Погляд на Батьківщину збоку

На Батьківщині, в Україні, я не була майже вісім років (а доти жила в ній безвиїзно більше сорока). І ось нарешті вибралася у двотижневу відпустку, більшу частину якої провела в рідному Харкові, з коротким заїздом до столиці та її передмістя (Боярки).

Головне відчуття, яке охоплює й не полишає вже на кордоні України, — відчуття рідного, близького, дорогого... Виявляється, за роки, проведені за кордоном, накопичується сильна жага за цим відчуттям, яка мало турбує в повсякденному житті, наповненому щоденними турботами й абстрактними думками, але яка стає явною, коли з’являється можливість її вгамувати... Я навіть не підозрювала, як цікаво і приємно мені буде спілкуватися зі співвітчизниками — знайомими і незнайомими, слухати, що вони кажуть, намагатися зрозуміти, що і як думають... Інколи хотілося звернутися до когось із запитанням прямо на вулиці або в транспорті...

Превалююче враження — Україна дуже вестернізувалася за час моєї відсутності. Матеріальні прикмети цивілізованості приголомшують. Усього десять років тому я написала статтю для українських читачів про американську систему роздрібної торгівлі, зокрема ігри, в які граються з американцями власники крамниць. А сьогодні практично такі ж самі універсами й супермаркети відкрито повсюди в Україні, і їх власники теж зі шкури пнуться, щоб залучити і догодити потенційним покупцям. А головне — те, що продається в цих крамницях, не залежується на вітринах через низьку купівельну спроможність людей (саме так було в період, який безпосередньо передував моєму від’їздові 1998 року). У цьому мені довелося переконатися на власному досвіді: холодильник, який я пригледіла для мами, потягнули прямо у мене з-під носа, і дня не минуло. Дефіциту теж немає — я купила інший, анітрохи не гірший. Потішила велика кількість різного виду й розміру маршруток і вже цілком організованих приватних таксі, а не підозрілих приватників, які не несуть навіть формальної відповідальності за безпеку пасажирів. Не менш приємно було відзначити безліч кав’яреньок і ресторанів різного класу та рівня цін, причому в усіх, які вдалося відвідати, все було дуже смачно, а обслуговування — цілком на рівні.

Цікаво, що зміни на краще відбувалися прямо на моїх очах. Наприклад, останнього дня перед від’їздом почали реконструювати частину вулиці, на якій живе мама, начебто у відповідь на запитання, яким я мучила всіх таксистів, котрі підвозили мене: «Чому ви не вимагаєте, щоб ці жахливі вибоїни і ями заліпили? Ви ж податки платите?!» Вони відмовчувалися й відбувалися загальними скаргами на неможливість і безглуздість таких вимог, а в мене був слабкий розрахунок на те, що і начальникам, і «крутим» теж тут їздити треба (у цьому районі відкрили кілька престижних магазинів, які, зокрема, торгують автомобілями та побутовим устаткуванням). Розрахунок мій, схоже, спрацював і, слід гадати, працює взагалі.

Зворушило, що в Харківському театрі опери і балету ставлять те ж саме, що в нью-йоркському «Метрополітен опера», і навіть цілком пристойно (жаль тільки, що глядачів було всього жменька, — величезний зал «Мета» зазвичай буває заповнений ущерть, включно зі стоячою гальоркою). А головне — люди видаються більш вільними, позитивно налаштованими й чемними і, зустрівшись очима, інколи навіть усміхаються у відповідь. Особливо втішно, що молодь в умовах свободи, схоже, почувається як риба у воді.

Трохи (конструктивної) критики

Чого мені найбільше бракувало на Батьківщині — то це чистоти. Чистого повітря (у Харкові в мене негайно загострилася алергія на пил), чистих вулиць і парків, чистих дворів і під’їздів, чистих громадських туалетів... Утім, що стосується туалетів — уже є приємні винятки, насамперед у трішечки дорожчих ресторанах та кафе. Так, моя харківська подруга під час обіду в узбецькому ресторані в Києві відвідала тамтешній заклад не менше трьох разів — настільки їй сподобався його інтер’єр: диван із подушками, умивальник із усілякими рушниками, керамічні кольорові унітази...

Різко впадає в око, як багато в нас курять, особливо це неприємно в кав’ярнях, ресторанах тощо. З однієї харківської кав’ярні, де, за відгуками друзів, варять найкращий у місті напій, довелося втекти, не дійшовши до стійки бару, — до такої міри там було накурено, хоча і завсідники, і працівники, вочевидь, не відчували ані найменшого дискомфорту. А найгірше те, що практично в усіх «точках громадського харчування», незалежно від ціни та «напряму», завжди гучно звучить те, що, вочевидь, цілком серйозно вважається музикою. Ну, я розумію, нічний клуб чи бар, але ж у денний час у нормальні кафе та ресторани приходять, за ідеєю, попоїсти і спокійно поспілкуватися — так, щоб не треба було перекрикувати абсолютно зайвий фоновий шум... Цим-таки шумом примушують «насолоджуватися» пасажирів міського транспорту. Катування нав’язливою попсою бувало нестерпне. Два тижні — ще так-сяк, а як її терпіти все життя?..

Пригнічує, що, попри деякі спроби просвітництва й умовляння (маю на увазі і мою торішню статтю в «ДТ» «Сів у машину — пристебнися!»), ні водії, ні пасажири переважно так і не пристібаються ременями безпеки. Ну прямо камікадзе якісь!.. А найбільше, мабуть, не сподобалося, що в нас ще досить-таки сильний сексизм — але це, радше, з текстів газет і журналів, ніж із живого спілкування. Втім, із живого спілкування — теж. Адже, виявляється, в нас досі можна нарватися на відверті чіпляння не дуже тверезого і мало вихованого чоловіка, який не тільки відчуває за собою повне право це робити, а й упевнений, що така поведінка ледь не входить у «правила гри», — саме така прикрість трапилася зі мною в поїзді дорогою до Києва (я їхала у двомісному купе). Зрештою, мені вдалося поставити його на місце, але на це пішло багато часу і моральних сил. До речі, на зворотному шляху мені пощастило — моєю попутницею виявилася тактовна і приємна у спілкуванні молода жінка.

Ще «з відвички» розчулює, як старанно наряджаються наші люди (особливо, звісно, жіночої статі і якомога молодші) — як мовиться, до місця й не до місця. Живою ілюстрацією тут могла б послужити молодиця з ретельним макіяжем, доречним для церемонії «Оскара», котра лавірувала в багнюці суботнього ранкового ринку на височенних каблуках «золотих» босоніжок. Є в цій нашій звичці щось дитяче і зворушливе...

Втім, усе це, по суті, дрібниці, характерні для перехідного періоду. Значно гірше інше — те, що багато наших людей ніби за інерцією продовжують скаржитися на те, що в нас усе якось по-особливому погано — принципово гірше, ніж в інших, зокрема в них, на Заході. Так, безумовно, багато в чому у нас ще гірше. Але є в цьому плачі якесь парадоксальне милування власною неповноцінністю, чи що. І якісь дитячі уявлення про те, що в плані виживання на Заході все влаштовано якось особливо добре і справедливо — тобто що там автоматично можна вижити, причому непогано. Це, звісно, зовсім не так... І що система на Заході працює ніби сама собою, без власного внеску в неї: як у нас люблять казати — «на Заході держава піклується...». Це, м’яко кажучи, не зовсім так, а що стосується Штатів, то і взагалі не так. Держава на Заході просто не дуже лізе в приватне життя, не дуже йому заважає і намагається забезпечити більш-менш справедливі й рівні правила для всіх — ось і вся її турбота. А решту треба так само, як у нас, вигризати зубами і видряпувати нігтями, і добре, що не в інших людей, а з тверді самого життя...

«Рушникова епопея»

Якщо Харків демонструє енергійний і динамічний розвиток, то Київ справляє враження найсправжнісінької європейської столиці. Хіба що з одним винятком... Але про все по черзі. У Харкові я жила у мами, а в Києві, попри запрошення друзів зупинитися в них, вирішила випробувати на собі досягнення сучасного українського готельного сервісу. На відміну від мого давно «обамериканеного» давнього товариша, який зупинився в п’ятизірковому «Редіссоні», я вибрала за місце проживання скромний і дешевий готель, що являє собою частину студентського гуртожитку, спеціально виділену для прийому гостей столиці. Порівнянний за ціною зі стандартним номером у стандартному американському мотелі, мій київський готельний номер, на перший погляд, не дуже відрізнявся від американського побратима. Його обстановка — два ліжка, шафа для одягу, холодильник, телевізор, двійко стільців та письмовий стіл. На кожну пару таких номерів припадає загальний санвузол з унітазом, раковиною та душем. Меблі й обладнання старенькі, пошарпані, телевізор із холодильником — на межі сконання, але все це зрозуміло й терпимо.

Гірше інше — до готельного постільного набору входить усього один рушник величиною як чоловіча носова хустинка. Для порівняння: у стандартний набір «санвузла» аналогічного номера в американському мотелі входять від двох до шести лазневих рушників і стільки ж ручних, ще, як мінімум, один рушник для підстилання на підлогу (на нього стають, коли виходять із душу) та кілька маленьких махрових «ганчірок», що йдуть за одноразову мочалку. А головне — всі їх міняють (і перуть) щодня — під час щоденного ранкового прибирання (звісно, якщо ними користувалися). І якщо пристойні меблі та сучасне обладнання коштують досить великих грошей, то на купівлю і прання рушників їх, вочевидь, потрібно значно менше. Більше того, геть незрозуміло, чому американські власники мотелів можуть собі дозволити забезпечувати постояльців необхідною білизною, а українські — ні, особливо коли врахувати, що зарплати американського обслуговуючого персоналу істотно вищі, ніж українського. Може, річ у тому, що українським постояльцям стільки рушників не потрібно (не звикли, мовляв, митися)? Однак у цих номерах зупиняються й іноземці (одночасно зі мною в сусідній номер уселялися чехи), та й знайомі мені українці, знаючи про такі порядки, як з’ясувалося, возять рушники із собою.

Ну, а друга вада — відсутність у готельному «санвузлі» не тільки мила, а й туалетного паперу. На всіх не напасешся? Але ж якщо навіть припустити, що кожен постоялець витратить (чи вкраде) за добу цілий рулон, то одна-півтори гривні становлять мізер від 140 (добова ціна мого номера)... Для порівняння: постояльцеві американського мотелю (нагадую — ціна така ж сама!) належить один-два брусочки мила на день, а то й шампунь, кондиціонер і навіть ополіскувач для рота в маленьких одноразових упаковках, не кажучи вже про те, що в Америці важко знайти туалет без туалетного паперу.

...Лазневий рушник я собі купила, хоча це було досить важко зробити святкового дня (9 травня). Принаймні у жодному з відкритих магазинів у центрі міста рушники не були представлені «як клас», і тільки у «Спорттоварах», де я купувала пантофлі для душу, мені запропонували пляжний рушник за 70 (!) доларів із написом «Адідас». Однак інтуїція мене не підвела: в останні хвилини перед закриттям мені продали пристойний рушниковий набір за цілком розумну ціну у відділі дитячих товарів привокзального універмагу. До речі, куплені рушники були китайського виробництва (а нам що — не під силу?)

Мета розповіді про мою «рушникову епопею» не в тому, щоб зайвий раз тицьнути пальцем у вади. Мені б хотілося привернути увагу вітчизняного бізнесу (як діючого, так і потенційного) до готельного сервісу в Україні, який є золотою жилою, що чекає розробки, — адже на самих тільки дорогих готелях далеко не заїдеш. До речі, наведу приклад, який показує, хто займається готельним бізнесом у Штатах. Через два роки після свого орбітального польоту перший американський космонавт Джон Гленн звільнився з НАСА і взявся за... організацію мотелів у Флориді. Тільки після успіху в цьому бізнесі Гленн пішов у політику і став сенатором, а потім здійснив другий космічний політ у віці 77 років. Своїх космонавтів в Україні поки що не так і багато, але є інші достойні люди...

Мрії, бажання і плани

Головний висновок після повернення до Штатів, яким я відразу ж поділилася з місцевими друзями та родичами: ми (точніше — ви) вижили! І якщо Україна поки що не процвітає тотально, то по шматочках, по діляночках уже налагоджує більш-менш нормальне і благополучне життя. А ще ж вісім років тому здавалося, що стан розрухи і розброду — на століття... До речі, за час, відколи я повернулася, вже двоє моїх знайомих поїхали моїми слідами — тож моя реклама України працює.

Звісно, хотілося б, щоб вестернізація України відбувалася швидше й гладше. Для цього треба, аби люди цього самі хотіли й домагалися, а не покладалися на «державу, яка мусить піклуватися». Ще хотілося б, щоб у провінції (такій, як, наприклад, Харків) було більше свого, «провінційного», що було б нітрохи не гірше за столичне. Областям і регіонам усе ж таки треба отримати більше свободи й самостійності — поки що багато в чому відчувається радянський централізований підхід до розподілу коштів і влади.

У цілому, моя поїздка вдалася на славу, і я тільки жалкую, що не з усіма, з ким планувала й хотіла, пощастило зустрітися і поспілкуватися. Зате встигла сповна насолодитися відчуттям рідного. Це проявилося, зокрема, у такому курйозі: як з’ясувалося, я встигла відвикнути, що всі навколо розмовляють зрозумілою мені мовою, а отже, зокрема, розуміють і мої розмови по мобільному телефону...

Після подорожі на Батьківщину у мене зародилася мрія отримати можливість приїжджати і жити, а не тільки гостювати. Тепер ось думаю, як би це організувати...