Професор Андрій Шевцов: «Адекватному розумінню проблем інвалідів заважають міфи у суспільній свідомості»

08 червня, 2012, 13:13 Роздрукувати Bипуск № 21, 8 червня-15 червня 2012р.
Відправити
Відправити

Я не можу зголоситися жити у світі, холодному до людських страждань, і маю зробити все можливе, аби його змінити.

…Після тяжкої травми маленький Андрійко не зміг разом зі своїми однолітками піти до школи. Численні операції, закуті в гіпс ноги - і так не місяць, не два, а кілька років. Навчався вдома, наполегливо і завзято, часто сам на сам залишаючись із підручниками. У третій клас пішов самостійно, незважаючи на те, що долати далеку дорогу до школи, пересуваючись на милицях, було ой як важко. Школу закінчив із золотою медаллю. Ленінський стипендіат (люди старшого покоління знають, що це означає), успішний випускник фізичного факультету Сімферопольського державного університету вступив в аспірантуру, захистив кандидатську дисертацію з теорії надпровідності, став доцентом кафедри теоретичної фізики, потрапив на стажування за кордон, де згодом запропонували роботу. Здавалося б, кар’єра молодого науковця складалася вдало, і тут він, на подив своїх колег, приймає ірраціональне рішення…

У нього була можливість залишитися за кордоном - стажувався і працював у кількох європейських країнах. Проте відкинув пропозиції про наукову та викладацьку роботу за рубежем і повернувся на батьківщину, щоб зайнятися… соціальною сферою. Його фраза: «Адекватному розумінню проблем інвалідів заважають міфи, що вкоренилися в суспільній свідомості» - попервах здалася мені незрозумілою, та згодом осягнула її глибинний зміст.

- Андрію Гаррійовичу, що спонукало вас, фізика-теоретика, зробити крутий поворот у житті - зайнятися гуманітарною сферою, зокрема проблемами медико-соціальної реабілітації інвалідів та корекційною освітою?

- Напевно, це було обумовлено як зовнішніми соціальними чинниками, так і внутрішніми, особистісними. До перекваліфікації в гуманітарія та професійного опанування соціальних технологій мене спонукали політичні катаклізми й економічні трансформації, які відбувалися в нашій країні. Епоха застою не сприяла цікавості до реального життя - тоді багато науковців і митців свою творчу енергію вкладали у філософію та абстракції. Я планував жити у світі формул та неживої природи.

- Очевидно, якісь обставини навели вас на думку, що в житті є речі важливіші, ніж формули?

- Коли я побачив, як грамотно й раціонально в Європі облаштоване життя людей за «реальним соціалізмом» (у 1995 році довелося стажуватися в Німеччині, займатися науковою роботою в Австрії), виникло бажання долучитися до перебудови нашого суспільства самому. І я свідомо вирішив впливати на соціум через професійну та громадську діяльність.

- Психологічно це, мабуть, далося непросто?

- Так, у моїй свідомості завжди відбувалася боротьба між «фізиком» і «ліриком». Пам’ятаєте, які дві речі найбільше хвилювали Іммануїла Канта, - зоряне небо над головою і моральний закон усередині людини. Я розсудив, що зірки чекали мільярди років на наше пізнання, тож почекають іще стільки ж. А хворі діти чекати не можуть - хтось повинен їм допомогти зараз.

Із середини 90-х років проблеми соціалізації та навчання дітей і молоді з обмеженнями життєдіяльності стали мені набагато ближчими, ніж теорія надпровідності, якій я присвятив десять років свого життя, працюючи доцентом кафедри теоретичної фізики Сімферопольського державного університету. Хоча фундаментальна фізика завжди залишиться в моїй душі як перша любов…

- Чим зайнялися після повернення на батьківщину? Вам вдалося реалізувати свої ідеї у новій професійній сфері?

- Мені пощастило започаткувати або ж бути активним учасником декількох соціальних проектів у сфері навчання та реабілітації осіб з обмеженнями життєдіяльності. Першим таким проектом став недержавний навчальний заклад для інтегрованого навчання молоді з інвалідністю - Відкритий Таврійський коледж. Потім - участь у команді, яка розбудовувала перший у державі університет інтегрованого типу, - Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна». Під керівництвом академіка П.Таланчука працював проректором цього університету та завідувачем кафедри природничих дисциплін. На посаді заступника директора з навчально-реабілітаційної роботи брав участь у створенні Всеукраїнського центру професійної реабілітації інвалідів Міністерства праці та соціальної політики України і т.д.

- Отож ви мали можливість утілити своє бачення соціальних технологій і як державний службовець. Ви займалися фінансовими питаннями як заступник директора Фонду соціального захисту інвалідів України та голова його тендерного комітету. Як це стосувалося ідей соціальної реабілітації інвалідів?

- Практичне втілення будь-якої, навіть найпередовішої, гуманітарної ідеї неможливе без економічного підґрунтя. В умовах браку матеріальних ресурсів на виконання програм із соціальної реабілітації громадян з інвалідністю система державного управління потребує нових методологічних підходів і соціальних технологій для ефективного фінансування цієї сфери. Власне, це і було метою моєї роботи у Фонді соціального захисту інвалідів. Зокрема, це стосувалося питань фінансового та нормативно-правового забезпечення робочих місць для осіб з інвалідністю, забезпечення громадян технічними засобами реабілітації, діяльності системи центрів соціальної та професійної реабілітації тощо.

Ви багато уваги приділяєте системному розвитку центрів медико-соціальної та професійної реабілітації інвалідів, навчально-реабілітаційних центрів для дітей. Як розвивається ідея соціальної реабілітації в Україні?

- Хоч як прикро про це говорити, але нова доба нашої держави у 90-х роках XX століття розпочалася з інтернатами-резерваціями для дітей і дорослих з інвалідністю та подачкою для них у вигляді мізерної пенсії. Тоді як цивілізований світ уже давно прийшов до так званої соціальної моделі інвалідності та програм соціальної інтеграції людей з обмеженими фізичними можливостями. У результаті сформувалася нова реабілітаційна філософія - людина з інвалідністю сприймається і як об’єкт, і як суб’єкт соціальної політики, що передбачає створення такій людині умов для максимально можливої реалізації потенційних здібностей, інтеграції її в суспільство.

Функціонування центрів комплексної реабілітації людей з інвалідністю сьогодні є світовим трендом. Це динамічні структури, колективи яких складаються з міждисциплінарних команд, відкритих до впровадження інтегральних навчально-реабілітаційних технологій, найкращих світових інноваційних методик, і головне - відкритих до ефективної взаємодії з батьками, спеціалістами, науковцями, державними і недержавними структурами. Багато таких центрів створені громадськими організаціями, особами з інвалідністю або їхніми батьками. Вони не мають стабільного фінансування, проте не так забюрократизовані та обмежені у своїй діяльності, як державні. Вони перші почали використовувати новітні моделі інвалідності.

- Маєте на увазі дискусії про медичну та соціальну моделі інвалідності?

- Так. Від питання про модель інвалідності залежить вектор еволюції взаємовідносин особи з інвалідністю і суспільства, розвиток відповідної соціально-правової та економічної інфраструктури галузі, державної допомоги цим людям, напрями підготовки кадрів тощо. Проте тут спостерігаємо певний міф, що прижився серед фахівців і державних службовців. І полягає він у занадто спрощеному підході до проблеми. Медична модель інвалідності зосереджує нашу увагу на відновному лікуванні, фізичній реабілітації особи з обмеженнями життєдіяльності, соціальна - на створенні зовнішніх умов (соціальних та фізичних), адаптованих до життєдіяльності цієї особи. Останнє прихильники соціальної моделі вважають достатнім для компенсації цих обмежень і скасування інвалідності людини. І хоча соціальна модель інвалідності є, безперечно, прогресивнішою за медичну, обидві моделі недостатньо враховують особистісний фактор соціальної реабілітації, внутрішньої психологічної та компетентнісної готовності реабілітовуваного до соціалізації. З іншого боку, не можна забувати, що саме проблеми, пов’язані зі здоров’ям, є вихідною точкою інвалідизації людини та формування вторинних, соціально зумовлених дефектів розвитку.

- Яка, на вашу думку, найоптимальніша модель?

- У своїх роботах та практичній діяльності ми пропонуємо діалектичний синтез медичної та соціальної моделі інвалідності зі включенням третього, особистісного (психолого-педагогічного), фактора на основі діяльнісного підходу до проблеми подолання інвалідності. Тобто людину з обмеженнями життєдіяльності необхідно розглядати в цілісній єдності її психічних, соціальних та біологічних рис, що враховує одночасно медичний, соціальний та особистісний аспекти реабілітації. Ми назвали її неосоціальною моделлю інвалідності.

- Як цей підхід зіставити з практикою?

- Ця методологія відображає останні тенденції реального розвитку системи спеціальної освіти, реабілітації та соціальної інтеграції дітей та дорослих з інвалідністю в Україні та за кордоном.

- Це стосується і тенденції впровадження інклюзивної освіти дітей із порушеннями розвитку?

- Насамперед!

- Про інклюзивну освіту дуже багато розмов на різних рівнях. Хоча реально зрушень у цій надзвичайно важливій справі мало. Схоже, кидаємося в крайнощі - одні кажуть, що школи-інтернати потрібно взагалі закрити, а всіх дітей з інвалідністю передати в інклюзивні школи, інші розмірковують про власну модель інклюзивної освіти, зрештою, питання залишається відкритим. Як бути?

- Думка про закриття шкіл-інтернатів і перехід усіх без винятку дітей з порушеннями психофізичного розвитку в загальноосвітні школи з інклюзивною (мені більше імпонує термін «включеною») формою навчання є, звичайно, освітньою міфологемою. Яка, до речі, досить небезпечна для самих дітей. По-перше, не можна поспішати віддавати дитину з тяжкими вадами розвитку до школи, в якій не створено відповідних матеріальних, медичних, кадрових та навчально-методичних умов (а таких шкіл зараз в Україні переважна більшість). По-друге, підхід має бути науково обґрунтований та диференційований на основі діагностики та ретельного психолого-медико-педагогічного обстеження. Бажано, щоб до ухвалення батьками доленосного для дитини рішення про форму навчання були залучені фахівці-дефектологи, а батьки уважно вивчили рекомендації корекційних педагогів та спеціальних психологів і спробували зробити відповідальний та адекватний прогноз життєвого шляху своєї дитини в разі, якщо вона буде позбавлена фахової допомоги вчителів школи-інтернату. Вибір того чи іншого закладу повинен залежати від особистих освітніх потреб дитини, зручності територіального розташування закладу, прихильності батьків до тієї чи іншої форми навчання для своїх дітей.

Спеціальні школи мають багаторічний досвід навчання дітей із порушеннями психофізичного розвитку, потужний кадровий потенціал корекційних педагогів та унікальне навчально-методичне забезпечення щодо спеціальної освіти, яке конче потрібне в інтегрованому навчанні. Тож ці школи не закривати треба, а трансформувати в осередки спеціальних освітніх технологій, ресурсні навчально-реабілітаційні центри регіону. Спеціальні школи, інтегровані (включені) школи, а також навчально-реабілітаційні центри, повинні бути паралельними навчально-виховними структурами, що пов’язані між собою як методично, змістовно, так і функціонально. Зазвичай за такої «ідеальної» моделі кожна з установ мала б свою «родзинку», специфіку.

- Очевидно, новітня модель соціальної реабілітації, підходи, на яких ви наголошуєте, потребують відповідного кадрового забезпечення. За вашою книжкою «Освітні основи реабілітології» сьогодні навчаються студенти, майбутні корекційні педагоги. Два роки тому ви створили нову кафедру ортопедагогіки та реабілітології в Національному педагогічному університеті імені
М.Драгоманова. Яка на сьогодні потреба у випускниках вашої кафедри, де вони працюватимуть після закінчення навчання?

- На жаль, проблеми демографічного характеру, зокрема зростання кількості дітей з вадами здоров’я, змушують шукати нові шляхи інтеграції людей з обмеженнями життєдіяльності в соціум. Наймасовішим серед дітей з інвалідністю є порушення опорно-рухового апарату. Тож не так давно в Інституті корекційної педагогіки та психології нашого університету, за підтримки директора інституту В.Синьова, ми відкрили напрям підготовки дефектологів та вчителів-реабілітологів, які могли би працювати з дітьми, які мають порушення опорно-рухового апарату, а також надавали компетентну корекційно-реабілітаційну допомогу дітям із порушеннями психофізичного розвитку різних нозологій як учителі інклюзивного навчання та працювати в корекційно-реабілітаційних установах. Цю спеціальність ми назвали «ортопедагогіка», і перший набір студентів за цим фахом було здійснено в 2010 році.

- Ви очолюєте Всеукраїнську громадську організацію інвалідів «Інститут соціальної політики». Чим вона займається?

- У сфері так званого «третього сектору» є додаткові можливості для реалізації професійних планів, ідей громадянського суспільства, а головне - певна незалежність у своїх думках і вчинках.

Діяльність нашої організації спрямована на допомогу особам з інвалідністю в їх адаптації та інтеграції в сучасне суспільство, створення умов для їхньої освіти, комплексної медико-соціальної та професійної реабілітації, експертну роботу та розробку державних і недержавних програм у сфері освіти, реабілітації та державної соціальної політики щодо дітей та дорослих з інвалідністю.

- Зараз часто-густо лунають заклики про створення умов для життя інвалідів, безбар’єрність, соціальний захист. Захищати інвалідів сьогодні популярно.

- Обмежуватися захистом - це банальний і дуже спрощений підхід до проблеми «інваліди і суспільство». Один з найпоширеніших міфів про інвалідність походить від так званої моделі об’єкта жалості. В рамках цієї моделі соціальне середовище ставиться до людини з обмеженнями життєдіяльності як до маленької дитини. Головним соціальним завданням у цій моделі є захист такої людини від «поганого» навколишнього світу через відособлення її від суспільства, створення комфортних умов існування. Питання особистісного розвитку, освіти, самоактуалізації, професійного росту за такого підходу автоматично вилучаються із парадигми соціальної реабілітації та корекційно-виховної роботи. Ця модель справляє руйнівний вплив на розвиток особистості людини, на її прагнення до самореалізації, перешкоджає досягненню мети формування стилю «незалежного життя». Насправді необхідно створити умови для самореалізації особи з обмеженнями життєдіяльності.

- Наскільки вдається залучити творчий та інтелектуальний потенціал людей з інвалідністю для блага суспільства?

- Поки що не дуже. Суспільство має усвідомити, що розумовий потенціал нації криється й у людях з фізичними обмеженнями, але з високим інтелектом. При цьому фізичні обмеження та просторова немобільність є тими обставинами, що, зокрема, спонукають таких громадян залишатися у своїй країні. Ці люди нікуди не поїдуть. Держава в умовах демографічної кризи повинна відповідально подумати над тим, як залучити цих громадян до активної професійної діяльності, створити умови для їх навчання у вищих навчальних закладах.

- Відомий фізик-теоретик Стівен Гокінг, прикутий до візка через важкий параліч, якось сказав: «Людська раса така немічна, якщо порівнювати зі Всесвітом, що бути інвалідом - не така вже й важлива річ з точки зору космосу». Як ви ставитесь до цих слів?

- Не можу повністю прийняти вислів свого кумира Гокінга, відомого своїми дослідженнями в космології та квантовій гравітації. У мене інша думка. І, перефразуючи Достоєвського, хочеться сказати, що навіть одна сльоза маленької дитини-інваліда не вартує усього Всесвіту. Я не можу зголоситися жити у світі, холодному до людських страждань, і маю зробити все можливе, аби його змінити. Не впевнений, що зірки мені в цьому допоможуть.

- Ви надзвичайно зайнята людина, буквально одержима соціальними й освітніми ідеями та проектами. Ваша сім’я з розумінням ставиться до цього?

- Дружина і донька - мій надійний тил і міцна опора. Вони дуже добрі, терплячі й вольові люди. Донька Марія у травні отримала диплом бакалавра за спеціальністю «маркетинг», продовжуватиме навчання за цією спеціальністю. Крім того, вона паралельно опановує фах психолога в Національному педагогічному університеті.

- Що найбільше цінуєте в жит- ті?

- Свободу й правду.

Об’єктивка DT.UA

ШЕВЦОВ Андрій Гаррійович - завідувач кафедри ортопедагогіки та реабілітології Національного педагогічного університету ім. М.Драгоманова, доктор педагогічних наук, професор. Президент Всеукраїнської громадської організації «Наукове товариство інвалідів «Інститут соціальної політики».

Автор понад 100 наукових робіт, зокрема п’яти монографій, з проблем педагогіки, освіти й соціальної реабілітації осіб з обмеженнями життєдіяльності, а також праць з теоретичної фізики. Співавтор та ініціатор законопроектів, державних програм, нормативно-правових актів з питань соціально-правового захисту інвалідів.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК