ПРО КОХАННЯ ЗАМОВЛЮ СЛОВО Я

Кинь, кажу сама собі, хіба час говорити про це?

Про кохання — в наші оскаженілі дні, коли всі — про гроші, гроші, гроші, в нерухомості і готівкою, в промгігантах і драгметалах, у відомостях і конвертах, у банках і казино — а я про кохання?

А я — про кохання.

Саме про кохання, а не любов, — тобто про почуття поетичне, романтичне, ще не обтяжене сімейними клопотами й не обмежене навіть буденною, хоч і, може, приємною, звичкою-прив’язаністю. Навпаки — переповнене недомовленістю, таємничістю і від того — невтоленою пристрастю, що нуртує у грудях, розриваючи серце і все ж боячись відкритися, явитися на люди.

Чого б це раптом про нього, коли багато хто й забув, що це таке, або й поняття не має, яка різниця між коханою і коханкою, та й саме слово це і не вживав ніколи, а тільки чув у бездарних перекладах зарубіжних телесеріалів, де розмірковували він і вона, ще лиш зазнайомившись — «а чи не зайнятися нам коханням»? Так ніби — чи не випити нам кока-коли. Хоч як ним займатися — коханням? Як справедливо стверджував Микола Томенко в унікальному для нинішнього вітчизняного наукового простору дослідженні «Теорія українського кохання», «займатися коханням неможливо в принципі, кохання можна відчувати, ним жити, насолоджуватися чи страждати».

Мабуть, тому й захотілося сказати про кохання, що так мало, здається, залишилося його на світі, що так знецінилося воно, тут і там підмінене посібниками з техніки статевих контактів, що втратили, по-сучасному висловлюючись, престиж його незмінні супутниці — вірність, відданість, повага, взаєморозуміння. Наче перед Страшним судом, змістилися наші моральні цінності — і надивлені кіно-, теле- та відеофільмів, начитані книжок, в яких мати «кохання» на стороні — закономірність, а не мати — мало не збочення чи, щонайменше, «зсув по фазі» — ми поступово не лише звикаємо миритися з цим, а й починаємо вважати це нормою. Та що там — нормою? Багато хто починає наслідувати такий стиль життя. І, найстрашніше, наші діти виростають з отакими-от поняттями-покручами. Бо все змішалося в ієрархії чеснот наших, усе навиворіт повиверталось. Тому й не віриться, що є ще щось у цьому світі, на що б захотілося молитись...

Тому аж дивно було побачити на нашому телеекрані, котрий з кожним роком являє нам усе «розкутіші» — аж до чемпіонату зі стриптизу — програми, створений десь із рік тому проект наче не від світу цього: передачу «Все для тебе» на телеканалі «Інтер». І хоч як оптимістично лунав закадровий голос — «Хто сказав, що романтики вимерли? Це сказали не ми», все-таки не вірилося, що надовго вистачить сміливців для її сюжетів — освідчень у коханні. І більше того — пропозицій руки та серця.

Однак — вистачає. І в реальному житті, виявляється, їх ще більше, ніж може вмістити екранний час однієї передачі. Напередодні Нового 2004 року в Хмельницькому художньому музеї сталася подія, зовсім не характерна для цього святилища муз. До музею (а слід сказати, що його приміщення, розташоване в центрі міста, — досить старовинне як для Хмельницького: аристократичний особняк, осколок давньої архітектури, із вишуканим інтер’єром світлих залів, просторими маршами східців і невловимою аурою витончених почуттів) завітала пара — двоє людей, гарних і юних. Купили квитки і пішли блукати залами, роззираючись на полотна й упритул підходячи до скульптурних композицій. Біля довершеної голівки Нефертіті чомусь лежала обручка — наче на вітрині ювелірної крамниці. Дівчина й уваги не звернула на такий немузейний експонат. І не збагнула одразу, чому її супутник опустився раптом на коліно. «Я кохаю тебе й пропоную свою руку й серце», — сказав він. А на долоні його руки виблискувала золотом обручка.

Дівчина усвідомила, що все це насправді і все це — для неї, лише тоді, коли враз, як у казці, з’явився поруч брат нареченого з розкішним букетом троянд. А далі, як і годиться, були сльози, обійми, фотографування — треба ж зафіксувати таку дивовижну мить. Це вже потім перетвориться в легенду освідчення молодого бізнесмена четвертокурсниці місцевого гуманітарно-педагогічного інституту. А поки що — це тільки перша мить біографії майбутньої молодої сім’ї.

Звісно, не у всіх вона така романтична, ця мить — точка відліку майбутнього спільного життя. Хоч це залежить насамперед від самих наречених. Бо багато інших, так би мовити, супутніх обставин даються наче самі собою. Скажімо, в Хмельницькому дуже ошатне приміщення державного органу реєстрації актів громадянського стану, де офіційно реєструють шлюб юні подоляни: старовинний особняк, не затиснутий сучасною уніфікованою забудовою, а весь наче зітканий із світла й простору, створює дивовижно поетичну атмосферу початку подружнього життя. І зрозуміло, що багато й нехмельничан хотіли б розписатися саме тут. Новий сімейний кодекс дає таке право. І в перший же післяріздвяний тиждень ним скористалися чотири «чужі» пари.

Хмельницька «мама» — багаторічна завідуюча дорагсом Валентина Орєхова — стверджує, що, незважаючи на меркантильність нинішнього часу, переважна більшість пар, котрі приносять заяви про реєстрацію шлюбу, — щиро закохані молоді люди. «Треба їх бачити в цю мить, — усміхається Валентина Всеволодівна. — Вони світяться щастям». От тільки з часом, коли приходять побутові клопоти й сімейні обов’язки, це сяйво любові, на жаль, помітно тьмяніє: немилосердна статистика щороку мало не наполовину зменшує кількість сімейних пар у місті. Торік, приміром, одружилися 2535 пар. А 1035 розлучилися. Єдине, що радує, — це порівняння з позаминулим роком, коли на 2140 шлюбів було аж 1205 розлучень. Але якби ж ці сухі цифри та переросли цього року в оптимістичну тенденцію...

Правда, 2004-й рік — високосний. А щиро забобонний наш народ не дуже любить у такі роки одружуватися і починати інші дуже важливі справи. Хоч, судячи з січневої активності наречених, багато хто таки не відкладає на 2005-й те, що можна зробити у 2004-му. Правда, працівники Хмельницького дорагсу більш схильні пояснювати значну кількість шлюбів на початку року насамперед тим, що період між постами цього разу дуже нетривалий: 6 січня закінчився різдвяний піст, а вже 23 лютого почнеться великодній. Проте в такі несентиментальні пояснення все одно вплітається романтичний струмінь: найбільша кількість наречених хотіли б зареєструвати свій шлюб саме 14 лютого, в День закоханих. Ще за місяць до цієї дати шлюбний час уже був розписаний з максимальною щільністю, та все одно не міг умістити всіх бажаючих. Отож романтиків таки не поменшало в наших широтах, зовсім, зовсім ні... Проте втіхою для тих, хто вже спізнився із заявкою на 14 лютого, може слугувати хіба що те, що увесь 2004-й — це рік кохання, оскільки астрологи стверджують, що він проходить під впливом Венери — планети, що носить ім’я давньогрецької богині кохання та вроди.

Якби це справді було так... Якби й життя наше більше залежало від небесних світил, що уособлюють красу та любов. Проте ми живемо в суспільстві, що останнім часом веде себе дуже дивно з погляду традиційної моралі, притаманної українцям упродовж століть. У кожному разі, революція усталених звичаїв здійснюється не тому, що «низи» не хочуть жити по-старому, а тому, що «верхи» на подив цілеспрямовано й уперто вже понад десятиріччя культивують через усі сфери впливу, надто ж — через кіноекран та всі засоби масової інформації, а особливо телебачення, аморальність та цинізм. І з цим виростають наші діти. І коли їх усупереч набутим із нинішнього телеекрану та інших сумнівних джерел уявленням про кохання все ж ощасливлює це почуття, то це нагадує рослину, що проростає крізь асфальт. Бо так само, як незнищенна ця жадоба живого до життя, незнищенне й кохання. Бо тільки на любові тримається світ.

Я вірю в це, бо щоранку читаю на стіні будинку в нашому дворі: «Доброго ранку, кохана!» І навіть інший напис, що через кілька місяців перекреслив попередній — «Стерва!» — не може мене остаточно розчарувати. Бо в протилежному кінці двору у котресь із вікон нашого будинку оптимістично звернений уже інший напис — такими ж аршинними літерами: «Я кохаю тебе!» Він не вицвів від літнього сонця, не збляк від осінньої мряки, не вимерз під снігом. І в нього щоранку вчитуються очі юнок із десятків вікон. І, незважаючи на всі вчорашні телефільми, більше вірять цим вічним трьом словам. Бо вони написані серцем.