Прийняти, не можна «рятувати», або Мистецтво не чіпати кохання руками

«Я наравне с другими хочу тебе служить…»

Хто з нас не захоплювався альтруїзмом та беззастережністю кохання великого поета Осипа Мандельштама, прочитавши ці рядки? Оце пристрасть! Тут тобі і «служити», і на наявність «інших» наплювати. Особливо вражав ступінь одержимості в рядках «И сам себя несу я, как жертва палачу». Котрась з моїх подруг мріяла, щоб і її так кохали. Я ж, почувши у шкільному віці ці вірші, геніальним твором виправдовувала «солодку муку» свого нерозділеного тоді кохання і втішалася: ну якщо вже Мандельштаму доводилося так страждати, що ж залишається нам, «малым сим»?

Кохання у сприйнятті багатьох поетів означало служіння і муку. Ірина Одоєвцева у книжці «На берегах Неви» згадує: «…я запитала в Мандельштама: чому ця легковажна й ніжна дівчина, якій присвячувалися вірші, подібна до ката? «Анітрохи не подібна, - він навіть замахав на мене рукою. - Вона тут зовсім ні до чого. Невже ви не розумієте? Річ не в ній, а в коханні. Кохання завжди вимагає жертв». - «Невже, Осипе Емільовичу, ви справді так розумієте кохання?». Він рішуче закинув голову і випростався. «Звичайно. Інакше це просто гидота. І навіть свинство, - гордо додав він».

З поетами, які черпають з нервової матерії своє натхнення, усе більш-менш зрозуміло. Але чимало й звичайних людей, які тільки так і розуміють кохання. Вони називають ним страждання і добровільно (?) прирікають себе на «солодкі» муки. Відомо, що в житті більше прози, ніж поезії, адже знаємо, «из какого сора растут стихи, не ведая стыда». І все ж таки, чому багато хто не уявляє кохання без трепету, сліз і розпачу, без відданого служіння комусь, причому на шкоду своїм інтересам?

Чому люди, особливо це стосується занадто відповідальних, але не дуже впевнених у собі жінок, часто схильні кохати тих, хто їх не кохає, опікуватися, виконувати чужу роботу, захищати скривджених, садити собі на шию дармоїдів, напучувати заблукалих? Потім, коли вони знесилюються і, почуваючись використаними, вибухають праведним гнівом на тих, «кого вони приручили», бо не отримують адекватної турботи натомість, їм іще й дорікають: мовляв, хто тебе просив?

«Мой милый, что тебе я сделала?»

- Я завжди наступаю на ті самі граблі, - нарікає Інна Б., витончена, зі смаком одягнена жінка, схожа на заплакану Кім Бессінджер. Вона прийшла на консультацію, щоб упоратися з болем від недавнього розриву з коханим. - Не розумію, що в мені не так, але мене завжди тягне до якихось недолугих чоловіків. Або до тих, у кого саме якісь життєві труднощі: не може знайти роботу, квартиру, перебуває в депресії. Отут я й приходжу на допомогу - вислуховую, підбадьорюю, втішаю. Далі все йде за знайомим сценарієм: він переїжджає до мене.

Інна, схоже, вперше замислюється, чому її чоловіки завжди приходили до неї, її ж до себе жити не запрошував ніхто: «Я починаю старанно грати роль відданої дружини (готую, перу, прасую, купую харчі), а заодно - психотерапевта і масовика-заводія. Поступово всі мої думки і весь час заповнюються коханим. Спочатку у нас ідилія - він мною захоплюється! Але десь у глибині душі вже закрадається тривога, бо з досвіду знаю, що невдовзі мої зусилля сприйматимуться як належне, потім він від мене втомиться, а потім піде. Так сталося і цього разу».

Далі Інна розповіла, що, не рахуючи заміжжя, вже втретє її стосунки з чоловіками розвиваються за знайомим сценарієм, і щоразу вона більше й більше старається, а вони її все одно кидають. Вона робить висновок, що, напевно, недостатньо старається, і згадує, як колись ясновидиця сказала, що на ній вінець безшлюбності.

- Що ж я роблю не так і як треба чинити? - вигукує Інна і дуже дивується, коли я кажу, що в її ситуації вихід дуже простий, але тим і складний - не робити НІЧОГО.

- А як же знайти і втримати нормального чоловіка? - не розуміє вона. І ще більше дивується, коли чує, що шукає не там, де дійсно може зустріти людину, спроможну подарувати турботу й радість, а там, де їй ЛЕГШЕ ШУКАТИ. А втримати дорослу людину можна тільки надавши їй СВОБОДУ.

Коли ми кохаємо занадто сильно

Зараз поясню. Історія Інни дуже типова, добра половина читачок певною мірою впізнає в ній себе. Не приховую, я - не виняток. Ви звернули увагу, що, розповідаючи про себе, Інна весь час говорила про Нього: що Він відчув, сказав, як вона Йому сподобалася? Перенесення центру ваги з себе на партнера - головна ознака невротичного кохання. Коли я запитала, чи було добре їй самій, жінка замислилася, віджартувалася штампами на кшталт «ми легких шляхів не шукаємо», «за кохання треба боротися», а потім зізналася, що їй ПОВИННО було бути добре, адже коханий поруч.

Ось іще ознаки того, що саме ви «ведете» у стосунках:

- полишаєте всі свої заняття і починаєте жити життям партнера;

- поступово перестаєте спілкуватися з подругами, родичами, коло ваших інтересів звужується, але ви при цьому вважаєте, що цілком і повністю перебуваєте під владою великого кохання;

- холодність вашого обранця ви виправдовуєте тим, що його до вас ніхто «по-справжньому» не кохав, і впевнені, що якщо ви сильно любитимете, то з холодного та безініціативного Він перетвориться на чуйного і люблячого;

- у стосунках ви більше живете мрією (про те, які щасливі ви будете, коли вам удасться «переробити» коханого), ніж реальністю, що дає вам змогу відволікатися від того, як безрадісно вам зараз.

Та тільки те райдужне майбутнє, про яке ви мрієте, так ніколи й не настає, а якщо й настає ненадовго, то ви чітко усвідомлюєте, що це вистраждане благополуччя - плід вашої каторжної праці, а ваш обранець лише дозволяв себе кохати. Невдовзі його колишня пристрасть взагалі сходить нанівець, а ви знову залишаєтеся біля розбитого корита…

Не з нашим щастям

Певна річ, усі викладені вище симптоми не з’являються на рівному місці.

По-перше, жінки за своєю природою більше, ніж чоловіки, схильні перетворювати, прикрашати дійсність, тому багато з них відразу розвивають бурхливу діяльність з переробки обранця «під себе». Та й ментальність у нас не споглядальна, як у японців, адже нас учили бути активними, змінювати світ. А ще батьки звично повторювали доньці, що вона повинна вміти добре готувати, прибирати, а також подалі «ховати» свій характер, а то ніхто не візьме її заміж. А про те, що повинен робити для неї її потенційний чоловік, їй не казали. Напевно, передбачалося, що вже сама його наявність зробить її щасливою. Так вони мимоволі, як завжди з найкращих міркувань, запрограмували доньку на певний стиль її майбутніх стосунків. Ох, як це знайомо!

І все ж не з усіх маленьких дівчаток виростають «рятівниці».

Швидше за все, як пише американський психолог Робін Норвуд у своїй книжці «Жінки, які кохають занадто сильно», її героїні росли в сім’ях, де їхні
«...емоційні потреби не зустрічали належного відгуку. Ви самі отримували мало справжньої турботи, а тому намагаєтеся компенсувати цю потребу, стаючи нянькою, особливо для тих чоловіків, які обтяжені проблемами. Тим самим проектуєте на них те ставлення, якого не вистачає вам. Боячись, що вас покинуть, ви ладні робити будь-що, аби тільки не дати зв’язку розірватися. Ваша самооцінка - на критично низькому рівні, і в глибині душі ви не вважаєте, що гідні щастя».

Причому сім’я часто не є неблагополучною зовні (це не сім’ї алкоголіків, наркоманів або такі, де панує насильство). Маються на увазі сім’ї, де батьки були вічно зайняті, емоційно недоступні, де щире спілкування підмінювалося дотриманням ритуалів і правил, а проблеми дитини були нікому не цікаві, їх або недооцінювали, або й просто заперечували як щось несуттєве. Де було не прийнято і навіть вважалося непристойним висловлювати свої почуття та емоції, натомість кожен грав свою роль і всі разом ретельно культивували ознаки зовнішнього успіху.

До речі, моя пацієнтка Інна розповіла, що її сім’я була цілком «нормальною», але дуже скоро вона зрозуміла, що батьки живуть разом тільки заради неї і старанно приховують ворожість одне до одного. Що їх поєднувало, то це її шкільні оцінки, і вона зі шкіри пнулася, аби «заслужити» їхню похвалу. До речі, так часто буває, коли в сім’ї є більша проблема, з якою люди не в змозі впоратися, вони підсвідомо заміняють її меншою і, розв’язуючи її, створюють ілюзію благополуччя.

Практично у всіх радянських і пострадянських сім’ях панувало виховання сервільних, запопадливих, «зручних» дружин. Люди, які росли в таких сім’ях (це стосується як жінок, так і чоловіків), з дитинства повинні були заслужити любов батьків. Через те, ставши дорослими, вони прагнуть прив’язати до себе своїх обранців. І маскують таке підсвідоме прагнення все тримати під контролем, в основі якого невпевненість у собі і страх втратити близьку людину, бажанням бути потрібними. Бути потрібним - замінник любові для «недолюбленого». «Я потрібна тобі?» - зазвичай мовчки запитує така жінка чоловіка при зустрічі. «Чи зможеш ти про мене подбати?» - так само мовчки відповідає він їй. Так утворюється зручний на якийсь час симбіоз, який приречений у зародку.

«Куда все уходят, куда?»

Той, хто звик замість радості й захищеності отримувати від найближчих страх і розчарування, вважатиме коханням пристрасть, яка викликає тривогу, трепет, серцебиття; вестиме постійну боротьбу, долатиме перешкоди, тужитиме за тим, що недоступне. От і Інна зізналася, що їй траплялися чоловіки «славні, добрі, які так про мене дбали». Але чомусь вони зовсім її не хвилювали - і залишилися в категорії друзів. «Напевно, були занадто хороші, - сумно жартує жінка. - З ними було невимовно нудно».

Дійсно, спокійні, теплі стосунки, в основі яких не пристрасть, а ніжність, занадто нудні для людей, чиє мистецтво спілкування відточене для боротьби за кохання. Інна називала коханням стан, «коли всередині все стискається», і прагнула знайти таке «кохання». Шукала ж там, де їй було ЛЕГШЕ шукати, в тому розумінні, що шукала не душевне тепло і радість, а звичний, знайомий з дитинства душевний біль.

Але чому ж, запитаєте ви, чоловіки все одно йшли від неї, чому не оцінили її зусиль? Узявши на себе відповідальність за розвиток стосунків, вирішуючи за чоловіка його проблеми, Інна забирала найдорожче - його свободу. Щоб не обтяжувати його виловом, вона давала йому готову «рибку», позбавляючи свого обранця гордості за перемогу. Можливо, вона по-своєму кохала, але не поважала своїх чоловіків. Адже за найкращих намірів рятівник завжди перебуває «над» тим, кого рятують. Вона намагалася заганяти їх ломакою в «її» щастя, а вони бунтували, обстоюючи право на власне уявлення про щастя, нехай і «хибне», як на її погляд.

Неминуче виникав розрив, і Інна ще сильніше відчувала свою неповноцінність. Адже якщо, думала вона, не змогла завоювати кохання такого нещасного і непоказного чоловіка, то хіба може сподіватися на кохання достойної людини? Аби скоріше довести собі протилежне, Інна шукала новий зв’язок, ще більш невдалий, бо була переконана, що не заслуговує нічого хорошого.

Зробити казку реальністю

Але дозвольте, скажете ви, а як же казки, які вчать нас, що жаром кохання можна розтопити крижане серце, як у «Сніжній королеві», або, якщо віддано любити, можна Чудовисько перетворити на прекрасного Принца? Але ж у казках, як відомо, багатовікові культурні коди. Так, у «Красуні і Чудовиську», на думку Робін Норвуд, прихована секретна карта, і якщо її розшифрувати, ми зможемо «жити довго й щасливо». Адже головна мораль казки - вміння ПРИЙМАТИ реальність такою, якою вона є, не намагаючись її змінити. У казці Красуні не треба змінювати Чудовисько, вона тверезо оцінює, не жаліє його за те, що воно таке, і кохає за добре серце. У цьому й полягає урок. Завдяки такому беззастережному сприйняттю, Чудовисько здобуває СВОБОДУ, що дає йому змогу постати у всій красі.

Приймати не переробляючи, не прикрашаючи, не виправляючи - це саме те, чого бракує Інні та багатьом жінкам, які зазнають невдачі за невдачею в особистих стосунках і вже зневірилися вирватися з цього замкнутого кола. Саме тому я, на подив Інни, порадила їй НІЧОГО не робити, щоб «приручити» чоловіка, тобто перестати маніпулювати турботою, опікати. Хоч як дивно, саме приймаючи чоловіка, ми даємо йому можливість змінитися - за умови, що він захоче це зробити. Нехай він сам піклується про вас, завойовує, радіє своєму успіху. Якщо ж це не входить до його планів, ви принаймні не плекатимете ілюзій щодо нього.

І ще. Хай як це дивно, коли ви навчитеся насамперед піклуватися про себе, це привабить до вас людину, здатну подбати про вас.