ПРОЩАННЯ З МАМАЙ-ГОРОЮ

Без міфів і легенд, історія, безсумнівно, стане вірогіднішою. Втім, із деякими з них немає сенсу сперечатися, як немає сенсу й заперечувати, що без легенд факти минулого стануть чимось на кшталт бухгалтерського звіту. До того ж легенда від легенди відрізняється. Є серед них чимало барвистих фантазій про справи давно минулих днів, які не спотворюють знань про минуле. Як, приміром, ця.

Давним-давно жив у приазовських степах князь Мамай. Точніше, навіть не князь, а так — князьок. І закохався він безтямно в царицю Білозірку, яка, мабуть, теж була не надто заможною, оскільки її володіння обмежувалися лише невеличким містечком на березі Дніпра. Зате, кажуть, славилася вона своєю красою. Чи був Мамай схожий на Аполлона, про це легенда мовчить. Швидше за все — навряд чи, інакше чого б це цариця геть-чисто відкинула пропозицію його руки й серця. Та князь був вельми впертий. Оточив він містечко своїм військом, мовляв, красуня тоді голодуватиме, а там, дивись, стерпиться — полюбить. Та лише прорахувався ватажок. Під покровом ночі Білозірка та її піддані сіли в човни й поплили Дніпром. Лють палко закоханого Мамая, коли той довідався про це, була настільки сильною, що містечко перетворилося на високі гори.

Така ось історія трапилася. Ну, а, хто не вірить казкам, можуть задовольнятися тим, що не було насправді ні самовпевненого князя, ні гордої цариці, а місцевість ця, названа Мамай-горою, має іншу історію — набагато прозаїчнішу.

Височини в степу здавна приваблювали її жителів-кочівників, які любили влаштовувати родові могильники ближче до неба. Так із п’ятого тисячоліття до нашої ери й стали рости в цих краях кургани — дуже складні архітектурні споруди, кожна з яких стала останнім притулком від 2-х до 100 древніх господарів степу.

Першу спробу наукового дослідження Мамай-гори розпочали 1947 року, проте тоді воно обмежилося топографічною зйомкою, яка дозволила зафіксувати 30 курганів, їх оглядом і упорядкуванням карти пам’ятника. Необхідність розкопок визнали лише через 40 років, та й то після настійних звернень громадськості, стурбованої руйнацією пам’ятника. Через велику завантаженість Інститут археології не зміг приступити до робіт, тому підряд на дослідження передали Запорізькому держуніверситету.

— Роботу ми розпочали 1988 року, — розповідає беззмінний начальник археологічних експедицій на Мамай-горі, який завідує археологічною лабораторією ЗДУ, кандидат історичних наук Геннадій Тощев. — Насамперед за допомогою аерофотозйомки й топографічних досліджень провели детальне вивчення пам’ятника. Як і передбачалося, наявні про нього дані були далеко не повні. Насправді могильник і за розмірами, і за кількістю об’єктів був набагато більший, розташовувався майже на 40 гектарах.

На проведення досліджень Товариство охорони пам’ятників історії та культури виділило 10 тисяч карбованців, що дозволяло приступити до розкопок. Вести їх вирішили нетрадиційно — методом суцільного розкривання, щоб не втратити об’єкти, які зникли з поверхні землі. У правильності обраного шляху вчені переконалися наочно. За три польові сезони їм удалося дослідити 172 кургани, близько 600 поховань, велику кількість культових об’єктів, відкритих у Північному Причорномор’ї вперше. Зміст і масштаби пам’ятника з усією очевидністю свідчили, що для Європи він унікальний, рівних йому сучасна скіфологія не знає. Знайдене там відбиває практично всі сфери діяльності давньої людини — від епохи неоліту до пізнього середньовіччя.

Наступний польовий сезон приніс археологам велику удачу. Вдалося виявити другий найбільший могильник Мамай-сурка, який містить 1140 поховань кінця XII — початку XV століть. Відомості про нього були ще із середини 1950-х років, проте точно локалізувати пам’ятник не вдавалося. Вивчення могильника в комплексі з Мамай-горою дозволило багато в чому по-новому оцінити історію взаємостосунків кочового та осілого населення, розвіяти деякі міфи про минуле степової смуги. Деякі з них, до речі, були не настільки безневинні, як легенда про виникнення Мамай-гори.

Оцінюючи час, який настав після Золотої Орди, більшість істориків схилялися до думки, що у вогні завоювань степ на якийсь час спорожнів. Тому й стали називати його Диким Полем. Хоча, як свідчать розкопки, ці благодатні місця, які захоплювали ще Геродота, були населені з покоління в покоління. У тому числі й у постмонгольський період. Отже, освоєння степових просторів бере початок задовго до їх колонізації козацтвом.

— Протягом багатьох років існувало кілька точок зору про те, хто населяв степи півдня України, — каже науковий працівник Інституту археології НАН України Людмила Литвинова, яка кілька років працювала в експедиціях на Мамай-горі. — Чимало етнографів, істориків, лінгвістів були переконані, що тут жили слов’яни, вихідці із Середнього Подніпров’я, які прийшли в період татаро-монгольської навали. Інші учені віддавали пріоритет ясам — переселенцям із Північного Кавказу. Наші ж дослідження переконливо доводять: жителями степу було строкате й неоднорідне населення, яке склалося в результаті багатьох міграцій. Посилання на це є в літописах, і вони підтверджуються нашими антропологічними дослідженнями. Населення, яке жило тут від найдавніших часів, формувалося на дуже складній багатоетичній основі. Фактично воно й взяло участь у формуванні українського народу. Виявлений під час досліджень генетичний зв’язок дає всі підстави стверджувати — нація сформувалася не тільки із жителів Нижнього Подніпров’я. Фізичний вигляд українців склався як з участю слов’янського компонента, так і за істотного впливу ірано- тюркомовних. Принаймні для південних регіонів це особливо характерно.

Протягом трьох років ученим удалося досконально дослідити третю частину пам’ятника, а потім роботи різко пішли на спад. Причина банальна — закінчилися гроші. Обласне управління культури якийсь час надавало невеличку фінансову допомогу, та її ледь вистачало на виготовлення звітів. Здавалося б, про продовження досліджень не могло б і йтися. Проте розкопки на Мамай-горі тривають дотепер. Нинішнім літом завершився п’ятнадцятий польовий сезон. Для вітчизняної археології це — рекордний термін.

— По суті, продовжуємо роботу на ентузіазмі, — каже Г.Тощев. — І то лише тому, що наш університет, на відміну від багатьох українських вузів, зберіг археологічну практику для істориків-першокурсників. Правильність такого рішення безсумнівна. Щорічно табір поповнюється студентами з Харкова, Одеси, Кишинева, Москви, Пітера. Вже кілька років поспіль у нас проходять практику майбутні історики з Мелітопольського педінституту, захоплені археологією школярі з Енергодару. Їдуть соціологи, філософи, лікарі — за власний кошт, на час відпустки або хоча б на вихідні. І вабить їх сюди зовсім не бажання відпочити на природі. Усі без винятку учасники експедиції працюють на рівних, прагнучи зберегти історичне надбання.

Проте хоч який був сильний ентузіазм, він нездатний замінити техніку, без якої пошукові роботи вкрай неефективні. А коштів для її залучення археологи не мають. За найскромнішими підрахунками, дослідження лише одного кургану обійдеться мінімум у 10 тисяч доларів. Для вчених це позамежна сума. Тому доводиться працювати вручну, використовуючи замість скреперів і бульдозерів звичайні лопати. Це називається розкопками охоронного характеру. Простіше кажучи, дослідження ведуть переважно на об’єктах берегової лінії, які із року в рік активно руйнує стихія.

На початку 90-х як основну небезпеку, що загрожує пам’ятнику, фахівці визначили руйнацію берегової лінії хвилями Каховського водоймища і стічними водами. Як вихід із ситуації пропонувалося побудувати захисну дамбу. Проте в ході подальших досліджень з’ясувалося, що й це Мамай-гору не врятує. Її доля визначена загальними тектонічними процесами, особливо характерними для долин великих рік і гірської місцевості. Врешті-решт проблема зводиться до змагання вчених із природою. Вони прагнуть встигти дослідити пам’ятник до його повного зникнення. Та поки що в археологів немає підстав стверджувати про своє лідерство.

На жаль, сили природи — не єдиний конкурент учених. Не меншої шкоди Мамай-горі завдає діяльність так званих чорних археологів. Минуле їх цікавить лише як задоволення корисливих цілей. Адже крім історичної цінності знахідки мають ще й цілком матеріальну ціну. Причому, дуже пристойну. Скажімо, вартість звичайного бронзового наконечника стріли на базарі становить від 5 до 7 доларів. Що й казати про інші, рідкісні та унікальні знахідки.

Зі слідами діяльності конкурентів ученим доводиться зіштовхуватися щорічно. Грабіжницькі розкопки на Мамай-горі найчастіше свідчать про те, що за справу беруться не неуки, які наслухалися побрехеньок про скарби, а професійно підготовлені, добре організовані групи, що мають сучасну техніку та устаткування. Ця проблема, як відомо, не є суто вітчизняним надбанням. Просто в нас вона має більш варварський вигляд унаслідок практично повної байдужності до неї з боку держави. І річ, мабуть, навіть не в правовій бездіяльності. Вдаючись до терору, як зауважив булгаковський професор Преображенський, марно чекати на позитивні зміни. До речі, це правило добре засвоїли в деяких країнах, резонно вирішивши, що боротьба з «чорною» археологією стане набагато результативнішою, якщо пошук скарбів легалізувати. Адже й справді, хто сказав, що археологія і бізнес — поняття несумісні? Особливо, коли йдеться про діяльність, яка входить у десятку найрентабельніших.

Дивись, куди гне, відразу цілком резонно заперечать археологи. Одна річ Захід із його економічним потенціалом, а зовсім інша — наша злиденна культура. Адже не секрет, що українські музеї сьогодні не можуть знайти гроші навіть на елементарні господарські потреби, не кажучи вже про придбання експонатів. Та варто лише дозволити, і всі наші скарби спливуть за кордон, оскільки там за них запропонують справжню ціну. Що ж, частину знахідок справді чекає доля «емігрантів». Та, по-перше, це все одно відбувається нелегально, проте в дуже солідних масштабах, попри всі заборони. Інакше б старання підпільних пошуковиків просто не мали б сенсу. А по-друге, хоч яким блюзнірським і непатріотичним це не вважали б, переконаний, подібний варіант усе-таки кращий, ніж безповоротна втрата матеріальних свідків минулого. Та й, у принципі, виходячи з інтересів науки, місце збереження знахідки (чи то музей, чи країна) значення не має. Це настільки ж безперечно, як і те, що, за великим рахунком, піраміди належать не тільки єгиптянам, так само як і античні цінності не обов’язково мають утримуватися виключно в Італії та Греції. Набагато важливіше, що вони дістануться в спадщину нащадкам.