Покараний середніми широтами

Средние широты,

ясная погода,

тихая работа,

да тоска полгода…

а еще полгода ожиданье чуда,

что найдешь на юге,

далеко отсюда.

Гідрометеоролог В’ячеслав Скрипник марить Антарктидою. Він зимував у третій антарктичній експедиції 1998 року, в його активі і п’ята зимівля 2000-го. Відпочивши, як годиться, рік у середніх широтах, жив цілком виправданою надією потрапити в сьому експедицію. В’ячеслав Володимирович подав в антарктичний комітет солідний план наукових праць, але до складу експедиції, що тепер зимує на острові Галіндез, Скрипника не ввели. Відтоді замість Французької протоки він бачить Французький бульвар, де працює в УкрНЦЕМі (Українському науковому центрі екології моря). За вікнами кабінету, щоправда, теж морський обрій.

Скрипник виношував кілька варіантів проникнення у високі широти. Одним із таких шляхів могло стати працевлаштування у складі російської експедиції. Зрозуміло, В’ячеслава серед російських полярників середнього покоління знали, йому не потрібні були рекомендації, але частину російських станцій законсервовано, а на заселені і своїх бажаючих не бракує, конкурс при відборі дасть фору українському.

Манила й можливість влаштуватися на одне з російських суден забезпечення полярної експедиції, де він особисто знав капітана, на штатну посаду, навіть рядову — матросом, коком. Певний час В’ячеслав навіть навчався на курсах суднових кухарів при навчальному центрі. Реальніша — можливість влаштуватися «під фок» на іноземне пасажирське судно, яке здійснює в сезон полярні круїзи до берегів Антарктиди, такі екзотичні подорожі дуже популярні на Заході.

…Тоді, після повернення з п’ятої експедиції, суворе начальство Скрипника особливо не відчитувало, тільки по-батьківськи покартало за романтичний проступок, за хлоп’яцтво, до якого, напевно, схильний будь-який нормальний чоловік. Саме туманно покартало, без докорів і доган, а неясність породжує у вченого догадки й припущення. Наскільки він відлучений від Антарктиди, В’ячеслав Володимирович наразі не знає.

Що ж сталося на станції?

Відчайдушні романтики

Антарктична весна. На очах коротшають ламкі тіні, свіжіше пахне сніг, видимість чудова. За шістдесят кілометрів прозирають манливі контури острова Анверс, на якому розміщена американська база «Палмер».

І раптом нагінний вітер повністю забиває протоку Лемайер колотою кригою, на рифах лід тороситься, короткої білястої ночі змерзається, і кінця-краю не видно безглуздій метушні.

У таку мінливу погоду ще під час третьої зимівлі до станції пробився новенький американський криголам «Лоуренс М.Гоулд», який вивозив із «Палмера» зміну полярників, що відпрацювали призначених півроку. Зустріч із колегами була теплою, інакше у високих широтах не буває. Делікатно вияснили, що польова пайка перевищує добові наших полярників... у 25 разів. Щоправда, віддалятися американцям від станції дозволено тільки на два з половиною кілометри, надто велика сума страховки.

Наші ж, помірно застраховані, робили вилазки й раніше. Певно, вірусом непосидючості заражений сам добрий домовий «Фарадея-Вернадського». Гідрометеоролог Владислав Тимофєєв (теж, до речі, одесит) під час третьої зимівлі плавав самотужки на вутлому пластмасовому човні до островів Крулз і Дарбо за п’ятнадцять миль від станції.

Ідея рвонути за 70 км до «Палмеру» на надувному «Зодіаку», щоб утерти носа американцям, народилася в лікаря третьої зимівлі Олександра Бакуновського акурат у 1998-му, під час візиту криголама, але суворий командир бази Віктор Ситов тоді категорично заборонив.

Проте коли в березні 2000 р. у складі п’ятої української зимівлі на станції «Академік Вернадський» опинилися чотири відчайдушних романтики з попередніх експедицій, ідея отримала чутливий імпульс. Характерно, що всім чотирьом було за сорок, хлопці бувалі, кожен побачив екстриму вдосталь. Системний механік Микола Старинець до Антарктиди десять років пропрацював на Шпіцбергені. Дизелист Олександр Стеренок п’ятнадцять років трудився на метеостанції в тундрі. Кухар зимівлі Василь Хомицький сім років віддав тюменським нафтопромислам. Сам В’ячеслав Скрипник десять років працював на науково-дослідних суднах погоди, під час відпусток ходив на яхтах, він єдиний у групі, по-суті, нюхав серйозного моря-океану.

Міні-експедицію приурочили до п’ятиріччя підняття прапора на станції і 54-ї річниці вітчизняного китобійного промислу (у грудні 46-го флотилія «Слава» (VIKING) вийшла в перший рейс із Ліверпуля). Пообіцяли здійснити сходження на прибережні вершини, із закладенням у кам’яних турах пам’ятних записок та вимпелів. Сходження схвалило керівництво антарктичного комітету.

Схвалення отримали, але вихід відкладався, повз станцію зі швидкістю кур’єрських потягів мчали крижані поля, льодова обстановка найчастіше змінювалася впродовж години. Необхідно було вибрати день, коли вся акваторія до острова Анверс, де міститься станція «Палмер», очистилася б від льоду приблизно на дванадцять годин. Цього часу, за розрахунками четвірки, має вистачити, щоб дійти до Анверса, погостювати не більш двох годин і повернутися назад. В’ячеслав єдиний із чотирьох, мабуть, професійно оцінював небезпеку, тому щодня аналізував карти погоди, які надходили з Чилі, а також фотографії, що передавалися тричі на добу із супутників.

Уже залатали всі дірочки в «Зодіаку», у кокпиті чекав запасний мотор «Джонсон», але вікна хорошої погоди не відкривалися. Місяць минув у нетерпінні.

День 10 грудня 2000 року видався на диво сонячним, температура води піднялася до чотирьох градусів тепла, запанував повний штиль. Видимість була ідеальна, за шістдесят кілометрів на північ від станції голубіли гірські хребти острова Анверс, мети походу, на півдні сліпив білизною похилий купол острова Рено, хоча до нього було 100 км. Відкладати вихід більше не можна було, попереду маячили аврали з передачі станції наступній зміні. Вирішили вирушати, хоча за обрієм тупцював черговий циклон. Розраховували на десяток годин чудової погоди. Насправді їх залишалося менше...

«Ви — божевільні... Втім, і ми також»

Пройшовши десять кілометрів, наблизилися до Петерманну, перевантажили в «Зодіак» чотири каністри бензину, заздалегідь завезені на острів. Потім узяли курс на Північний схід до острова Уїнки, де розміщувалася британська база-музей «Порт-Локрой», закладена ще в 1944-му. Шлях мали пройти не близький, до «Локроя» — 60 кілометрів. Щоб зменшити лобовий опір, уклалися на брезент, під яким лежали запасний мотор і 155 літрів бензину. На понтоні височів лише драйвер Микола Старинець.

Протока Лемайер стелилася під подвійне дно «Зодіаку». Чотири пари очей напружено оглядали акваторію, щоб не налетіти на крижину чи гроулер (прозору крижину, яка обтанула, майже повністю сховану під водою).

Хвилин через двадцять мотор захлинувся й замовк. «Зодіак» продовжував ковзати по інерції в найвужчому місці протоки Лемайер, де ширина не більше ста метрів. Микола Старинець чаклував із мотором. Аварійна зупинка затягувалася, човен дрейфував назад, а на заході бліду блакить неба обволікала вуаль хмар, погода псувалася.

Нарешті Микола видув із системи охолодження підсмоктану крижинку, мотор загудів. Наверстуючи згаяне, «Зодіак» виписував круті віражі, екіпаж хапався за капроновий леєр, щоб не випасти за борт.

На виході з протоки Лемаар зменшили оберти, заклали аварійний запас палива. Висадилися на берег вдало, не замочивши ніг, чого не можна було допустити зовсім: сушитися ніде, та й ніколи. Затягнули каністру крутим пляжем на висоту десять метрів і швидко відчалили від мису Ренард, що біля підніжжя однойменної чорної гори, яка формою скидалася на зуб. «Чорний зуб» Антарктиди стереже вихід в океан.

Погода продовжувала псуватися. Дедалі частіше доводилося палити бензин понад норму, оминаючи поля суцільного битого льоду. На черепашачій швидкості пробиралися через пакову кашу. Нарешті підійшли до острова Уїнки. Втратили час, доки шукали вхід у вузьке гирло звивистої, несудохідної протоки Пелтієр.

І ось за черговим коліном Пелтієра відкрився острівець із двома будівлями, на флагштоку перед базою майорів «Юніон Джек». На звуки мотора вийшли два засмаглих чоловіки в шортах. Господарі звично показали давно залишену людьми станцію, сувенірний магазин, печатку, якою вони в сезон гасять туристам марки з антарктичними сюжетами, подарували чотири пам’ятних дипломи, які засвідчують, що ось такі-то відвідали «Порт-Локрой». Жили самітники по-похідному, спали в мішках, топили буржуйку, їжу з концентратів розігрівали на двоконфорочній газовій плитці. Джим Фокс двічі зимував на британській станції «Халлі», а Кеннет Бек був начальником зимівлі та метеорологом у 1977 році на станції «Фарадей» («Вернадський»).

Розмова під пиво тривала вже другу годину, у буржуйці пострілював плавник, відпливати не хотілося, але В’ячеслав позирав на небо й розумів, що час зніматися, і якнайшвидше, хорошої погоди залишалося годин на чотири. На прощання обмінялися сувенірами, і наш земляк залишив, на прохання Джима, запис у Журналі відвідування. Коли обнялися на прощання, у Джима зірвалося:

— Ви божевільні... Утім, такі самі, як і ми.

Насамкінець човен обігнув острів. На повному ходу вискочили в протоку Ноймайер, яка розділяє острів Уїнки і величезний острів Анверс, де розміщується американська станція. За мисом Ланкастер Микола заглушив мотор. Треба було вирішувати, і швидко, чи йти на «Палмер», чи втікати від циклону. З точки, в якій вони перебували, до рідних Аргентинських островів було 62 кілометри, а до американців — усього 26. Розуміли, що іншої нагоди побувати на Палмері, одній із трьох антарктичних станцій, більше не випаде. І «Зодіак» помчав на захід.

Цвяхи замість вішалки

Зустрічні брижі стали суворішими, дедалі частіше доводилося пробиратися малим ходом через скупчення колотого льоду, відштовхувати крижини баграми. Вже другу годину йшли вздовж суворих синіх льодовиків острова Анверс, по правому борту маячів тритисячник Францез.

За мисом Бонапарт відкрилися радіощогли на березі. Вхід у бухту Артур був чистий, і «Зодіак» стрімко підійшов до великого причалу станції «Палмер». Досвідчений полярний вовк Джим Фокс сповістив американців по радіо про візит. Лідер літньої команди янкі, екіпірований по-літньому в теплу куртку й шорти, прийняв кінець.

Попрямували до житлових модулів. Впала в око безліч будівельної техніки, усіх призначень. Біля підніжжя льодовика бульдозери вирівнювали злітну смугу для важких вантажних літаків. У ангарі ховалися два законсервованих вертольоти, на майданчику відпочивали снігоочисники. З причалу звісив стрілу підіймач для контейнерів. В усьому відчувався американський розмах.

Людей чомусь не було видно, хоча на станції жило до сорока осіб. Супроводжуючий пояснив, що працівники по обіді відпочивають. У головному коридорі зустріли єдиного полярника, ним виявився метеоролог. В’ячеслав із колегою побігли подивитися щойно отриману карту погоди. Картина, як і очікували, виглядала зловісно. Вже через годину мав зірватися сушняк, злий східний феновий вітер.

Час було йти, але, як на гріх, хол заповнили працівники. В’ячеслав відрекомендував учасників експедиції, поспілкувалися. На прощання попросили дозволу в лідера «Палмера» залишити запис у Журналі відвідування. Виявилося, що в американців такого журналу не передбачено. Хвилин через десять усе-таки принесли новенький зошит, і В’ячеслав зробив запис про візит на першій сторінці.

Скотилися з третього поверху, зірвали з цвяхів просолені комбінезони й побігли до причалу. Наспіх попрощалися, на повному ходу перетнули бухту Артур і вийшли в океан.

За що цілують мотори

Суцільне крижане поле, що насувалося з заходу, підбиралося до бухти Артур. Через лічені хвилини лід міг закупорити шлях додому, тому Микола вичавлював із 55-сильного «Джонсона» все, що було можливо. Вирішили повертатися на «Вернадський» найкоротшим, але найбільш небезпечним шляхом — через розсип малих скель та островів архіпелагу Вауверман, сподіваючись, що рифове мілководдя сповільнить наступ льодового фронту. Лише 12 кілометрів відділяли їх від бажаного навігаційного знаку на острові Танджент по той бік протоки.

Шлюпка вийшла у протоку Бісмарка. Сушняк розігнав зі сходу метрову хвилю, хвиля зіштовхувалася з метровими хвилями, створюючи безладний киплячий хаос. «Зодіак» провалювався в півтораметрові ями, його підкидало, вода переливалася через понтони, у кокпиті плавали порожні каністри. На понтоні тепер було небезпечно сидіти, Микола став на коліна і двома руками ледве втримував румпель. Через годину свистопляски, повністю задубівши, добралися до острова Танджент.

Повернули на Південний схід і протокою Німрод пішли на «чорний зуб» Ренарда біля входу в протоку Лемайер. Стало менше хитати, і можна було змінити позу. Біля острівця Детур, де протока Німрод з’єднується з протокою Лемайер, відштовхували веслами гроулери. Микола підключив бензопровід до останнього паливного бака.

З ревінням, високо задерши ніс, «Зодіак» розколов шлейфом дзеркало Лемайера.

За кормою залишилися 154 кілометри вздовж Берега Грейама. Похід тривав десять годин. Коли затягнули «Зодіак» на сліп станції, Миколині пальці, які шість годин стискували румпель, скарлючилися, він не міг їх розігнути.

Подарунки від Кеннота Бека

Трохи згодом, 21 грудня 2000 року, четвірка в тому самому складі здійснила ще одну океанську вилазку до Берега Данко, подолавши на «Зодіаку» 100 кілометрів. Метою походу було визначення меж зони небувалого розвитку діатомових водоростей. Дорогою відвідали аргентинську сезонну станцію «Альміранте Браун», що примостилася на березі мальовничого Парадайз Бея, Райської затоки. На станції господарювали три іспанських альпіністи на чолі зі знаменитим сходжувачем Йосу Фейхо.

На зворотному шляху все повторилося, як і під час першої поїздки: знову потрапили в шторм, ховалися від нього за островами, розкиданими в широкій протоці Жерлаш. Того дня гвинт «Джонсона» намотав ще 190 кілометрів, сумарний кілометраж сягнув 344 кілометрів.

Контакт команди з мешканцями «Порт-Локроя» тривав до закінчення зимівлі. Майже з кожним лайнером чи яхтою Джим і Кен передавали на «Вернадський» зворушливі подарунки до Нового року, Різдва та Водохреща. Надсилали привіти й з інших станцій, де про неї чули. Знали, що на острові Галіндез живуть славні хлопці з небагатої вільної країни.

У лютому приїхав із круїзною оказією Кен. Відомий яхтовий капітан Олег Бєлий, який живе із сім’єю на яхті вже понад 30 років, розповів, що в Кена немає власного будинку. Кошти, слід гадати, є, але необхідності осідати він не бачить. Кеннет Бек живе сам і працює тільки в Антарктиді на різних британських станціях.

Не виключено, що Кен навідається на «Вернадський», якщо літуватиме в сезон, запитає, де тепер «крейзі драйвер» Микола, де решта знайомих, а йому скажуть, що хлопці ударно зимують чи то на новозеландській станції, чи то на Гренландії. Делікатний полярний бурлака Кен не стане з’ясовувати, чому для його відчайдушних знайомих не знайшлося вакансій на «Вернадському-Фарадеї».

Керівників антарктичного центру теж можна зрозуміти: кожен дорожить відповідальним місцем. І все-таки реакція центру на два походи відважної четвірки виявилася для винуватців подорожей несподіванкою. Надія на прощення не залишала до останнього.

Не виключено, що згодом шлюпкові вилазки обмежать двома з половиною кілометрами, як на «Палмері». Поки що в київському госпіталі МВС полярників тестують, у запитальнику дві сотні підступних позицій. За тестами визначають схильність до ризику. У нашого земляка В’ячеслава Скрипника вона є, як, утім, і в решти бувалих хлопців. Але ж, якби не був Фаддей Фаддейович Беллінсгаузен ризикованою людиною, не було б відкрито Антарктиду.

Ризик четвірки у прибережній Антарктиді був усвідомленим, і далекоглядніше, напевно, було б не шарахатися від хлопців, а використовувати їх, надійних, на маківці Землі з користю для держави.

Ще розумно було б підсилити іспит очевидним запитанням: «Чи цікаво вам знати, що там за Ренардом, «чорним зубом» Антарктиди?» Чи підмиває рвонути за найближчий мис?» Якщо відповідь буде негативною, то кандидата можна сміливо викреслювати зі списків.

P. S. Автор не здивується, якщо, зателефонувавши вкотре В’ячеславу Скрипнику, довідається від домашніх, що він південніше сімдесятої широти.