ПОДАРУЙТЕ ДИТИНІ СІМ’Ю

Провівши в кімнаті директора Центру з усиновлення дітей половину робочого дня, я не переставала дивуватися з унікальних здібностей Тамари Кунько в лічені хвилини зорієнтуватися в обставинах, ситуації, вирішувати й радити, засмучуватися й радіти — професійно та по-материнськи тепло й щиро керувати цим сумно-щасливим процесом усиновлення. Тут сум і радість, сміх і сльози зливаються так тісно, як добро і зло в житті. Не кажучи вже про людські долі, що сплітаються в одне ціле, перетинаючи країни і континенти.

Американці в колі незнайомих людей, зазвичай, не комплексують. Почуваються вільно скрізь. Але цей високий симпатичний чоловік безперечно хвилювався. Його перекладачка, напевно, вже добре знайома з ситуацією, перекладала майже синхронно. А історія виявилася такою.

Джон (назвемо його так) уже майже десять років поспіль вісім місяців на рік викладає англійську мову в одному з інститутів Донецької області. Крім того, надає безкорисливу допомогу в проведенні різноманітних курсів, зокрема, з проблем сімейних взаємин. Разом з дружиною та маленькою донькою вони також працюють за програмою забезпечення покинутих дітей медикаментами, продуктами харчування. Під їхньою опікою — від 30 до 50 дітей, що перебувають у соматичному відділенні міської лікарні, очікуючи закінчення процедури оформлення документів і переведення до дитячих будинків. «І так трапилося, — червоніючи від хвилювання, говорить пан Джон, — що ми всім серцем полюбили одного хлопчика і захотіли його усиновити».

Проте за законом сім’я і дитина, яку вона хоче усиновити, не повинні бути знайомі між собою до того, як у Центр надійдуть документи про усиновлення. Тобто дитина-сирота ставиться на облік у Центрі з усиновлення, але відомості про неї (тобто стан здоров’я, інші дані) не розголошуються, а ті, хто порушують цю вимогу, караються відповідно до чинного законодавства. Робиться це для того, щоб не створювати штучних ситуацій, коли здоровіших дітей віддають іноземцям за хабар.

І от, дізнавшись про це, пан Джон негайно прибув до Центру проконсультуватися — чи є в нього хоч якась надія? Тамара Феодосіївна не приховувала, що ситуація непроста. І все ж, з огляду на особливу ситуацію, зокрема — багаторічну безкорисливу допомогу подружжя українським дітям-сиротам, чудову характеристику на пана Джона з місця роботи в Україні, це питання можна вирішити на його користь. Хоча це аж ніяк не звільняє подружжя від необхідної процедури з усиновлення й у себе на батьківщині, і в Україні.

Маленький кабінет директора нагадує, скоріше, кімнату сільської хати — його стіни обвішані знімками щасливих сімей з понад десятьох країн світу. Усіх на фото об’єднує одне: вони сміються — і дорослі, і діти. А що може бути дорожче за усмішку дитини. «Ось цю дівчинку, — показує Тамара Кунько на один із знімків, — «швидка допомога» підібрала на смітнику. Поглятьте, яка красуня! Вона стала донькою — вже другою українською дитиною — американського консула».

Двері кабінету практично не зачинялися. Протягом дня тут буває від 30 до 50 подружніх пар. Зараз у кімнату не зайшла, а буквально залетіла молода пара з Іспанії, що приїхала показати Тамарі Кунько свого майбутнього сина. Хлопчик від народження має «заячу губу», а прийомний батько обіймав його і цілував — то притискав до себе, то підкидав догори, не знаючи як ще приголубити хлопчика.

Подружжя з Німеччини, що усиновило раніше українського хлопчика, тепер приїхало за його майбутньою сестричкою, що у свої 1,5 рочки хворіє на... сифіліс. «Якби ви знали, — коментує історію пані Тамара, — як вони її люблять. В Україні таку дитину ніхто б ніколи не усиновив, а завдяки цим людям дівчинка буде мати не тільки здоров’я, але й повноцінну сім’ю».

Коли змінюється правовий статус дитини (відновлення батьківських прав, усиновлення на місці, стан здоров’я та ін.) органи турботи й опіки повідомляють про це Міністерство освіти і науки, Міністерство освіти Автономної Республіки Крим, управління освіти і науки обласних, Київської і Севастопольської адміністрацій і Центр з усиновлення дітей.

Серед іноземних батьків центр має і давніх друзів. Наприклад, одна американська сім’я, що усиновила трьох дітей, уже не раз привозила гуманітарну допомогу для дитбудинків.

«До речі, — розповідає пані Тамара, — процес усиновлення українських дітей іноземцями нелегкий — і матеріально, і психологічно. По-перше, їм доводиться витрачати чималі гроші на оформлення документів у своїй країні, на переїзди (іноді кілька разів), а потім на лікування, нерідко дуже хворих дітей. Тому нехай не тривожаться наші громадяни з приводу вивезення за кордон маленьких громадян України, оскільки в нашій державі через брак коштів у медичному обслуговуванні їх очікувала б тяжка доля. А там діти будуть мати гарний догляд, лікування і, що найважливіше, — любов».

Процес усиновлення чітко регламентується законом. Існує порядок, за яким дитина-сирота перебуває на обліку 14 місяців: один — у районі, один — в області і 12 — у центрі. Тільки після цього вона може бути усиновлена. Протягом цього терміну дітей в основному усиновлюють громадяни України. Залишаються тільки хворі, більшість з яких забирають іноземні сім’ї. За п’ять років існування центру іноземними громадянами усиновлено 4600 таких дітей, у тому числі в 2000 році — 2200.

Цікавим є той факт, що іноземні сім’ї, усиновивши одну дитину, через якийсь час або на наступний рік приїжджають за другою, а то й третьою. І таких сімей, говорить пані Тамара, близько десяти відсотків. Є сім’я, де різниця між усиновленими дітьми становить понад 10 років.

Можна сказати, повчальною в плані етико-моральному або психологічному є атмосфера, що складається в деяких сім’ях після усиновлення українських дітей. Наприклад, одна американська сім’я, що усиновила двох дітей, щорічно привозить їх в Україну саме в ті місця, де вони народилися. Батьки розповідають їм — хто вони і звідкіля, виховуючи в дітей повагу до співвітчизників і любов до рідної землі. Дві інші американські сім’ї, що живуть на сусідніх вулицях, найняли для своїх усиновлених дітей вчителів української мови.

За п’ять років існування центру громадянами України усиновлено 20 тисяч дітей, у тому числі одним з батьків (тобто чоловік або жінка, узявши шлюб удруге, усиновили дитину від попереднього шлюбу). За 2000 рік громадянами України усиновлено 7792 дитини. Але в тому ж році в Центр надійшло ще понад 6 тисяч анкет, тобто кількість осиротілих дітей майже не зменшилася.

Коли я попросила Тамару Кунько пригадати які-небудь цікаві випадки, що траплялися в роботі центру, вона відразу виправила: «Знаєте, я не люблю слова «цікаві». Тут частіше відбуваються такі драматичні події, що сльози на очі навертаються. Звикнути до цього неможливо». І розповіла, що дітей після семи років, як правило, вже не беруть. А таких дітей — біля 15 тисяч. Причина в тому, що в таких дітей уже майже склалося, хоч і дитяче, але своє уявлення про все побачене і почуте. Вони мають власні «установки» і нерідко до болю сумний життєвий досвід. Часто між дітьми та прийомними батьками виникає психологічна несумісність. Нерідко самі діти (як правило, підліткового віку) «залишають» прийомних батьків і повертаються до дитбудинку. Але є й випадки, коли навіть маленька дитина стає «зайвою» у новій сім’ї. Бути кинутим — це безмежно тяжко і фізично, і психологічно. А як вдруге?..

Можливо, і тут треба чітко визначити в законі межі відповідальності прийомних батьків, що всиновили дитину, а потім віддали її назад, немов ляльку, з котрою «награлися».

Протягом 2000 року назад до дитбудинків і будинків-інтернатів громадянами України були повернуті 62 раніше усиновлені дитини. Серед них у віці до 3 років — одна дитина (за станом здоров’я), у віці до 7 років — 15, від 15 до 18 років — 46.

Центр намагається проводити таку політику серед охочих усиновити, щоб хоч найменшеньких розбирали якнайшвидше — і наші, й іноземні громадяни.

Крім основної роботи Центр з усиновлення дітей займається ще й іншою діяльністю. Зокрема, на часі вирішення такої проблеми, як матеріальна підтримка українським сім’ям, що усиновили дитину. Хоча б так, як це робиться в Білорусії, де кожній такій сім’ї щомісяця надається грошова допомога у розмірі середнього посадового окладу вчителя загальноосвітньої школи. З цією пропозицією центр уже неодноразово звертався до вищих інстанцій, але поки безрезультатно. Та надія залишається, хоча б тому, що робота центру високо оцінюється закордонними експертами.

Здається, на цьому можна було б ставити крапку. Але тільки в статті. На жаль, ця болюча проблема, з якою так гостро зіткнулася Україна за останні роки, поки що дозволяє ставити тільки трикрапку... І дай Боже, щоб одну крапку (яка б означала, що дитина одержала те, що по праву їй належить від народження — сім’ю, а значить — любов) можна було поставити в житті багатьох осиротілих і кинутих дітей.