ПОЛЮВАННЯ НА «БІСМАРКА»

Відповідно до первісних намірів головнокомандування військово-морських сил (НС) Німеччини, новітній лінкор «Бісмарк», щойно підготовлений до виходу в море, мав діяти в Атлантиці разом із лінійними кораблями «Шарнхорст» і «Гнейзенау». Останні під командуванням адмірала Гюнтера Лютьєнса за час рейду (з 22 січня по 22 березня 1941 року) не лише потопили або захопили 22 судна противника, а й на певний час порушили циклічність руху трансатлантичних конвоїв, що спричинило серйозні наслідки у перевезеннях життєво важливих для Великобританії вантажів. Проте, на щастя (англійців) або на нещастя (німців), «Шарнхорст» і «Гнейзенау» фактично не могли протистояти потужнішим британським лінійним кораблям, які ескортували конвої. Ось чому вихід в Атлантичний океан «Бісмарка», корабля, що, як вважали у Німеччині, не мав собі рівного, мав компенсувати цю слабину. Тепер, на думку німецького командування ВМС, три лінійні кораблі зможуть нарешті паралізувати морські комунікації Великобританії.

Фюрер на «Бісмарку»

Проте англійці не дрімали і вживали попередніх контрзаходів. Відповідно до директиви прем’єр-міністра В.Черчілля від 6 березня 1941 року, військово-повітряні сили отримали наказ скерувати основні сили проти об’єктів противника, які безпосередньо впливали на «битву за Атлантику». 28 березня англійська повітряна розвідка підтвердила присутність у Бресті (військово-морська база, порт і місто Франції. В роки Другої світової війни був окупований німецькими військами. — Л.П.) двох німецьких лінійних кораблів. Відтак протягом кількох наступних ночей у нальотах брало участь близько 200 бомбардувальників, але знищити «Шарнхорст» або «Гнейзенау» не вдалося.

Проте зусилля авіації не минулися марно. Одна 100-кілограмова бомба, що влучила в «Гнейзенау» й не вибухнула, змусила німців 5 квітня вивести корабель із доку на зовнішній рейд, де його відразу виявив літак «Спітфайер». А наступного дня на світанку для атакування лінійного корабля англійці підняли в повітря невелику групу бомбардувальників-торпедоносців. Одному з льотчиків пощастило в тумані виявити «Гнейзенау» і скинути торпеду. Потужним зенітним вогнем літак відразу ж збили. А через секунду торпеда, скинута з літака «Бофорт», пробила корму «Гнейзенау» нижче ватерлінії, пошкодивши правий гребний вал.

Через п’ять днів, у ніч на 11 квітня, бомбардувальники зробили повторний наліт на німецький корабель, що стояв уже в сухому доці, і чотирма прямими влученнями завдали йому нових пошкоджень. Тож «Гнейзенау» вийшов із ладу, щонайменше, на півроку. «Шарнхорст» не зазнав пошкоджень внаслідок нальоту, але ремонт його котлів затягнувся через набагато більший від планованого обсяг робіт. Слід було також враховувати, що повітряні нальоти на Брест посиляться в міру наближення термінів завершення ремонту обох кораблів.

З усього цього випливало, що «Бісмарка» супроводжуватиме в поході тільки важкий крейсер «Принц Ейген». На жаль, як то кажуть, «ця пара не парувалася»: лінкор «Бісмарк» своїми показниками значно перевершував «Принца Ейгена». Командуючий флотом адмірал Г.Лютьєнс заявив головному командуванню ВМС, що різниця між двома кораблями настільки велика, що вони не зможуть утворити повноцінного з’єднання. Він запропонував почекати чотири місяці, поки закінчиться ремонт «Шарнхорста», а екіпаж «Тирпиця», близнюка «Бісмарка», завершить тренування. Перемогти з’єднання з трьох кораблів було б дуже важко.

Головнокомандуючий ВМС грос-адмірал Еріх Редер вважав інакше. На його думку, будь-яке зволікання з початком нового етапу активізації надводного флоту в Атлантичному океані грало б на руку противникові. Крім того, рейдерські дії стали б відволікаючим маневром, що змусив би британців перекинути частину сил із Середземномор’я і, відповідно, послабити тиск на морські комунікації італійсько-німецьких військ у Північній Африці. Попри те, що Лютьєнс мав рацію, він дав себе переконати.

5 травня 1941 року несподівано для всіх, а передусім для Редера, верховний головнокомандуючий Адольф Гітлер спеціальним потягом прибув у Готенхафен (нині польський порт Гдиня), аби проінспектувати готовність флагманського корабля, а тоді на місці особисто прийняти рішення про вихід чи невихід «Бісмарка» в море. У внутрішній гавані фюрер піднявся на борт яхти «Гела» й попрямував до лінкора, що стояв на зовнішньому рейді. Величний і водночас граціозний корабель настільки вражав, що навіть Гітлер принишк перед цим матеріальним утіленням власної могутності.

Біля трапа главу держави й вождя нації зустріли адмірал Лютьєнс і командир лінкора капітан 1-го рангу Ліндеманн. Разом із ними Гітлер обійшов лінкор, після чого усамітнився з адміралом у його салоні. Лютьєнс, звісно, не став ділитися з фюрером своїми сумнівами, заявивши, що лінкор «Бісмарк» і сім суден забезпечення (п’ять танкерів та два судна постачання) повністю готові до виконання завдання. Щодо «Принца Ейгена», то він 23 квітня напоровся на магнітну міну, але на середину травня буде готовий до бойового походу. Доповівши Гітлеру про попередній рейд на «Шарнхорсті» та «Гнейзенау», адмірал наголосив, що в майбутній операції німецьке з’єднання не ухилятиметься від бою з англійськими силами охорони конвоїв. Поки «Принц Ейген» топитиме транспорти, «Бісмарк» візьме на себе британські лінійні кораблі. Гітлер обережно поцікавився, чи не тривожить адмірала можливість атаки його загону торпедоносцями з англійських авіаносців?

Дуже тривожить, зізнався Лютьєнс, але він упевнений, що величезна вогнева сила лінкора (атаку з повітря міг зустріти загороджувальний вогонь із 68 зенітних стволів різного калібру) дозволить йому впоратися з цією загрозою. Крім того, корабель закутий у таку броню, що торпеди заподіють йому не більше шкоди, ніж комарині укуси слону...

Наприкінці зустрічі, пильно глянувши в очі адмірала, фюрер висловив сумнів у доцільності цієї операції. На жаль, Лютьєнс рішуче підтримав план, а точніше — намір грос-адмірала Редера. Якби він погодився з Гітлером, трагедії «Бісмарка» можна була б уникнути. Попри сумніви, фюрер вирішив у цю справу не втручатися.

(Після загибелі «Бісмарка» Гітлер відвернувся від Редера. «До цього нещастя він узагалі-то давав мені велику свободу дій. Тепер він став набагато в’їдливішим і більше схилявся до власної точки зору», — писав згодом грос-адмірал.)

Битва в Атлантиці

Невдовзі головне командування ВМС Німеччини поставило кораблям завдання «атакувати комунікації противника в Атлантичному океані на північ від екватора». Дії мали тривати «стільки часу, скільки дозволить обстановка». При цьому вказувалося, що кораблі повинні прорватися в Атлантику таємно. Але «навіть якщо прорив в Атлантику буде виявлено, завдання залишається таким самим, яким його визначено в оперативній директиві».

Уночі 18 травня 1941 року обидва кораблі під командуванням Лютьєнса тихо вийшли з Готенхафена й рушили на захід. 20 травня «Принца Ейгена» й «Бісмарка», коли вони проходили через протоку Каттегат (між східним берегом півострова Ютландія та Скандинавським півостровом. — Л.П.), уперше виявив військовий корабель нейтральної Швеції. Через кілька годин англійський військово-морський аташе у Стокгольмі повідомив про це Адміралтейство. Удосвіта 21 травня літаки берегового командування Англії негайно почали шукати противника і того ж таки дня помітили німецькі кораблі у Корс-Фьорді, неподалік Бергена (місто й порт на заході Норвегії, на Північному морі. У роки Другої світової війни був окупований німецькими військами. — Л.П.), де вони поповнювали запаси пального, перш ніж рухатися далі на північ.

Для командуючого англійським флотом метрополії адмірала Джона Тові, який перебував на флагманському кораблі в Скапа-Флоу (закрита бухта на Оркнейських островах, Великобританія, що служила головною операційною базою англійського флоту в Першій і Другій світових війнах. — Л.П.), повідомлення розвідки, отримане ним 20 травня, не стало несподіванкою. Посилення активності авіації противника над Датською протокою (між островами Гренландія та Ісландія. — Л.П.) протягом останніх десяти днів змусило командуючого флотом особливу увагу звернути на вузький прохід між Ісландією і паковою кригою біля східного узбережжя Гренландії. (Не слід забувати, що 10 травня 1940 р. Ісландію захопили війська Великобританії, а 13 квітня 1941 р. Гренландію окупували війська США. — Л.П.)

Напередодні, 18 травня, Тові наказав командирам важких крейсерів «Саффолк» і «Норфолк», що вели тут патрулювання, посилити стеження за смугою відкритої води між крижаними полями на півночі й англійськими мінними загородженнями на півдні. Коли повітряна розвідка точно встановила присутність кораблів противника у Корс-Фьорді, британський адмірал негайно скерував зі Скапа-Флоу в ісландські води лінійний крейсер «Худ», лінійний корабель «Принс оф Велс» і шість ескадрених міноносців під командуванням віце-адмірала Голланда. Легким крейсерам «Бірмінгем» і «Манчестер» наказали поповнити запаси пального й відновити патрулювання у проході між Ісландією та Фарерськими островами (архіпелаг у північно-східній частині Атлантичного океану, між Ісландією та Шетландськими островами, Великобританія. На початку Другої світової війни належали Данії. 9 квітня 1940 р. Данію окупували німецькі війська. Через три дні Фарерські острови захопили війська Великобританії. Щодо Фарерсько-Ісландського проходу, то англійці зуміли майже закрити його великими мінними загородженнями. — Л.П.). Лінійний корабель «Кінг Джордж V», п’ять легких крейсерів і п’ять есмінців залишалися у Скапа-Флоу в повній бойовій готовності. У цей час Адміралтейство скасувало наказ про вихід нового авіаносця «Вікторієс» і лінійного крейсера «Ріпалс» із військовим конвоєм для Середземного моря й передало ці кораблі в розпорядження адмірала Тові, чим значно посилило флот метрополії. Отже, основна підготовка завершилася. Тепер командуючому флотом залишалося чекати повідомлення розвідки про дії противника.

Проте через погану видимість у Північному морі нові зведення надходили повільно. Обстановка прояснилася лише ввечері 22 травня. Попри погану погоду, літак «Меріленд» з Оркнейських островів зміг проникнути в Корс-Фьорд, де напередодні виявили кораблі противника. Фіорд виявився порожнім. Літак обстежив і гавань Бергена. Результат був такий самий. Льотчики доповіли, що кораблі противника вийшли в море. Адмірал Тові одержав повідомлення 22 травня о 20.00. Що ж планував противник?

Найнебезпечнішим був би прорив німецьких кораблів в Атлантику, а можливість такого прориву підтверджували останні розвіддані, що надходили в Адміралтейство Великобританії. У цьому зв’язку крейсерам наказали зосередитися в районі двох проходів, якими міг скористатися противник. О 22.45 головні сили вийшли зі Скапа-Флоу й рушили на північний захід, аби прикрити крейсери й зайняти вигідну позицію, що дозволяла б перехопити противника, хоч би який із проходів він обрав для прориву. Авіації берегового командування наказали вести пошук у всіх проходах, що ведуть в Атлантику.

23 травня погода різко погіршилася, і патрулювання авіації стало майже неможливим. О 19.22 важкий крейсер «Саффолк», який щойно закінчив пошук на ділянці вздовж краю криги і йшов курсом на південний захід, виявив «Бісмарка», що прямував тим самим курсом. У кільватер йому йшов «Принц Ейген». До кораблів противника було приблизно сім миль (одна морська миля дорівнює 1828,7 метрів. — Л.П.). Аби не виявив такий сильний противник, крейсер сховався в смузі туману, продовжуючи стеження з допомогою радіолокатора. Так «Саффолк», уникнувши зустрічі, зберіг за собою можливість вести стеження і зміг передати своє перше, надзвичайно важливе повідомлення про місце й курс ворога. Важкий крейсер «Норфолк» також установив візуальний контакт із противником, але на небезпечно близькій дистанції — шість миль. Лінкор «Бісмарк» відкрив вогонь.

Це було початком бойових дій, що закінчилися лише через три з половиною доби. «Норфолк» не зазнав пошкоджень і ухилився від бою, поставивши димову завісу. Його повідомлення про зустріч із противником прийняли кораблі головних сил, які тоді перебували за 600 миль на південний схід.

Тепер крейсери невідступно йшли за противником: «Саффолк» — із правого борту, «Норфолк» — із лівого. На той час віце-адмірал Голланд, що тримав прапор на лінійному крейсері «Худ», мав змогу точно визначити координати, курс і швидкість ворожих кораблів. 24 травня о 03.40 Голланд збільшив швидкість ходу до 28 вузлів і пішов на зближення з німцями.

24 травня в 05.35 ранку англійський загін підтримки дозору у складі «Худа» та «Принс оф Велса» у Датській протоці зустрів «Бісмарка» і його важкий крейсер супроводження «Принц Ейген». Британські кораблі мали перевагу в артилерії головного калібру — вісім 381-мм і десять 356-мм гармат проти восьми 381-мм й восьми 203-мм гармат противника. Проте адмірал Лютьєнс вирішив не ухилятися від бою.

Усі чотири кораблі відкрили вогонь у період 05.52 — 05.53 із дистанції близько 24 тис. метрів.

Перший залп «Худа» не заподіяв шкоди противнику. Перші снаряди «Принс оф Уэлса» упали далеко позаду «Бісмарка». А перші ж залпи німецьких кораблів, навпаки, виявилися винятково точними.

Майже у день 25-річчя Ютландського бою (Перша світова війна, 31 травня — 1 червня 1916 р., між англійським (адмірал Дж. Джелліко) і німецьким (адмірал Р.Шеєр) флотами біля півострова Ютландія (Північне море). За результатом бою, англійський флот зберіг своє панування на морі. — Л.П.) німецьке й англійське броньовані чудовиська знову тримали одне одного у прицілах своїх страшних гармат. І на німецьких, і на англійських кораблях ще було чимало офіцерів і надстроковиків, котрі брали участь у Ютландському бою.

Історія повторюється майже в деталях, і знову в формі трагедії.

Підтвердивши свою блискучу репутацію, заслужену ще в минулій війні, німецькі комендори першим же залпом накрили «Худа». Англійські снаряди знову лягли з перельотом. Після другого німецького залпу на «Худі» спалахнула пожежа. Тепер англійські снаряди впали уже з недольотом. У свою чергу, секундою пізніше загриміли гармати німецьких кораблів.

Несподівано між заднім димарем і грот-щоглою лінійного крейсера «Худ» зметнувся величезний язик полум’я, набираючи форми вогненної кулі. Потім високо в небо злетіли хмари пари, чорного диму, яскраві спалахи вогню й уламки. Велетенський корабель, тоннажністю 42 тис. тонн, задираючи водночас ніс і корму, повільно переломився навпіл.

На такій великій дистанції не було чути вибуху. Артилерійські офіцери на «Бісмарку» й «Ейгені», прикипівши до двадцятикратних цейсівських далекомірів, споглядали цю неймовірну картину. Бачили її тільки вони і морські офіцери, які перебували на компасному майданчику. Усі решта на задраєних бойових постах ще нічого не знали.

Кормова частина «Худа» затонула швидко, а носова ще кілька хвилин простояла вертикально у воді, а тоді перекинулася, наче зруйнована церковна дзвіниця.

Несподівана загибель англійського флагманського корабля дозволила кораблям противника зосередити вогонь на «Принс оф Велсі». На той час дистанція скоротилася до 16500 метрів, і противники змогли ввести в дію артилерію середнього калібру. О 06.02 німецький великокаліберний снаряд влучив у компасний майданчик англійців. За винятком командира корабля, всі офіцери й матроси, які перебували тут, загинули або отримали поранення. Протягом кількох наступних хвилин «Принц Ейген» влучив у «Принс оф Велс» один раз 381-міліметровим і тричі — 203-міліметровим снарядами. Оскільки дистанція була порівняно мала, вогонь противника завдавав величезної шкоди. У цих умовах командир корабля «Принс оф Велс» вирішив бій припинити й о 06.13 почав відходити під прикриттям димової завіси.

А де були англійські ескадрені міноносці? На жаль, сталося непередбачене. Великі англійські кораблі «Худ» і «Принс оф Велс» втратили зв’язок з есмінцями, і на початок бою ті були за 30 миль на північ. Через це їм не вдалося взяти участь у бою, і вони лише змогли підібрати тих із «Худа», кому пощастило вижити. На величезному кораблі здетонувало 112 тонн вибухівки, і через шість хвилин він зник під водою, забравши з собою 1416 чоловік, зокрема віце-адмірала Ленселота Голланда. Врятувалося тільки троє!

Тріумф і бойове піднесення панувало на німецьких кораблях. Багато хто ще пам’ятав вибух «Куїн Мері» й «Індефатигейбла» в Ютландському бою. Аналогія повна! Особливо раділи на «Принці Ейгені». У важкий крейсер не влучив жоден снаряд і не загинув ніхто з екіпажу.

«Бісмарку» не так поталанило. «Принс оф Велс» на прощання таки вгатив у німецький лінкор два снаряди. «Бісмарк», звісно, не втратив боєздатності, але через бортову пробоїну в носовій частині виливалася нафта з паливної цистерни, і корабель залишав за собою на воді багатомильний зрадницький слід.

Погоня

Отже, «Бісмарк» і «Принц Ейген» нарешті вийшли в Атлантику. І відразу за ними по п’ятах пішли «Саффолк», «Норфолк» і... Ви гадаєте, «Принс оф Велс» повернувся на свою базу? Дідька лисого! Ох уже ці англійці! Треба було добити британця. Командир «Бісмарка» Ернст Ліндеманн хотів переслідувати пошкоджений лінійний корабель, але Лютьєнс заборонив. А тепер «Принс оф Велс» не відстаючи йтиме за німецькими кораблями наче тінь.

У цей час адмірал Тові, що тримав прапор на лінійному кораблі «Кінг Джордж V», із лінійним кораблем «Рипалс» і авіаносцем «Вікторієс», легкими крейсерами й есмінцями перебував приблизно за 330 миль на південний схід і на повній швидкості мчав на допомогу трьом англійським кораблям. Командуючий флотом сподівався вийти на противника о 07.00 25 травня. Водночас він розумів, що навіть коли важкі крейсери не втратять контакту з противником, нав’язати йому бій, якщо тільки противник не знизить швидкості, навряд чи вдасться. Тож отримане о 13.20 повідомлення про те, що «Бісмарк» зменшив швидкість до 24 вузлів і пішов курсом на південь, відродило надії Тові на успіх. В таких умовах шанси перехопити противника його силами значно зросли, а можливість відходу кораблів останнього у північному напрямку серйозно зменшилася. До полудня видимість різко погіршилася, і тепер контакт із противником підтримувався тільки з допомогою радіолокаційної установки крейсера «Саффолк».

У Лондоні стежили за цим полюванням із неослабною увагою. Адміралтейство віддало необхідні розпорядження, щоб стягнути в район, де міг спалахнути новий бій, усі лінійні кораблі, авіаносці та крейсери, які на той час можна було використовувати (загалом близько 19 великих одиниць). З’єднанню «Н», яке стояло на англійській ВМБ під назвою Гібралтар, увечері 23 травня наказали вирушити на північ. Лінійний корабель «Родней» і чотири есмінці супроводження, що перебували за 550 миль на південний схід від кораблів противника, одержали наказ іти з ними на зближення. Лінійному кораблю «Ремілліс» наказали залишити конвой, що йшов у Галіфакс (головна ВМБ і порт Канади на східному узбережжі півострова Нова Шотландія в Атлантичному океані. — Л.П.), і зайняти позицію на захід від противника; лінійному кораблю «Ривендж» — вийти з Галіфакса й іти на зближення з «Бісмарком», а крейсеру «Единбург» — припинити патрулювання в Атлантиці і приєднатися до «Саффолка» й «Норфолка». Таким чином було зосереджено сили, розкидані на тисячі миль. І все-таки ймовірність того, що противникові вдасться вислизнути, залишалася. У зв’язку з цим командуючий вирішив атакувати «Бісмарка» літаками, піднятими з «Вікторієса», щоб позбавити його великої швидкості ходу, оскільки не було твердої впевненості в тому, що в першому бою лінкор серйозно пошкоджено.

У дуже складних метеорологічних умовах дев’ять англійських торпедоносців злетіли з палуби авіаносця і крізь густі дощові хмари взяли курс на південний захід. 24 травня о 23.27 встановили радіолокаційний контакт, і в розривах хмар льотчики на короткий час побачили «Бісмарка», але він відразу зник із поля зору. Втім, це не мало великого значення. «Саффолк» легко міг навести літаки на противника. Атаки почалися невдовзі після опівночі у вкрай несприятливих умовах, оскільки через те, що при підході до цілі літаки помітили, чинник раптовості було втрачено. Одна торпеда влучила в ціль, але не заподіяла шкоди: мабуть, йшла занадто високо і вдарила у бортову броню німецького лінкора. На цьому атаки закінчилися. У повній темряві ескадрилья «суордфішів» знайшла свій корабель «Вікторієс» і благополучно сіла.

Тепер розглянемо обстановку з погляду противника. Головною турботою адмірала Лютьєнса було якнайшвидше відірватися від переслідувачів. Він міг розраховувати на підводні човни, бо знав, що командуючий усіма підводними силами Німеччини Карл Деніц, якщо знадобиться допомога надводним кораблям, негайно перестане використовувати їх проти торгових суден. Сім підводних човнів вели бойове патрулювання неподалік «Бісмарка», і 24 травня Лютьєнс запропонував розгорнути їх на південь від мису Фарвель (південний край Гренландії), сподіваючись заманити крейсери, які його переслідують, у пастку. Проте вже надвечір він зрозумів, що не зможе позбутися переслідування, позаяк англійські кораблі мали у своєму розпорядженні ефективні радіолокаційні установки, про які німецька розвідка не знала. На цей час Лютьєнс уже відмовився від запланованого рейду в Атлантику через пошкодження, заподіяні «Бісмарку» артилерійським вогнем «Принс оф Велса», і головне — через втрату великої кількості палива. Тому він вирішив відпустити «Принца Ейгена» в рейдерство в океан, а сам попрямував до Сен-Назера (центр суднобудування Франції, порт і місто. У роки Другої світової війни був окупований німецькими військами. — Л.П.). Невідомо, які міркування змусили Лютьєнса відмовитися від повернення в Німеччину північним маршрутом. Принаймні у Німеччині чекали, що він вчинить саме так.

Між 18.00 і 19.00 «Бісмарк» змінив курс і вирушив назустріч переслідувачам, маючи на меті зав’язати бій, аби надати «Принцу Ейгену» змогу відійти непоміченим. Відбулася коротка артилерійська перестрілка, яка не заподіяла шкоди жодній зі сторін. Під час неї ніким не помічений німецький крейсер рушив у південно-західному напрямку. Потім «Бісмарк» знову взяв курс на південь; англійські крейсери не відставали. Невдовзі опісля 01.00 25 травня сталася ще одна коротка перестрілка, після чого Лютьєнс домігся того, чого так прагнув з вечора 23 травня, тобто з моменту виявлення його корабля. О 03.06 «Саффолк» і «Норфолк» втратили з ним контакт.

Німецький лінкор змінив курс із південного на південно-східний і попрямував до Сен-Назера. Для англійців настав період гарячкового пошуку. Дірки в сітці були ще великі, і корабель противника міг пройти крізь них непоміченим, проте щогодини вони звужувалися. Тим часом ніхто поки що не знав, що «Бісмарк» перебуває всередині кільця оточення, яке стягувалося. Ніким не виявлений, він продовжував рухатися на південний схід.

Очевидно, Лютьєнс гадав, що за ним назирці йдуть англійці, і передав довгу радіограму, з допомогою якої англійські станції на суші його запеленгували. Проте дані було передано на флагманський корабель Тові неправильно, внаслідок чого склалося враження, буцімто «Бісмарк» намагається піти назад, до Норвегії. Флот метрополії сім годин поспіль рухався в напрямку, протилежному тому, який насправді слід було взяти. Це переслідування ще більше віддалило флагманський корабель від противника. Помилка англійців чи дезінформація німців? Незрозуміло. О 19.24 Адміралтейство повідомило з’єднанням, що «Бісмарк» прямує до західного узбережжя Франції.

Кінець «Бісмарка»

Тривале й тяжке переслідування несподівано увінчалося успіхом. Тепер уже відомо, що 26 травня о 10 годині 30 хвилин ранку за Гринвічем американський літаючий човен «Каталіна», керований американським екіпажем в американській військовій формі, вилетівши з узбережжя Північної Ірландії, знайшов «Бісмарка» за мазутним слідом на водній поверхні.

Незважаючи на зенітний вогонь німців, «Каталіна» ліниво розвернулася, зробила коло над лінкором, передала англійцям дані про місце, курс та швидкість противника. Це був перший факт прямої участі американців у війні з Німеччиною за шість із половиною місяців до її офіційного початку. Судячи з повідомлення «Каталіни», ворог перебував за 690 миль на північний захід від Бреста, куди він зміг потрапити ввечері 27 травня. Таким чином, у розпорядженні англійських сил залишався невеликий відтинок часу (очевидно, не більше доби) на перехоплення «Бісмарка», перш ніж він досягне зони, контрольованої важкими бомбардувальниками німецьких ВПС.

Шанси адмірала Тові наздогнати противника були дуже малі, якби той ішов з попередньою швидкістю. «Принс оф Велс» і «Ріпалс», потерпаючи від браку палива, перебували надто далеко, бо прямували, відповідно, до Ісландії і Ньюфаундленда. Зате «Родней» примкнув до з’єднання головних сил о 18.00 26 травня, в результаті чого ескадра лінійних кораблів стала значно переважати ворога за кількістю гарматних стволів. Проте на цей час адмірала Тові серйозно турбувала нестача палива на «Кінг Джорджві V» і «Роднеї», бо якби переслідування затягнулося і його кораблі зайшли занадто далеко на схід, вони б не змогли підтримувати досить велику швидкість, повертаючись на базу, і потрапили б під удар німецьких важких бомбардувальників або стали б здобиччю підводних човнів, які ворог, поза сумнівом, послав за курсом переслідувачів «Бісмарка».

Така була диспозиція і стан сил переслідувачів на час поновлення контакту з «Бісмарком». Навряд чи можна було сподіватися, що їм вдасться наздогнати противника. Зате карти обстановки в Адміралтействі свідчили про те, що з’єднання «Н» (адмірал Соммервілль), яке рухалося з Гібралтару на північ, перебуває у надзвичайно вигідній, майже ідеальній позиції. Це дозволяє йому стати на шляху «Бісмарка», який поспішав на схід. До цього часу з’єднання перебувало за 70 миль на схід від місця, де вдалося виявити «Бісмарк». Щоправда, флагманський лінійний крейсер «Рінаун», озброєний лише шістьма 381-мм гарматами, до того ж із поганим броньовим захистом, не міг розпочати артилерійську дуель із ворожим лінкором. Але літаки з авіаносця «Арок Ройял» і важкий крейсер «Шеффілд» були в змозі організувати його переслідування, а торпедоносці — завдати по ньому досить сильного удару. Адмірал Тові згодом писав, що тоді головні сили перебували надто далеко і єдиною надією була авіація ВМС.

Невдовзі англійські пілоти зуміли відшукати німецький лінкор. З цього моменту літаки-розвідники, змінюючи один одного, підтримували контакт із «Бісмарком», тоді як на авіаносці готувалася до вильоту ударна група.

На той час «Шеффілд» наздогнав лінкор і з допомогою радіосигналів навів на нього англійські торпедоносці, які через погану погоду ледве злетіли з «Арк Ройяла». Першим вони атакували... «Шеффілд», про присутність якого їх не повідомили. Торпедоносці повернулися на авіаносець ні з чим.

Погода продовжувала псуватися. Уточнивши місце перебування противника, торпедоносці злетіли знову.

Вивалившись із хмар над самим «Бісмарком», зграя допотопних «суордфішей» під гудіння моторів накинулася на лінкор, як бджолиний рій на рикаючого тигра. Захлиналися від вогню зенітні гармати лінкора, який відчайдушно маневрував, намагаючись уникнути призначених йому торпед.

Дві з тринадцяти торпед влучили в ціль. Одна вдарилася об бортову броню, зате інша потрапила в кормову частину корабля. Цією торпедою так сильно заклинило стерно «Бісмарка», що пошкодження усунути не вдалося. Через вістовий шторм корабель не міг лежати на курсі, і його, попри протидію машинами, весь час розвертало, повертаючи у бік відкритого моря.

Після опівночі до місця перебування «Бісмарка» на повному ходу підійшов дивізіон англійських есмінців. Як гончаки, що терзають ведмедя до підходу мисливців, вони всю ніч кружляли навколо «Бісмарка», намагаючись вийти на позицію для торпедної атаки. Є підстави вважати, що дві торпеди уразили ціль. Тим часом есмінцям пощастило уникнути втрат від вогню «Бісмарка», який хоч і був пошкоджений, але зберіг усю свою вогневу міць.

27 травня на світанку ескадрені міноносці зайняли позиції, які дозволяли вести постійне стеження за ворогом із чотирьох напрямків, і почали чекати підходу ескадри лінійних кораблів. На авіаносці «Арок Ройял» підготували до атаки нову ударну групу літаків, але її виліт унеможливила погана видимість. Великі кораблі Тові зближувалися з противником, про що командуючий попередив з’єднання «Н», давши йому вказівку триматися на досить значній відстані від ворога під час підходу головних сил. Водночас з півдня підходив важкий крейсер «Дорсетшир».

Вирішальним став артилерійський бій «Кінга Джорджа V» (десять 356-мм і шістнадцять 133-мм гармат) і «Роднея» (дев’ять 406-мм, дванадцять 152-мм і шість 120-мм гармат) із «Бісмарком». Тепер щастя всміхнулося англійським силам, і фінал операції було неважко передбачити. Світало, але видимість залишалася обмеженою, і адмірал Тові вирішив розпочати зближення, коли настане день. Командиру «Роднея» наказали слідувати за флагманом у розімкнутому строю й маневрувати на власний розсуд.

Ескадра лінійних кораблів ішла з північного заходу майже назустріч «Бісмарку», який повільно рухався вперед, постійно збиваючись із курсу. Кораблі відкрили вогонь між 08.47 і 08.49. Цієї хвилини вони перебували майже на зустрічних курсах із «Бісмарком». Англійські кораблі через кілька хвилин розосередилися й розгорнулися на південь з дистанцією до ворога приблизно 14500 метрів. Першими залпами «Бісмарк» мало не накрив «Родней», але потім точність і інтенсивність його вогню швидко знижується. Невдовзі після 09.00 бронебійні снаряди англійських кораблів завдали «Бісмарку» великих пошкоджень. Протягом приблизно 20 хвилин обидва англійські кораблі рухалися в південному напрямку, після чого повернули на північ і лягли на курс, майже паралельний курсу противника. Бій відновився. Відстань поступово скоротилася до дистанції, з якої стало можливо стріляти прямою наводкою. На 10.15 велетенський лінійний корабель перетворився на палаюче вогнище. Усі його гармати мовчали. Адмірал Тові, стурбований гострою нестачею палива, припинив вогонь і поспішив на північ, наказавши есмінцям потопити ворога торпедами. Але «Дорсетшир» випередив цей наказ і випустив дві торпеди у правий борт лінійного корабля і одну — у лівий борт.

О 10 годині 36 хвилин 27 травня 1941 року, повільно занурюючись кормою, палаючий «Бісмарк», не спустивши прапора, щезнув в океанській безодні.

З екіпажа «Бісмарка» врятувалося лише 110 чоловік. Решта 2100 (у тому числі весь штаб флоту) загинули. За свідченням полонених, адмірал Лютьєнс і командир «Бісмарка» капітан 1-го рангу Ліндеманн вирішили бути до кінця зі своїм кораблем із найбільш драматичною долею у короткій історії німецького флоту.

«Принц Ейген» спробував вести крейсерську війну, проте невдовзі виявилися неполадки в його машинах, і 1 червня він прибув до Бреста. Отакий сумний кінець атлантичної операції лінкора і важкого крейсера.

Загалом німці зрозуміли: удосконалення авіації противника, радара, радіопеленгаторів і служби стеження за відсутності власних авіаносців робило нераціональним продовження рейдів. Позаяк, незважаючи на спеціальний наказ фюрера, не було можливості побудувати літаки для авіаносців раніше 1944 р., то недоцільно було вводити в дію «Граф Цеппелін». (Наприкінці війни його підірвали на одному з рукавів Одеру біля Штеттіна; опісля росіяни підняли його, але він, очевидно, перекинувся під час буксирування Балтійським морем, оскільки гора трофейних матеріалів на високо розміщеній ангарній палубі зсунулася на один борт.)

Затопили «Бісмарк» ціною величезних зусиль. У його пошуку та знищенні брало участь вісім лінкорів і лінійних крейсерів, два авіаносці, 15 крейсерів, 22 есмінці, шість підводних човнів і чисельна авіація, що діяла з аеродромів Великобританії, Ісландії й Канади. У лінкор випустили не менш як 71 торпеду (принаймні вісім із них, а можливо, і 12 уразили ціль) і близько тисячі снарядів великого й середнього калібру.

Затоплення «Бісмарка» примусило німецьке командування відмовитися від подальшого застосування великих бойових кораблів для боротьби на комунікаціях в Атлантиці, що вивільнило значні сили флоту Великобританії.

У статті використано матеріали істориків і письменників І.Бунича, С.Мітчема-мол., Дж.Мюллера, С.Роскілла, Д.Річардса, Ф.Руге, Х.Сондерса.