Юрій Кособукін |
Між іншим, у карикатурі ми допускаємо будь-яке свавілля: мета її — виставити напоказ чудовиська, а не людей, і будь-які спотворення і перебільшення тут цілком доречні.
Генрі Філдінг. «Історія пригод Джозефа Ендруса
та його друга Абраама Адамса»
Мабуть, уперше за всю інформаційну історію людства трапилося так, що впродовж тижнів основним продуцентом новин стали витвори мистецтва, та ще й зовсім несерйозного й загальнодоступного, мов ранкова кава. Карикатури закрутили такий цивілізаційний вир, порівняно з яким навіть викрадення Джоконди із Лувру — сплеск від камінця, кинутого в тихий ставок. Фаталісти почали вибудовувати хронологічний ряд казус беллі: постріл Гаврила Принципа в Сараєві, провокація в Глівіце, інцидент в Тонкінській затоці, хімічна зброя Хусейна, карикатури на Магомета... Що ж воно за звір такий — карикатура, що може зіштовхувати цілі цивілізації? Наші громадяни почали пригадувати часи Кукриніксів, монополії «Крокодила» та «Перця», єфімовсько-абрамовської «Правды» та дозволених радянською цензурою француза Жана Еффеля, данця Херлуфа Бідструпа. На цьому загальнодоступне карикатурне поле практично й обмежувалось.
Золотий приз. Сеул (Корея) 1991 р. |
Особливо ситуація в Україні не змінилась і сьогодні. Шкода, що звичайним громадянам майже невідомий американець Чарльз Шульц, хоча товари з зображенням його славетного песика Снуппі продаються в нас чи не в кожному супермаркеті. Цей художник не тільки заробляв своєю працею на рівні Сталлоне чи Мадонни, а й доклав чималих зусиль та вклав чималі кошти у створення грандіозного музею карикатури у Флориді. У фондах цього зібрання шедеврів веселого (а для когось і жахливого) жанру є роботи й українських майстрів. І це не просто данина мистецькому глобалізму.
Перша премія. Англе (Франція) 1990 р. |
Так сталося, що на територіях тоталітарних режимів, де єдиним способом сказати правду і не загриміти до Сибіру було використання принципів езопівської мови. Нічого «езопівішого», ніж жанр карикатури, в мистецтві, мабуть, не існує. В Україні теж сформувалась когорта талановитих людей, котрі без комплексів сором’язливості вирвалися на світовий гумористичний простір.
Приблизно дюжина карикатуристів за останні півтора десятиліття зробила майже неможливе — стала абсолютним лідером за кількістю перемог на світових конкурсах та фестивалях карикатури. І це в умовах досить жорсткої конкуренції з тисячами художників з усіх континентів.
Але навіть у веселій українській тусовці, де корифей на корифеєві сидить та корифеєм поганяє, є художник, вартий особливої уваги, — це Юрій Кособукін. Понад 300 (!) нагород на мистецьких перегонах, серед яких більш ніж 80 (!) — головних. Як каже сам художник, конкурси карикатури — це не спорт, в якому ти зриваєшся зі старту і, хоч умри, прагнеш першим добігти до фінішу. Долю карикатури вирішує журі, а не «прудкість ніг» автора.
Звичайно, цікаво простежити за етапами мистецького зростання Юрія Кособукіна. Народився він на Далекому Сході, в сім’ї військовослужбовця, учасника війни з Японією. Тим роком за східним календарем опікувався тигр (уссурійський, як іронізує художник). Далі доля повела Юрія на захід. У школі він вчився вже у Волгограді, там же засвоїв ази карикатурної школи, випускаючи разом із приятелем стінгазету з пекучою назвою «Жало». Далі — навчання в Харківському авіаційному інституті, де спочатку намагався приховати свої таланти художника, побоюючись, що знайдуться експлуататори, котрі обов’язково сядуть на голову. Звісно, таємниця розкрилась і таки сіли. Дивно, але Юрій Кособукін вважає, що до вибору професії карикатуриста його підштовхнув лісоповал (студенти заробляли в будзагонах на прокладанні дороги Тюмень—Сургут) чи, точніше, зустріч з фотокореспондентом та карикатуристом «Комсомольской правды» Всеволодом Арсеньєвим, котрий помітив гумористичні здібності майбутнього інженера-авіатора і запропонував надіслати свої роботи до центральної преси. І майже тридцять років тому сталася знакова подія: у квітні 1976 року було надруковано першу карикатуру, підписану — Юрій Кособукін.
Але на повну силу творчий конвеєр запрацював уже в Києві з причини, здавалось би, зовсім прозаїчної: платні молодого спеціаліста конструкторського бюро Антонова ледь вистачало на життя. А за карикатуру можна було отримати гонорар в цілих 25 карбованців. Друкували не всі роботи, та ніколи не відмовлялися від співпраці і навіть замовляли ще. 1983 рік — перша міжнародна перемога. Сьогодні Юрій Кособукін — загальновизнаний світовий авторитет, шанований член журі найпрестижніших конкурсів карикатури, із бажаючих влаштувати його персональні виставки вишиковуються інтернаціональні черги. Його неповторний стиль марно намагаються копіювати плагіатори, без дозволу та без відома автора роботи передруковують шахраї, яких достатньо і в Україні, і в Росії, і в Німеччині, і в Канаді. Але щирих поціновувачів творчості карикатуриста, без сумніву, в світі більше.
Автору цих рядків довелося бачити, як у Румунії на зустрічі карикатуристів Європи, Африки, США навколо Юрія Кособукіна юрмились його прихильники, намагаючись потрапити на одне фото із гуру веселих малюнків, чи хоч би потриматись за його рукав. Але Юрій Кособукін з відчутною гіркотою в голосі згадує про свої «віртуальні» перемоги: вагома частина призів, дипломів, та й найсправжнісіньких грошей без сліду розчинилась у джунглях пошти, наших закордонних посольствах та домашніх міністерствах.
Державна машина не цікавиться міжнародними успіхами українських карикатуристів — ні в Італії, ні в Бельгії, ні в Туреччині на церемоніях віншування наших митців майже ніколи не буває навіть найдрібніших наших посольських клерків, не те що послів. Можна навести приклади із досвіду спілкування із нашим Міністерством культури. Відносно недавно ваш покірний слуга був запрошений до цієї установи як представник преси на церемонію відкриття днів культури Китаю в Україні. Усмішки, взаємні компліменти, чемний обмін запевненнями в необхідності розвитку творчих контактів. Я повідомив присутніх, що на першому конкурсі карикатури в КНР три головних призи (включно з Гран-прі) завоювали українці (і Кособукін, звісно, серед них). Це стало новиною, як, здається, для китайської, так і для української сторони. Пан Богуцький відреагував одразу: «Наступна українська делегація поїде до Китаю з виставкою карикатури. Залиште свої координати...»
Як розуміє читач, ніхто з нами не зв’язувався і ми нікуди не поїхали. Але це було ще за минулої влади і, можливо, пан міністр культури просто не встиг втілити «планов громадье». Нова влада зовсім інша — вона нічого і не обіцяє.
От якось завжди карнавальні та сонячні бразилійці запросили до себе Юрія Кособукіна — людину, що зробила значний внесок у мистецтво карикатури та додала престижу фестивалям карикатури аж у двох південноамериканських містах — Пірасікабі та Терезіні. І захотіли гарячі південні хлопці зробити все на державному рівні: губернатори штатів звернулися з листами до нашого посла в Бразилії, бразилійська амбасада в Україні спробувала пробити стіни Мінкульту та МЗС — марна справа. Немає, мовляв, у держави коштів на пропагування власної культури. За свої гроші — хоч на край світу. А від держави — зась!
Цікаво, а якби аналогічне запрошення надійшло хазяїну якогось стола в Міністерстві культури? Мабуть, таки б піднапружились, затягли паски та й гайнули б в Ріо. Але не шлють їм чомусь. Кособукін їм потрібен, бачте!
У Книзі рекордів Гіннесса поки немає Юрія Кособукіна як найтитулованішого карикатуриста світу. І не тому, що він цього не заслужив — можливо, йому шкода витрачати час на те, аби стати поряд із героями на кшталт швидкісних поїдачів персиків з кісточками.
Але не забувайте, в цій збірці рекордів є й український літак КБ Антонова «Мрія». Ні, не соромно їм буде стояти поряд: конструктор і карикатурист. Мистецтво Кособукіна теж має крила.