ПРЕМІЯ АЛЬФРЕДА НОБЕЛЯ — ВЧЕНОГО, ІНТЕЛЕКТУАЛА, КОСМОПОЛІТА

28 травня, 2004, 00:00 Роздрукувати Bипуск № 21, 28 травня-4 червня 2004р.
Відправити
Відправити

Альфред Бернхард Нобель — хімік-експериментатор і бізнесмен, винахідник динаміту, який захотів з...

Альфред Нобель
Альфред Нобель
Альфред Нобель

Альфред Бернхард Нобель — хімік-експериментатор і бізнесмен, винахідник динаміту, який захотів заснувати добродійний фонд для нагородження премією свого імені, що принесло йому посмертну популярність, відрізнявся дивною поведінкою. Сучасники вважали, що він не відповідав образу процвітаючого капіталіста епохи бурхливого промислового розвитку другої половини XIX століття. Нобель, як пише історик і журналіст Олден Уїтмен, котрий брав участь у розробці видання книжки «Лауреати Нобелівської премії: Енциклопедія», тяжів до самотності, спокою, терпіти не міг метушні, хоча більшу частину життя йому довелося прожити саме в міських умовах. Попри шведське походження, він, швидше, був космополітом європейського типу, який розмовляв французькою, німецькою, російською та англійською мовами так, немов вони були для нього рідними.

Комерційна та промислова діяльність Нобеля не зашкодила йому створити найбільшу бібліотеку (від 1901 р. — Нобелівська бібліотека сучасної літератури). До цього часу він сам написав велику кількість п’єс, романів і віршів, із яких, утім, був опублікований лише один твір. Однак потім він збайдужів до занять літературою і всі свої помисли спрямував до кар’єри хіміка. Проте Нобель завжди уважно стежив за розвитком європейської літератури, вражаючи знайомих завидною ерудицією.

Консерватор в економіці та політиці, він був проти надання жінкам виборчого права й висловлював серйозні сумніви щодо користі демократії. Проте мало хто так вірив у політичну мудрість мас, мало хто так презирливо ставився до деспотизму. Як наймач сотень робітників він виявляв буквально батьківську турботу про їхнє здоров’я й добробут, не прагнучи, проте, встановлення особистих контактів.

Нобель був зовсім невибагливим у житті й навіть у чомусь аскетичним; мало кому довіряв і ніколи не вів щоденників. Навіть за обіднім столом і в дружньому колі залишався уважним слухачем, однаково чемним і делікатним із усіма. Обіди, які він влаштовував у себе вдома, в одному з фешенебельних районів Парижа, були святковими й елегантними: Нобель був гостинним господарем, цікавим і дотепним співрозмовником. Не маючи міцного здоров’я, він часто подорожував, намагаючись скористатися цілющою силою різноманітних курортів із мінеральними джерелами. Йому дуже подобалося бувати в Бадені-бай-Віне, неподалік від Відня, де Нобель і зустрів Софі Гесс. 1876 р. вона була чарівною мініатюрною 20-річною дівчиною — йому ж виповнилося 43 роки. Не було нічого дивного в тому, що Нобель закохався в «Софішхен», продавщицю квіткової крамниці, відвіз із собою до Парижа й надав у її розпорядження квартиру. Молода жінка називала себе мадам Нобель, але через роки якось зізналася, що якщо їх щось і зв’язує, то це фінансова допомога із його боку. Їхній зв’язок остаточно припинився близько 1891 р.

Нобель мав чудовий склад розуму дослідника й любив заняття у своїй хімічній лабораторії. Хоча вчений мав у своєму розпорядженні патентні права на динаміт та інші матеріали (отримані в результаті його вдосконалення), зареєстровані в провідних країнах світу в 70-х рр. XIX ст., йому постійно не давали спокою конкуренти, які хотіли вивідати його технологічні секрети. Нобель відмовився наймати секретаря чи юрисконсульта, зайнятого на службі повний робочий день, і втягся в судові позови з питань порушення його патентних прав.

У 70-ті та 80-ті рр. XIX століття, як пише О.Уїтмен, Нобель, отримав перемогу над конкурентами, розширив мережу своїх підприємств із виробництва й торгівлі вибухівкою («гримучим мастилом») в основних європейських країнах. Використовувати ці речовини почали під час франко-пруської війни 1870—1871 рр., але за життя Нобеля дослідження вибухових матеріалів у воєнних цілях були збитковими. Суттєву вигоду від своїх ризикованих проектів він отримував лише за рахунок використання динаміту при спорудженні тунелів, каналів, залізниць і автомагістралей.

Хоча Нобеля й називали часто королем динаміту, він чинив спротив використанню своїх відкриттів у воєнних цілях. «Зі свого боку, — сказав він за три роки до смерті, — я бажаю, щоб усі гармати, з усіма їхніми приналежностями та обслугою, можна було б відправити до біса, тобто в найналежніше для них місце, щоб їх можна було виставляти напоказ і використовувати».

1891 року Нобель вирішив залишити Францію, заснувавши свою нову резиденцію в Сан-Ремо (італійська Рив’єра). На своїй віллі «Міо нідо» («Моє гніздо»), що піднімається над Середземним морем, він побудував маленьку хімічну лабораторію, де, серед іншого, експериментував, намагаючись отримати синтетичний каучук і штучний шовк. 1894 року Нобеля почали мучити болі в серці. На консультації у фахівців у Парижі його попередили про розвиток грудної жаби, пов’язаної з недостатнім постачанням кисню до серцевого м’яза. Він постарався завершити незакінчені справи й залишив власноручний запис передсмертного побажання. Після півночі 10 грудня 1896 року Альфред Бернхард Нобель помер від крововиливу в мозок.

Заповіт Альфреда Нобеля

«Я, що підписався нижче, Альфред Бернхард Нобель, обдумавши та вирішивши, цим повідомляю мій заповіт щодо майна, нажитого мною до моменту смерті.

Все реалізоване майно, що залишається після мене, необхідно розподілити таким чином: весь мій капітал мої душоприказники мають перевести в цінні папери, створивши фонд, відсотки з якого видаватимуться у вигляді премії тим, хто впродовж попереднього року приніс найбільшу користь людству. Зазначені відсотки слід розділити на п’ять рівних частин, що призначаються: перша частина тому, хто зробив найважливіше відкриття чи винахід у галузі фізики, друга — тому, хто здійснив велике відкриття чи удосконалення в галузі хімії, третя — тому, хто домігся видатних успіхів у галузі фізіології чи медицини, четверта — тому, хто створив найкращий літературний твір, що відображає людські ідеали, п’ята — тому, хто внесе вагомий внесок у згуртування народів, знищення рабства, зниження чисельності наявних армій і сприяння мирній домовленості. Премії в галузі фізики та хімії мають присуджуватися Шведською королівською академією наук, з фізіології та медицини — Королівським Каролінським (медико-хірургічним) інститутом у Стокгольмі, з літератури — Шведською академією в Стокгольмі, премія миру — комітетом із п’яти осіб, що обирається норвезьким стортингом (парламентом). Моє особливе бажання полягає в тому, щоб на присудження премій не впливала національність кандидата, щоб премію отримували найдостойніші, незалежно від того, скандинави вони чи ні.

Цей заповіт є останнім і остаточним, він має чинність закону й скасовує всі мої попередні заповіти, якщо такі виявляться після моєї смерті.

Нарешті, остання моя обов’язкова вимога полягає в тому, щоб після моєї смерті компетентний лікар однозначно установив факт смерті, і лише після цього моє тіло слід спалити».

Париж, 27 листопада 1895 р. Альфред Бернхард Нобель.

Заповіт розкрили в січні 1897 р. В іншому документі йшлося, що виконавцями останнього бажання Альфреда Нобеля мають бути його секретар Рагнар Сульман (Солман) і адвокат із Стокгольма Рудольф Лілеквіст.

Після того як зміст заповіту Нобеля оприлюднили, він викликав найсуперечливіші чутки та судження. У шведській пресі висловлювалася думка, що присудження цих премій може призвести до корупції, націоналісти звинуватили Нобеля в космополітизмі. Розпочиналися спроби навіть знищити заповіт. Ініціатива йшла від найближчих родичів Нобеля — племінників, синів його братів. Обидва виконавці заповіту змушені були мати справу зі спадкоємцями. Винахідник не мав сім’ї, і його спадкоємці, звичайно, були неприємно здивовані рішенням багатого дядька розпорядитися своїм багатством у такий спосіб.

Тоді молодий хімік і особистий секретар Нобеля Рагнар Сульман провів переговори з кожним зі спадкоємців і зрештою йому вдалося схилити Еммануеля Нобеля — сина Людвіга, єдиного із сімейства Нобелів, який залишився в Росії, де він управляв підприємством у Баку, — відмовитися від своєї частки. Погодившись на це, Еммануель став переконувати своїх двоюрідних братів, і зрештою всі племінники вирішили відмовитися від претензій стосовно спадщини дядька на умовах мінімальної компенсації.

Після того як була підтверджена сила заповіту, адвокат Лілеквіст і Сульман приступають до розробки статуту майбутнього Нобелівського фонду. Водночас вони після смерті Альфреда Нобеля, — виконуючи волю покійного, — без особливого галасу ліквідували його підприємства, вкладаючи отримані кошти в цінні папери та акції. Проект статуту Нобелівського фонду після завершення його розробки вноситься на розгляд у шведський риксдаг (парламент). Голосування в парламенті проходить успішно — статут приймають і дають королю для остаточного затвердження. 29 червня 1900 р. ідея Альфреда Нобеля стає нарешті реальністю. Перші Нобелівські премії були присуджені 1901 р.

Наприкінці 1897 р. після продажу майна Нобеля сума становила понад 33 млн. шведських крон чи 9 млн. доларів США. Десь у середині 80-х років, з урахуванням купівельної спроможності грошей, ця сума стала еквівалентною 100 млн. дол.

Після виплати компенсації спадкоємцям у Нобелівський фонд перейшов 31 млн. крон. Із цього основного фонду було виділено 28 млн. крон, відсотки від яких мають йти на виплату премій. 1/10 частина з доходів щорічно відраховується на збільшення основного фонду. Залишок ділиться на п’ять частин і надається в розпорядження установ, що присуджують премії. З кожної частини утримується сума на покриття витрат, пов’язаних із діяльністю Нобелівського фонду та нобелівських комітетів із присудження премій, а також на фінансування Нобелівських установ.

Розмір кожної премії 1901 р. становив 150 тис. крон, або 42 тис. дол. Ця сума в 70 разів перевищувала грошову премію, що видається при нагородженні медаллю Рутфорда, яка присуджується Лондонським королівським товариством, — свого часу це була одна з найбільших винагород у галузі науки.

Адміністрація Нобелівського фонду добре потрудилася, щоб збільшити основний капітал, на який начисляють відсотки. Та інфляція «попрацювала» ще краще. У середині 80-х років розмір кожної премії вже перевищував 2 млн. крон, або 225 тис. дол. У 2003 р. розмір Нобелівської премії становив 10 млн. шведських крон, чи 1,3 млн. доларів США. Ще в 1946 р. фонд був звільнений від податків на власність.

1968 р. Державний банк Швеції з нагоди свого 300-річчя заснував щорічну премію пам’яті Альфреда Нобеля за роботи в галузі економічних наук. Присудження цієї нагороди було покладено на Шведську академію наук на умовах, передбачених у статуті Нобелівського фонду.

Нобелівська премія складається із золотої медалі з зображенням А.Нобеля та відповідним написом, диплому й чека на встановлену грошову суму. Урочисті церемонії вручення лауреатам проводяться в Стокгольмі та Осло 10 грудня, у річницю смерті Нобеля — так званий День Нобеля (у Швеції — це офіційний день підняття державного прапора). За усталеною традицією шведський король вручає золоті медалі лауреатам Нобелівської премії в Стокгольмі, а норвезький король бере участь у церемонії в Осло.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК