Про мистецтво карати і заохочувати

Розмірковуючи про покарання і заохочення як методи виховання, я спробувала згадати відповідні моменти свого дитинства. На мій превеликий подив, у пам’яті сплив лише один досить смішний епізод. Мені було років п’ять, коли батько, щоб покарати за якісь пустощі, запропонував мені — саме запропонував! — трохи постояти в кутку. Оскільки доти мене ніколи не ставили в куток, пропозиція здалася новою цікавою грою. Але вже хвилин через п’ять мені набридло стояти і я попросила подати мені в куток мій дитячий стільчик. Батько розсміявся, приніс стілець й увімкнув мені мультики. А про те, як я була покарана, ще довго розповідав знайомим як анекдот...

Не пам’ятаю, щоб ще колись мене карали. Або винагороджували за добру поведінку. Ми сварилися і мирилися, домовлялися і ображалися, пояснювали одне одному мотиви своїх учинків (або причини проступків), але стосунки з батьками завжди будувалися практично на рівних, ніколи не переходячи в площину влади і підпорядкування. Добре це чи зле? Не знаю. Але ризикну стверджувати, що особливих проблем зі мною в сім’ї ніколи не було.

Переважна ж більшість батьків поділяється на два табори: одні вважають, що карати дітей необхідно, інші — що тільки з допомогою любові, пестощів і заохочень можна домогтися слухняності. Замислюючись глибше над змістом цих двох моделей поведінки, важко не помітити, що і те й друге спрямоване на підпорядкування дитини. Чи правильно це?

Стратити, не можна помилувати

Для початку поцікавимося, що ж таке покарання. Багатьом одразу спадають на думку отримані в дитинстві кілька потиличників чи домашній арешт за недбало надряпане домашнє завдання. Але напевно згадаються і друзі, для яких потиличники були звичайною річчю, оскільки сипалися справа і зліва, і ніяка «домашня в’язниця» не могла змусити їх акуратніше писати. Бо покарання — це зовсім не дія з боку караючого, а те, що відбувається в покараній дитині, те, що вона при цьому переживає. З погляду психології, це всім добре відоме неприємне, гнітюче відчуття сорому й приниження, якого хочеться якомога швидше позбутися і ніколи більше не переживати. Так само і з заохоченням. Нагорода — це аж ніяк не завжди те, що ми вважаємо нагородою, а те, що сприймається дитиною як заохочення. Приємна задоволеність справою, за яку похвалили дорогі нам люди. Задоволення від того, що нас люблять і симпатизують нам. Звісно, таке почуття хочеться якомога довше утримувати і частіше переживати в майбутньому.

На запитання, як правильно розподіляти покарання і заохочення, дати однозначну відповідь неможливо. Виховна проблема полягає тут не в кількості, а у ставленні дитини до покарання й заохочення. Це глибоко особиста, індивідуальна справа вихователя і дитини, у ній сфокусовано все, що їх пов’язує і зближує. Важливо, як формувалися їхні взаємини, наскільки вони емоційно близькі одне одному. Щоб покарання було дійовим, дитина повинна пережити відчуття провини. Їй треба усвідомити, що вона якимось чином порушила хороші взаємини з батьками чи іншими вихователями. Без цього відчуття покарання — всього лише відкритий акт насильства, безглузда мука чи даремне витрачання енергії. Воно не є вихованням. Гірше, весь негативний емоційний заряд, що пробуджується в дитині, обертається проти того, хто так холоднокровно карає. Батько опиняється в ролі наглядача, який відшмагав винного, тим часом як той за собою ніякої провини не відчуває.

Педагоги стверджують, що покарання має потрійне значення. По-перше, воно повинне виправити шкоду, заподіяну поганою поведінкою. Це означає, що дитина зобов’язана прибрати недбало розкидані речі, попросити вибачення, якщо когось скривдила, наскільки зможе, полагодити зламану або розбиту річ. По-друге, покарання сприяє тому, щоб такі дії не повторювалися. Воно має відлякуючий, застрашливий зміст, про що ми вже казали. Але третє, і, як видно, головне значення полягає в знятті провини. «Провинність» — певне відчуження, перепона, невизначеність у взаєминах із винним. Прийдешнє покарання має змити цю провину. Тим самим у покаранні психологи вбачають елемент вищої справедливості, які винний визнає і приймає. З цього випливає, що коли ми караємо дитину через власну нетерплячість або поганий настрій, а також через напади злості, що накочуються на нас, то своє самопочуття ми трохи покращуємо, але, з виховної точки зору, наша поведінка не тільки розходиться з метою, а й завдає шкоди. Дитина з хвилину страждає, може, і плаче, просить вибачення, але в її поняття про справедливість це не вкладається, і вона не відчуває за собою необхідного відчуття провини, немає і полегшення, і уроку на майбутнє. А головне — втрачається віра в цю саму справедливість. Таким чином, наступного разу, коли, можливо, вона справді завинить, карати буде вже безглуздо — вона не повірить у свою вину і не відчує її.

Стратити не можна, помилувати

А як справи із заохоченням? Воно як виховний засіб дієвіше. Якщо покарання лише зупиняє погані дії, то заохочення орієнтує на добрі і закріплює їх. Під заохоченням не можна розуміти цукерки, футбольний м’яч чи велосипед за шкільні успіхи. Краща нагорода для дитини — усвідомлення того, що вона принесла радість любимим людям, а подарунок на додачу лише символізує це. У сім’ї, де символ стає головним і самоцільним, де лише він змушує дитину добре поводитися, щось негаразд. Якщо за будь-яку помилку дитину чекає покарання і нічого більше, дитина не навчиться правильної поведінки. Крім того, вона боятиметься того, хто карає, прагнутиме обдурити його, щоб уникнути покарання. Ніякі докори й «екзекуції» не зроблять школу привабливішою для не дуже обдарованої дитини. Але якщо за кожен маленький успіх хвалити і підбадьорювати її, з’явиться надія, що вона працюватиме із задоволенням і повною віддачею.

А тепер трохи про інше. Заохочення й покарання — основні виховні засоби. Це означає, що з їхньою допомогою ми досягаємо певної виховної мети. Мета покарання, таким чином, — не потопити «грішника», а врятувати і витягнути! І засіб для цього — прощення!

Прощення — це не нагорода, а звільнення від напруги провини, очікуваного чи вже отриманого покарання. Це, по суті, примирення. Як будь-яке звільнення, прощення породжує добрі почуття до визволителя. Тільки тоді дитина любитиме караючого батька чи матір і переживатиме нові проступки як прагнення виправитися, помиритися, добре поводитися надалі.

Однак і тут слід уникати крайнощів. Ніколи нічого не прощати означає байдужу, нелюдську, антипедагогічну поведінку. Це лише поглибить прірву між вихователем і дитиною. Але завжди охоче прощати все — означає втратити авторитет і можливість впливати на дитину. Тож і тут розважливість та розуміння індивідуальних якостей дитини служитимуть нам найкращим орієнтиром.