ПРО МАНДРИ ВІЧНІ, ПРО ДІМ І ПРО РІЧКУ

— Дивіться, — сказав він нарешті, — ось книжка, її написав велетень, який народився в Ешвіллі, штат Північна Кароліна, тисяча дев’ятисотого року. Він давно вже перетворився на порох, а колись написав чотири величезних романи. Він був як буревій. Він здіймав гори й вбирав у себе вихори. П’ятнадцятого вересня тисяча дев’ятсот тридцять восьмого року він помер у Балтіморі, у лікарні Джона Хопкінса, від давньої страшної хвороби — пневмонії, після чого залишилася валіза, набита рукописами, і всі написані олівцем.

Рей Бредбері «Про мандри вічні і про Землю».

Проте, здавалося б, важко уявити собі двох менш схожих, споріднених письменників. Надзвичайно тонкий стиліст і психолог Рей Бредбері зумів у легких, прозорих, на подив «неамериканських» новелах створити цілий світ Майбутнього. Привабливий, достовірний і настільки самодостатній, що, на думку самого автора, цей світ вимагав свого, зовсім іншого літописця.

Томас Вулф. Далеко не такий популярний у нашій країні, як його співвітчизник-фантаст. Думаю, не помилюся, припустивши, що багато хто з нас уперше довідався про існування цього письменника саме з бредберівського «Про мандри вічні і про Землю». Пам’ятаєте, герой розповіді за допомогою машини часу доставляє в майбутнє того єдиного літератора, чий епічний талант спроможний передати велич Часу і Простору, відобразити новітню історію людства, що вийшло в космос і робить відкриття за відкриттям. «Він любив і описував усе ось так, велично й грізно. Просто він народився надто рано. Йому потрібний був матеріал воістину грандіозний, а на Землі він нічого такого не знайшов».

Утім, самому Томасу Вулфу навряд чи спало б на думку скаржитися на нестачу матеріалу. Цим матеріалом, якого вистачило на чотири грубезні книжки, кожна з яких може посперечатися за обсягом з «Війною і миром», було саме життя. Його власне, органічно вписане в контекст життя його країни, Америки. Ось тільки перше обірвалася надто рано як для такого велета. Тоді, шістдесят п’ять років тому, йому залишалося два тижні до тридцяти восьми.

Біографам Томаса Вулфа можна лише позаздрити. Погодьтеся, одна справа — відновлювати біографію великої людини за листами, документами та уривчастими, суперечливими свідченнями сучасників, і зовсім інша — якщо він устиг написати її сам, настільки докладно й виразно, наскільки це взагалі можливо. «Глянь на дім свій, янголе», «Про час і про річку», «Павутиння і скеля» та «Додому вороття немає» — це, по суті, не чотири окремих романи, а одна майже безперервна автобіографія. І нехай головного героя двох перших частин тетралогії звати Юджин Гант, а інших двох — Джордж Веббер, не виникає і тіні сумніву в тому, що це одна й та сама людина, чиє справжнє ім’я — Томас Вулф. Залишається лише ідентифікувати другорядних персонажів, послідовність подій і місця дії, що американські дослідники давно вже зробили.

… Південне містечко Алтамонт (читай — Ешвілл, він же Лібія-хіл у «вебберівському» циклі), де живе сім’я Олівера та Елізи Гантів, «списаних» із батьків Вулфа, чиї стосунки були дуже непростими. Як і герой роману «Глянь на дім свій, янголе», Томас був молодшою дитиною у великій сім’ї. Хворобливим, вразливим, самотнім. Батько працював різьбярем по каменю, тримав майстерну надгробних пам’ятників і при нагоді міг натхненно декламувати Шекспіра та інших класиків. Мати, жінка дуже незалежна й заповзятлива, здавала на літо кімнати відпочивальникам, зокрема й хворим на сухоти — підчеплена Томом у дитинстві паличка Коха ще дасть про себе знати...

Утім, з роками він перетворився на здоровенного хлопця двометрового зросту й неабиякої комплекції, із довжелезними, ледь не до колін, руками (Джордж Веббер, прозваний Мавпаком, дуже соромитиметься їх на великосвітському прийомі — вже в романі «Додому вороття немає»). У сімнадцять років пережив перший серйозний роман із місцевою дівчиною Кларою Поль, знову-таки докладно описаний у книжці (там її звуть Лорою Паркс). Великий, темноволосий і синьоокий Томас Вулф подобався жінкам завжди, але так й не одружився, та й узагалі мало кого підпускав до себе досить близько. А для знайомих був таким собі раблезіанським персонажем, який поглинає десятифунтові стейки та неймовірну кількість спиртного, любителем грубуватих жартів і власником громового реготу.

Томас Вулф закінчив університет штату Північна Кароліна, потім переїхав до Гарварда, де кілька років студіював драматургію. Написав кілька п’єс, в одній з яких, поставленій в любительському театрі, зіграв головну роль. Почав викладати, з’їздив до Європи (про цей період життя Вулфа — Ганта розповідає роман «Про час і про річку»). Та вже тоді Вулфу з його епічним розмахом було не вкластися в лаконічні драматургічні рамки. І з початку двадцятих, паралельно з викладацькою роботою, він починає працювати над своїм першим романом.

Нічого не придумує — пише про те, що бачив, пережив, відчув. До речі, це цілком типово для молодого письменника: скільки їх, зокрема й серед наших співвітчизників-сучасників, «ловлять кайф», виводячи на сторінки безсмертного твору своїх знайомих, друзів і особливо недругів. Проте існує жорстка закономірність: звичайно такі «автобіографи» спромагаються лише на одну тоненьку книжку. Справді, який життєвий досвід може бути в двадцять років? А матеріал для наступної — якщо, звичайно, не зрадити принципу відображення власного життя — доводиться збирати в кращому разі ще років десять...

Проте і Томас Вулф у свої двадцять з лишком не міг похвалитися гостросюжетною біографією! Та його норма — п’ять тисяч (!) слів на день. Працює навстоячки, пише в гігантських гросбухах навдивовижу дрібним для такого великого чоловіка почерком, — і все одно стоси списаного паперу не влазять навіть у щонайбільші шухляди. При цьому дія роману «Глянь на дім свій, янголе» не виходить за межі маленького містечка в південних штатах. Коли книжка вийде у світ, автора закидають гнівними листами колишні сусіди, особисте життя яких із усіма «скелетами в шафі» раптом стало надбанням усієї країни...

Та для того, щоб книжка дійшла до читачів, Томасу Вулфу мало спочатку надзвичайно пощастити з видавцем. Максвелл Перкінс, редактор видавництва «Скрібнерс» (у романі «Додому вороття немає» його звуть Ліс Едвардс) не тільки не полінувався прочитати страхітливого розміру рукопис, не тільки розгледів у ньому справжній шедевр, а й зумів умовити автора як слід переробити книжку: зокрема, піти на значні скорочення. Стиль Томаса Вулфа, який не випускав жодної деталі, хай би що він описував, часом проростав «перлами», які перетворювалися потім на літературні легенди. Скажімо, сцена прощання друзів на вокзалі потягнула аж на 120 сторінок дрібного вулфівського почерку; але й це меркне перед епізодом повернення жінки в дім за забутою річчю... на 250 сторінках!

Та навіть за такими вулфівськими «варіантами» — не багатослівність, а, радше, надзвичайна пильність, стовідсоткове проникнення в тканину життя, відображення її з точністю, яка була б фотографічною, якби не проходила крізь призму потужної особистості письменника. Читати Томаса Вулфа надзвичайно цікаво й нітрохи неважко. Що не могли не оцінити і читачі, і критика, хоч навіть після всіх редакторських скорочень роман залишився добрячою «цеглиною» у понад вісімсот сторінок.

Це було 1929 року, саме перед початком Великої депресії. Напередодні катастрофи Америка як ніколи вірила в себе, купалася у власній величі й самодостатності. Книжка Томаса Вулфа відразу опинилася серед претендентів на звання горезвісного Великого Американського роману, а самого письменника, якому щойно виповнилося тридцять, критики включили в «обойму» корифеїв американської літератури разом із Хемінгуеєм, Стейнбеком, Дос Пассосом, Фолкнером, Фіцджеральдом і Сінклером Льюїсом. До речі, останній, чиє доброзичливе ставлення сприяло «розкручуванню» молодого автора, теж виходить на сторінки роману «Додому вороття немає» — під ім’ям Ллойда Мак-Харга, удвох із яким Веббер здійснює фантасмагоричну нічну подорож Європою.

Важливу роль у житті Томаса Вулфа — і письменника, і чоловіка — зіграла Аліна Бернстайн, відома нью-йоркська театральна художниця. Стосункам Джорджа Веббера із цією заміжньою жінкою, місіс Естер Джек, присвячено більшість сторінок романів «Павутиння і скеля» і «Додому вороття немає». Чарівна, артистична, неймовірно працездатна, вона все-таки якогось моменту виявилася абсолютно чужою герою (і його прототипу-автору). Адже належала іншому світу. «Світу, який побудував Джек» — так називається одна з частин останньої вулфівської книжки. Цей світ і зруйнувався з початком Великої депресії.

У тридцятих роках Томас Вулф багато їздив Європою з лекційними турне, викладав, водночас не перестаючи писати в тих самих неймовірних обсягах. «Глянь на дім свій, янголе», а потім і «Про час і про ріку» перекладалися на багато європейських мов; причому саме закордонні видання, особливо німецькі, приносили автору основний доход. У Німеччині Томаса Вулфа звеличували. Проте остання поїздка цією країною 1936 року закінчилася повним розривом письменника з німецькими видавцями: Вулф, звісно ж, не міг ні «не помічати» дедалі реальнішої загрози нацистського режиму усьому світу, ні мовчати про це. Подорож закінчилася швидше, ніж він планував.

Взагалі, Томас Вулф провів у «мандрах вічних», подорожах чималу частину свого життя. Письменник, у назвах половини книжок якого фігурує слово «дім», власним домом так і не обзавівся. Власне, саме під час чергового турне Америкою влітку 1938 року він і занедужав на банальний грип, що незабаром перейшов у пневмонію. На тлі захворювання активізувалася сухотна інфекція, і в балтіморській лікарні Хопкінса Вулфу поставили діагноз «сухотний менінгіт». Намагалися врятувати за допомогою операції на мозку... Не вийшло.

Після смерті Томаса Вулфа редактор Едвард Есвелл узяв на себе грандіозну працю розібратися з ящиками рукописів, що залишилися у нью-йоркській квартирі письменника. У 1939 і 1940 роках побачили світ «відфільтровані» із цієї купи романи «Павутиння і скеля» і «Додому вороття немає». А повністю розібратися зі спадщиною Вулфа видавцям удалося лише до шістдесятих років, скомпонувавши з розрізненої брили зразки малої епічної прози, щоденники, записні книжки... У нього було багато задумів. Йому не вистачило лише життя.

Що ж, навіть фантаст Рей Бредбері зумів подарувати письменнику, талантом якого захоплювався, всього два місяці життя і творчості. «Зв’язок речей, хід подій, усю систему того, що є і що було, ми не можемо змінити». І Томас Вулф повертається. У п’ятнадцяте вересня 1938 року.