ПРОВІНЦІЙНЕ МІСТЕЧКО ЯК ДЗЕРКАЛО УЩЕРБНОЇ МЕНТАЛЬНОСТІ

Олика, кров’ю вмита

Шістдесят років тому — 30 липня 1942 року — добре відоме містечко на Волині Олика розстріляли фашисти, оскільки більшість його мешканців були євреями, а також особами, не лояльними до окупаційної влади. Відтоді Олика стала провінційним селищем, яких багато в Україні. Радянська влада, що прийшла сюди 1944 року, зробила все, аби про історію давнього містечка знали якнайменше, і посіви манкуртства дали очікувані плоди. Цинічні місцеві майстри побудови прекрасного комунізму, що ось-ось мав настати, на меморіалі Вічної слави викарбували: у роки Великої Вітчизняної в Олиці й найближчих селах, що підпорядковувалися Олицькій сільраді, загинуло 157 осіб. Не взяли до уваги навіть того, що підтверджували партійні архіви, — в Олиці розстріляно близько п’яти тисяч (!) громадян. І хоча вже давно на спомин про розстріляних їхні нащадки з далекого Ізраїлю спорудили тут скромний пам’ятник, тисяч жертв фашизму наче й не було... А на кістках безневинно убієнних нині городи місцевих мешканців селища. Ось таке урочище Кенпа.

Після опитування колишніх місцевих партпрацівників з’ясувалося: «забули» розстріляних у Кенпі через те, що вони покірно йшли на смерть. Не пручалися гітлерівцям, а це не вкладалося в ідеологічні рамки героїчного минулого партизанського краю, яким проходив А.Ковпак, де тривалий час базувався загін Д.Медведєва. Нині, коли історія переписується по-новому і на місцевому рівні, згадуючи минуле, знову не обходяться без брехні. Пишуть тільки про діяльність української «Просвіти», хоча в міжвоєнний період ця громадська організація була дуже слабенькою, порівняно з такими міськими об’єднаннями, як «Спілка дрібних купців», «Тарбут», «Сіоністська організація». І це не дивно, бо українців тут було всього кілька десятків. Фінанси, влада і вплив перебували в руках євреїв та поляків. Що вдієш — це історія, що, як відомо, умовного способу не має. І все ж таки робляться відчайдушні спроби відшукати в Олиці коріння націоналістичного руху. І, хоч як це парадоксально, втрачається ще більше — замовчується потужний шар світової культури. Адже Олика — місце схрещення поглядів багатьох народів — литовського, польського, французького, австрійського, єврейського, російського...

Князі Радзивіли та інші...

Давніх володарів Олики, князів Радзивілів, тут і тепер згадують. Це завдяки їм містечко не тільки мало Магдебурзьке право, а й було в XIX ст. сильним торговим центром Волинської губернії. Олиці поступався навіть Луцьк, у якому мешкало лише на кілька сотень більше городян. А відомий на всю округу замок Радзивілів нічим не поступається замку Любарта в Луцьку. Тут мав володіння син знаменитого російського полководця П.Х.Вітгенштейна Лев Петрович — ад’ютант Олександра I, друг декабриста Пестеля. Особливе місце належить також Михайлові Фердинандовичу Радзивілу: людина авантюрного характеру, він, усупереч батьку і братам, щоб одержати маєток в Олиці, перед Першою світовою війною одружився з росіянкою. Його дружиною стала Марія Бенардакі, перша полум’яна любов Марселя Пруста, що послужила прототипом Жильберти в його книжці «У пошуках утраченого часу». А батьки Марії були прототипами позитивних героїв у другому томі «Мертвих душ» Миколи Гоголя.

Колишній слуга Радзивілів Лекюз’я, поїхавши до Парижа, тривалий час буде для Марселя Пруста інформатором про життя Радзивілів. І хоча Марсель Пруст не пише про Олику, ремінісценції очевидні.

Ще живі сучасники Януша Радзивіла — останнього ординатора Олики, заарештованого в 1939 році місцевими комуністами. Януш Радзивіл був дуже авторитетним на Волині, захищав інтереси місцевого населення в сенаті Речі Посполитої, очолював у 1935—1939 роках комісію іноземних справ Польщі, був лідером дуже впливової консервативної партії «Левіафан». Виступаючи проти польських шовіністів, Януш Радзивіл виступив у сенаті і пресі проти авторитетного Ю.Пілсудського: «Політична діяльність, яка базується на тому, що маршал був і буде до останньої хвилини фактором, який підносить долю Польщі, така політика — дитяча, смішна, абсурдна». Такі висловлювання Януша Радзивіла цитувало московське радіо, що, зрозуміло, додавало клопоту сенатору. Про це згодом нагадав йому у катівнях НКВС Л.Берія, схиляючи до співробітництва, на що Януш Радзивіл як щирий аристократ не пішов і до кінця життя залишився вірним своїй батьківщині — Польщі, куди й повернувся з радянських таборів після Великої Вітчизняної.

Дуже багато для Олики в міжвоєнний період зробили син Януша Радзивіла Едмонд з дружиною Ізабелою. Молочний кооператив, дитячий садок, лікарня — справа їхніх рук. А ще виховала ця дружна сім’я сина Станіслава, який одружився з сестрою дружини президента США Кеннеді.

Мекка аристократії

В Олиці й нині часто бувають закордонні гості. Але приїжджають сюди, як правило, тихо, без помпезності. Певна річ, відвідують вони величний замок Радзивілів, на територію якого може зайти кожен. Але в колишні покої князів та обслуги ввійти не можна. Там тепер палати Волинської психіатричної лікарні №2. Якось сумно стає. Тут би музей, туристичні екскурсії тощо! Адже розповідати є про що. Особливо про XIX століття, що у краєзнавчих матеріалах досі залишається білою плямою. А саме ж тоді в Олиці побували знані люди Європи, тут вони влаштовували гулянки, ділові зустрічі, а в околицях — полювання на дикого звіра. Звідси відправлялися величезні партії зерна, зібраного на землях Волині для продажу в Данцигу і Варшаві.

Серед визначних пам’яток містечка — два стародавніх костьоли: Свято-Троїцький та Петра і Павла, фамільні склепи польської знаті на напівзруйнованому цвинтарі. Збереглося й багато дерев, яким більше сотні років. Вони, сплітаючись віттям, ніби підтримують одне одного, щоб устояти в обов’язковому і невпинному бігові часу, де багато що змінюється і несправедливо забувається.