблем, що не вирішуються?

Чи здатний самостійно в цьому розібратися збентежений громадянин країни, котрий час від часу відчуває, що на цій його двоїстості намагаються грати політичні лідери? І чи зможуть допомогти йому розібратися в усьому цьому 450 «недоторканних», котрі в найвідповідальніший момент, коли на чаші ваг будуть «наша Україна» і «мій Бізнес», традиційно обиратимуть останнє.

Зачароване коло?.. Скоріше, глухий кут із високою стіною, подолати яку можна, тільки сильно та свідомо постаравшись. Бодай для того, аби дізнатися, що відбувається там — далі «твого городу»; аби не лише виробити свою позицію, а й навчитися сприймати інші; аби робити свій політичний вибір, уже усвідомивши, що «не можна побудувати рай на землі, але все-таки можливо відвернути пекло» в своїй завжди не ідеальній країні...

Еволюція: від «варварського королівства» до «бенкету демократії»

Українське народовладдя веде свій відлік від військової демократії скіфів, класичної рабовласницької демократії грецьких міст-держав Причорномор’я, вічового управління в наших предків — антів. Ці досить різнорідні типи народовладдя визначили магістральний напрям політичного розвитку українського етносу, що зумовив утворення Київської Русі — першої потужної незалежної держави на теренах Східної Європи.

Назвати систему влади в Київській Русі необмеженою монархією можна лише на певних етапах (із деякою натяжкою — за Володимира Великого, Ярослава Мудрого й почасти — за Володимира Мономаха). Найчастіше це була конституційна монархія на кшталт західноєвропейського «варварського королівства» із дуже впливовим вкрапленням демократичного елемента. Князівські міжусобиці, роздробленість держави (регіоналізм), а потім і монгольська навала серйозно підірвали автократичну складову княжої влади. Так, у Галицько-Волинському князівстві бояри в XII—XIV ст. відігравали значну (а нерідко і провідну) роль, і, власне, були таким собі постійно бунтівливим парламентом при володарі.

Збори городян (віче) на Київській Русі, де були представлені глави сімейств, обговорювали багато важливих державних питань, а також укладали з новим князем угоду («ряд»). Ще більш сприйнятливим до демократичних традицій віча виявилися Великий Новгород і Псков (де влада князя була номінальною, а всім заправляли олігархи-купці). Ці республіки жорстоко поплатилися наприкінці XV століття під час прямої сутички з Москвою, «збиральницею землі Руської».

Кремль став наступником постулатів римо-візантійської централізації влади — зразком деспотизму княжого, а пізніше і царського. Мирослав Попович у «Нарисі історії культури України» зазначає: «Самодержавний деспотизм, будучи джерелом і релігійної, і національної місії Російської держави, є етнічно російським, а не наднаціональним».

Київ недовго був військово-політичним центром держави. Бажаючих стати такими виявилося чимало — і Суздаль, і Смоленськ, і Чернігів, і Галич поперемінно, але безуспішно намагалися відігравати провідну роль на теренах Русі. Роль Києва вже наприкінці XII століття значно звузилася. Та практично він залишався пуповиною, ідеологічним центром — «Другим Єрусалимом», «любим» для князів-хижаків, яким хотілося сидіти на великокнязівському престолі у Місті.

— Київська Русь, — вважає Сергій Кримський, — сприйняла варязькі соціальні структури, характерні для ранніх фаз розвитку демократії в Європі. Тобто систему виборності ключових посад у владі — аж до князя як ватажка дружини. Тим самим було обмежено небезпеку деспотії сильної особистості. Пізніше, у післякнязівський період, коли місцева родова аристократія була відсторонена козацькою старшиною (цією шляхтою козацької республіки), одноособова деспотія у системі української державності була радше винятком, аніж нормою. Вождизм у гетьманській державі, якщо й виникав, то не був досить тривалим. Тим більш анахронічним він є у наші дні.

Харизматичних лідерів серед гетьманів було чимало, але абсолютну владу мав, напевно, лише найталановитіший із них — Богдан Хмельницький.

Яскравим зразком демократії в Україні була козацько-християнська республіка Запорізька Січ, де буквально всі питання вирішувалися шляхом голосування. Походження гетьмана, кошового, сотника не мало ніякого значення. Вирішальну роль відігравали особисті заслуги. Передусім — на ратному полі.

— Тривале воєнне життя українських козаків, — зазначав Євген Зарудний, — формувала в них відданість своїм вождям анітрохи не меншу, ніж у фінікійців-карфагенян Гасдрубала Барки. (Порівняйте в Теодора Моммзена в «Історії Рима»: «Упродовж тривалого воєнного життя солдат віднаходив у своєму таборі нову батьківщину, і відчуття патріотизму замінялося в ньому прив’язаністю до прапора і палкою відданістю своєму великому вождю»). Не можна сказати, що така «підміна понять» мала стовідсотково позитивний ефект, адже, втративши своїх вождів (тобто військовий устрій), козаки втратили свою батьківщину. Проте козацька «відданість своєму вождю» є елементом нехай військової, але демократії. А ось російська туга за «сильною рукою», російська патріархальщина і російський патерналізм (концепт «цар-батюшка») мають зовсім інше коріння. Телурократичний московський деспотизм істотно відрізняється від таласократичної демократії Києва та Великого Новгорода. Тому, до речі, поняття «східнослов’янська спільнота», ментальність etc. — недолуга абстракція. Є географічний схід, на якому живуть різні слов’яни, але немає ніякої східнослов’янської спільноти!Ініціювати зібрання Загальної ради на Січі міг будь-який козак. «Чорні ради» скликалися рядовими козаками, або ж «голотою», і були обов’язковими для старшини. Вони були своєрідним «ситом», яке не дозволяло перетворити Січ на типову олігархічну республіку. Втім, один негативний приклад Чорної ради на слуху: 1663 року по-промосковському налаштовані козаки обрали гетьманом демагога-популіста, кошового отамана Івана Брюховецького, стративши наказного гетьмана Якима Сомка та його соратників. Як бачимо, часто-густо на радах відбувались і криваві бенкети демократії, зміщувалися (рідко без сумних для них наслідків) гетьмани, кошові, полковники…

Проте все-таки саме авторитарне правління Богдана Хмельницького (1648— 1657) серйозно підірвало демократичні виборні інституції в Україні. Те, що було добре для воєнного часу, не завжди залишалося таким у мирний. Історик Сергій Плохій (Альбертський університет, Канада) зазначає: «Перехід від форм воєнної демократії, серед яких важливе місце посідала Загальна рада, відбувався паралельно з поширенням урядових функцій козацьких інституцій із Запорізького війська як такого на всю підконтрольну йому українську територію».

А ось як у «Літописі Самовидця» розповідає про «обрання» гетьмана Івана Виговського автор, котрий брав участь у ньому: «Тилко на одную полковники з сотниками з іншою старшиною зіхалися, оприч черні, і Виговскій боярина так словами лестивими, яко і подарунками уконтентовавши, до того повернул, же оному гетманство потвердил в Переясловлю, любо на тоє войско і не позволяло». Незабаром Виговський розірве відносини з Кремлем. Буде переможна, але абсолютно марна, зі стратегічного погляду, Конотопська перемога над московітами 1659 року. Попереду на Україну чекає Руїна...

Гетьмани України після Б.Хмельницького немовби приміряли польські строї (а в Польщі короля обирали на сеймі депутати від магнатів і шляхти), але дедалі більше намагалися бути схожими на всесильних володарів зі Стамбулу та Москви. Так виявлялася та сама характерна українська риса — багатовекторність, що стала однією з цілої низки причин втрати щойно завойованої незалежності. Тверду руку «білого царя» українці відчули вже після смерті великого гетьмана.

Спроба гетьмана Івана Мазепи 1708 року розірвати союзні відносини з Москвою завершилася крахом. Петро I проводив централізаторську політику: автономія України стала практично фікцією. Уже у вигнанні, в Бендерах, наступник І.Мазепи Пилип Орлик 1710 року завізував документ, що ознаменував дуже важливий етап у розвитку української державності: «Пакти і Конституції прав і вільностей Війська Запорізького». Це був договір між гетьманом і старшиною, який регулював відносини між станами; визначав внутрішній устрій і зовнішньополітичні пріоритети держави. Проголошувалася виборна конституційна монархія.

Важливою віхою у розвитку української демократії стало Магдебурзьке право, що встановлює порядок виборів і функції органів місцевого самоврядування, суду, об’єднань купців, цехових співтовариств. Упродовж XIV—XVII століть воно поширилося на теренах Великого князівства Литовського і Польського королівства. Магдебурзьке право мало регуляторну функцію і забезпечувало життєдіяльність міст. В Україні першими його отримали: Санок (сучасна територія Польщі), Львів, Кременець. Житомир, який не без допомоги Михайла Булгакова став уособленням глибинки, набув статусу європейського міста 1444 року! А от Київ став таким лише 1497 року.

Організація українських магістратів суттєво відрізнялася від західноєвропейських зразків. Так, у містечках Гетьманщини козацька старшина відала справами козаків, а виборна міська влада — справами міщан.

Магдебурзьке право до кінця XVII століття одержали (із рук польського короля або гетьманів) практично всі найбільші міста України. Та 1781 року, після заснування губерній у Російській імперії, міста втратили майже всі привілеї, а вже 1831-го Микола I ліквідував Магдебурзьке право на всій території України. Три роки по тому і Київ на підставі указу від 4 січня 1835 року «здався» на милість переможця. Львів, у результаті першого поділу Речі Посполитої (1772 р.), опинився у складі Австрійської імперії. І вже 1786 року Габсбурги ліквідували Магдебурзьке право у столиці Східної Галичини.

У Східній Галичині, яка входила до складу Австрійської імперії (від 1867 р. двоєдиної Австро-Угорщини), українське населення змушене було постійно боротися за рівні права з панівною нацією — поляками. Українці взяли найактивнішу участь у боротьбі за загальне виборче право в Габсбурзькій імперії (ухвалене 1906 р.) і змогли провести до віденського парламенту 30 своїх депутатів-«послів». Ще більш проблематичною була ситуація в Закарпатті, адміністративно підпорядкованому Угорщині. Українці там уже багато століть поспіль були абсолютно безправною частиною населення; насильницька «мадяризація» сягнула апогею перед Першою світовою війною. А от на сеймі багатонаціональної Буковини українці мали серед румунів, німців, євреїв і поляків «золотий голос».

У Російській імперії боротьба українців за свої права спричинила створення на початку XX століття низки національних політичних партій, спочатку нечисленних. Міста в Україні були опорою імперської політики русифікації. Неукраїнський елемент і «малороси» панували в них безроздільно. Однак уже після видання Маніфесту Миколи II 17 жовтня 1905 року ситуація на Наддніпрянщині змінилася. На виборах до I Державної думи від України було обрано 102 депутати; 45 із них об’єдналися у фракцію «Українська парламентська громада». Більш радикальною у захисті прав українців стала фракція «УПГ» у II Держдумі (47 депутатів), але остання проіснувала лише три місяці. Після придушення Російської революції 1905—1907 рр. настала реакція.

Новий імпульс виборча система одержала в «підмосковській Україні» у 1917—1920 роках. 7 березня 1917 року було створено Українську Центральну Раду — суспільно-політичну організацію, яка очолила національно-визвольний рух. Уже влітку 1917 року до складу УЦР, за домовленістю з Тимчасовим урядом, були кооптовані представники національних меншин. До кінця революційного року 75% мандатів (кількість їх постійно варіювалася — від 643 і більше) віддавалися українцям, 14% — росіянам, приблизно 6% — євреям і 2,5% — полякам. Кілька мандатів закріпили за німцями, татарами, білорусами, греками й чехами. До складу парламенту входили 19 політичних партій, із них 17 соціалістичної спрямованості.

Цікаво, що питання про депутатську недоторканність, яке сьогодні набило оскому, має в Україні власну історію.

6 квітня 1918 року на засіданні Центральної Ради було розглянуто інцидент із вбивством члена ЦР Євгена Нороновича, у зв’язку з чим виник запит депутата Стасюка про прийняття Закону «Про недоторканість особи членів Центральної Ради». Ця ініціатива була оформлена в законопроект, внесений фракцією сіоністів, який уже 16 квітня розглянула і ухвалила Центральна Рада. В остаточному вигляді він подавався в такій редакції: «1. Члени Центральної Ради не підлягають відповідальності за діяльність, зв’язану з виконанням обов’язків членів Центральної Ради як в самому парламенті, так і поза ним. 2. Члени УЦР можуть бути притягнуті до слідства і до карного суду, але тільки звичайним судовим порядком і з дозволу УЦР. 3. Члени УЦР ні в якому разі не можуть бути заарештовані без попереднього дозволу УЦР. 4. Про необхідність притягнення до слідства і карного суду, або про затримання члена Центральної Ради на гарячому вчинку відповідні власті повинні негайно сповістити ЦР. 5. На вимогу ЦР судове переслідування членів Ради повинно бути откладено, а позбавлення волі скасоване аж до скінчення сроку повноважень, або виступу зі складу її члена Ради. 6. Аж до видання Закону про недоторканість членів Українських установчих зборів сила статей 2, 3, 4 і 5 частини Закону стосується також членів Українських установчих зборів, обрання котрих затвердили окружні збори, або голова комісії по виборам в Українські установчі збори». Закон був уведений у силу негайно, телеграфом. (Інформація надана завідувачем відділу Української революції Інституту історії України НАНУ Владиславом Верстюком.)

Уже через два тижні, 29 квітня 1918 року, в Києві відбувся заколот, і до влади прийшов генерал Павло Скоропадський. Уряд УНР було повалено.

За умов постійної зміни влади в центрі та на місцях, громадянської війни, що розгорнулася на теренах України, а також іноземної інтервенції (кайзерівської, більшовицької, білогвардійської, антантівської, польської...) виборчий процес було практично заморожено.

1920 року, із приходом до влади в Україні більшовиків, настала ера «пролетарської» виборчої системи. До ухвалення достатньо демократичної Конституції СРСР 1936 року (інша річ, що вона ніколи не «працювала») вибори до органів влади проходили на принципах не загального, непрямого, нерівного права за відкритого голосування. Існувала система ураження в правах: вводилися політичні, соціальні, економічні та релігійні цензи. Після 1936 р. вибори проводили шляхом загального, рівного та прямого виборчого права за таємного голосування. Однак за умови «керівної ролі КПРС» будь-яка ініціатива громадян виключалася. Вибори ставали перевіркою лояльності стосовно єдино можливої правлячої партії, а вже в другу чергу — і щодо держави. Після ухвалення Конституції СРСР 1977 року ситуація практично не змінилася. «Вибори» проводили на основі Конституції СРСР і УРСР і низки підзаконних актів.

Під час перебудови почалося реформування всього масиву виборчого законодавства. Уже 1988 року було проведено перші відносно демократичні вибори, які дали шанс різним кандидатам. Виборці одержали правові та процедурні гарантії при виборі депутатів різних рівнів. Ці виборчі кампанії стали однією з найважливіших причин початку колапсу партійно-радянської системи. Після здобуття Україною незалежності 1991 року демократизація виборчого законодавства набула невідворотного характеру. Усі ці процеси відбувалися у нас на очах і потребують окремої розмови.