ПРОЕКТ «ЧУЖИЙ-11», АБО ПРО ЩО МОВЧИТЬ ІСЛАМСЬКИЙ СВІТ?

Події річної давності у Нью-Йорку й усе, що сталося вслід за ними, — ось про що говорять безперервно, попри приголомшливу, як для одного року, кількість катаклізмів. Про це говорили навіть в Україні — а це вже щось та означає. Воно й не дивно — адже ланцюжок трагічних подій привів до певної переоцінки цінностей, перегляду поглядів та зміни позицій. Залишивши осторонь політику, запитання «кому вигідно?», суспільну істерію та есхатологічні пророцтва, яких за минулий рік було чимало, хочеться вказати на одну дуже цікаву обставину: іслам заговорив. Звісно, мало просто сказати — треба, щоб тебе почули, зрозуміли, треба, щоб ти хотів бути почутим і зрозумілим. Тому важливо, хто говорить, як і про що. Від імені та щодо ісламу й ісламського світу протягом року виступають найрізноманітніші люди, сили, організації.

Почати можна було б із того, що першими від імені ісламу «заговорили» терористи. Вони запропонували своє бачення початку розмови, втіливши давнє невротичне видиво американської культури. Певний час навіть стало модно говорити про «психоаналітичний» вплив теракту 11 вересня: мусований так довго страх травми нарешті втілився, і тепер пацієнт на шляху до «витіснення». Дехто навіть називає цей страх «своїми іменами» — комплекс кастрації, вбачаючи у ВТЦ певний фалічний символ — символ домінування. Таким чином, розмова між ісламським та західним світом почалася з символічного вирівнювання позицій. За що полюбляю такі інтелектуальні вихиляси, то це за реальне «витіснення травми» — якось відразу захоплюєшся й забуваєш про тисячі трупів. Зовсім як у кіно.

Хто сказав перше слово, так і залишилося за кадром. Та й усе одно для сценарію, хто сказав — сам ісламський світ чи хтось постарався від його імені. Важливо, що після цього він уже не мовчатиме. Тим паче що ті, хто під несхвальними поглядами гуманного світового співтовариства воює з представниками ісламського світу, зазначили: «тепер ви знаєте, як воно нам із нашими мусульманами». І до останнього часу цілком гуманне співтовариство справді іншими очима подивилося на війну в Чечні та на Близькому Сході. Іншими очима подивилося на ісламський світ, і навіть не так на світ, як на іслам і на постать мусульманина. Подивилося злякано й агресивно. Воно відчуло, що не варто чекати якихось «незаперечних доказів» мусульманської участі (а хто ж іще?). І якщо є хоч найменша ймовірність того, що новий Карабас-Барабас звив гніздо в одній із ісламських країн, то хай там усе перетворять на попіл — а мо’ й у страховисько влучать. Ті, хто «закінчував університети», витягли з запилених шаф Гантінгтона й переінакшили його на новий лад, звівши досить складну теорію до неминучого «протистоянню Сходу й Заходу» — варварського тоталітаризму, помноженого на східну деспотію, і вже майже ідилічної демократії з правами людини на прапорі. Найпл одержав Нобелівську премію за «правду про іслам». Ну як тут було мовчати ісламському світу, коли його так безпардонно витягли на авансцену і скерували на нього прожектор? Доведеться говорити...

Нагадаю, мусульманські лідери почали з виправдань: не ми, мовляв. Вони рішуче засудили й «відлучили» від ісламу тих, хто подався в терористи. Пригадую, як рік тому наполохані журналісти взяли в облогу українських мусульманських лідерів, благаючи пояснити і прокоментувати. Через рік українські мусульмани самі збирають «круглі столи», але говорять, по суті, те ж саме, що й рік тому. Єдине, що змінилося, — тоді їх треба було викликати на розмову, а тепер вони охоче говорять самі.

Про що ж вони говорять? Про те, приміром, що, так само, як і в багатьох інших релігіях, істинно віруюча людина не піде в терористи й не вбиватиме ближнього свого в ім’я хоч чого.

І це, швидше за все, правда. Хоча й не вся. Звісно — віруючі люди теж, як свідчить історія, могли бути й навдивовижу великодушними, і по-звірячому жорстокими. Річ у тому, що релігія тут ні при чому. Християнський світ і ісламський світ, як показала «історія 11 вересня», виявилися фікціями одного порядку. Хто, скажіть на милість, сьогодні всерйоз назве західну цивілізацію «християнською»? За якими характеристиками? Можливо, у деяких країнах Європи й Америки християнство залишається домінуючим віросповіданням. Але скільки практикуючих християн орієнтуються саме на християнські цінності, вважаючи їх вищими за мирські? Домінуюча система цінностей західного світу давно перестала бути християнською — точніше, вона настільки християнська, наскільки християнські установки збігаються з Декларацією прав людини. А в тих випадках, коли не збігаються, — нехай начувається християнство, оскільки для «цивілізованої людини» це «мракобісся». Не кажучи вже про те, що й «домінуюче» в західному світі християнство не просто неоднорідне, а часом навіть внутрішньо конфліктне.

Якщо в ісламському світі ситуація видається інакшою, то виключно через екзотику. Мусульманство настільки ж неоднорідне, як і християнство, шкала цінностей цілком відносна (ось хоча б Найпла почитайте). Ототожнювати з ісламом політику тих чи тих держав принаймні дивно. Бо якщо називати мусульманською політику Хусейна лише тому, що в його країні превалює іслам і саме цю релігію сповідує лідер, то політику Буша з таким самим успіхом можна назвати християнською. А це якось... не по-християнському, чи що.

Звісно, мені нагадають про фундаменталізм, талібан та інші «страшні речі», які для європейської людини стало асоціюються з ісламом і водночас із «систематичним порушенням прав людини». Воно й не дивно, позаяк релігія європейця справді не має нічого спільного з ісламом. Тож «гуманітарні акції» з «наведення порядку з правами людини» в країнах, що сповідують інші системи цінностей, набирають форми «священної війни» й мало відрізняються від газавату. Таким чином, війни на початку XXI століття, хоч би під яким ідеологічним гаслом їх проголошували, не релігійні. Оскільки ведуть їх не мусульмани й не християни — а радикали, котрі сповідують ту чи іншу систему цінностей. Чомусь радикальних антиглобалістів ніхто не підозрює в причетності до якоїсь світової релігії навіть тоді, коли вони вдаються до насильства. І якщо система цінностей радикала збігається з тим чи тим релігійним ученням, це говорить, радше, про радикала, ніж про релігійне вчення.

У цій ситуації іслам повинен був заговорити, аби захиститися від підозр. Звісно, його становище дивне — він мусить виправдуватися в тому, чого не робив. Можливо, тому все сказане мусульманами видається туманним. Вони наводять цитати з Корану й відразу тлумачать для публіки, яка гарантовано проковтне все це через незнання. Вони звертаються до історії, щоб показати, наскільки мирна релігія іслам, і в них це не виходить, оскільки мусульмани воювали не менше, ніж решта. Вони протестують, але не дуже голосно. І ніяк не збагнеш, чи то не можуть об’єднатися навіть перед обличчям такої загрози своєму ісламському світові й заговорити на повний голос, чи то не хочуть бути занадто відвертими. Вони звертаються до західного світу й намагаються «говорити його мовою», називаючи заходи безпеки, запроваджені після 11 вересня, «порушенням своїх прав». З одного боку, вони мають рацію, з другого — ісламська система цінностей сама не вкладається в усталені на Заході норми прав людини, і якщо вони самі не дотримуються цих норм, то чому вимагають, щоб стосовно них хтось чинив інакше? Питання врівноважування відносин, пошуку спільної мови для повноцінного міжкультурного діалогу залишилися відкритими, попри те що в діалозі, здавалося б, зацікавлений як Захід, так й «ісламський світ». Причому момент підвернувся дуже серйозний: хоч би там як, а за ісламом визнали велику силу. Самовпевнений Захід зрозумів, що відтепер на Схід доведеться зважати. Що війна між Сходом і Заходом, якщо вона спалахне, не буде «маленькою переможною війною» балістичними ракетами проти кривих ятаганів. Тінь, кинута на іслам терористами, має просвіток — можливість діалогу на рівних. Можливо, міфічна, оскільки ніхто не вестиме діалог із політикою від імені релігії.

Мабуть, це найцікавіший момент проекту «Чужий-11». Супердержава намагається протистояти не іншій супердержаві (тобто чомусь сумірному), а релігії, і навіть не самій по собі релігії, а системі цінностей, яка не збігається з її (супердержави) баченням того, що таке добре і що таке погано. Вигуків правовірних мусульман про те, що «іслам тут ні при чому», зрозуміло, ніхто не хоче чути. Можливо, тому виступи мусульман виглядають так глухо? Можливо, діалог насправді непотрібен жодній зі сторін?

Між іншим, спроб діалогу немає не тільки між безпосередніми учасниками конфлікту, не тільки там, де він потрібен найбільше. Діалог як форма якось не прижився на ісламсько-західному грунті навіть у такому мирному в цьому плані куточку, як Україна. На зустріч в Ісламському культурному центрі, присвячену темі «Світ після 11 вересня», я йшла, чекаючи суперечок і навіть якихось комунікативних провокацій. Кому-кому, а вже мусульманам є що сказати не тільки немусульманам, а й одне одному. Але ні: шановна президія ознайомила слухачів з офіційною позицією ряду мусульманських організацій України, деяких державних установ і лояльних побратимів із найближчого зарубіжжя. Ми мали змогу ще раз почути, що «іслам тут ні при чому», що «акції помсти» заслуговують усілякого засудження, а запобіжні заходи стосовно осіб певних національностей — порушення прав людини. Прозвучали заяложені промови про «місію України» як «містка між Сходом і Заходом» (цього разу під Сходом мався на увазі «ісламський світ»), який, до того ж, має «унікальність», пов’язану з поверненням кримських татар, і про те, що Україна поступово стає членом світового співтовариства «із національним забарвленням». Були засуджені всілякі «не властиві нашій нації» радикалізм та ізоляціонізм. Усе було красиво, округло й незаперечно, а ті «голоси з залу», які намагалися внести розбрід і хитання своїми «каверзними запитаннячками», виглядали якось недоречно.

Приємно, що наша країна зберігає «традиційно» тверезу голову й мир між громадянами. Та чи не є ця «тверезість» байдужістю, цей «мир» — небажанням бачити й знати одне одного, а такі промови — звичним «одобрямсом» «мудрої політики держави» без будь-якої критичності? Зустріч породила відчуття, що ми не те що не можемо говорити одне з одним — ми не хочемо цього, нам це непотрібно. Мовчання ісламу в нас цілком врівноважується мовчанням решти. Наше місце на узбіччі історії — або, коли хочете, місце нашої хати — цілком влаштовує нас усіх: і мусульман, і немусульман. Нам непотрібно визначати свою позицію щодо світу, зважувати її, обмірковувати, обточувати в суперечках. І навіть ті з нас, хто причетний до подій у великому світі, не прагнуть цього. Нам так зручно «між Сходом і Заходом», що ми намагаємося не думати не тільки про спільну відповідальність за все, що відбувається у світі, а й про те, що це «між» у певний момент може перетворитися на «ніде».