ПО ТОЙ БІК

«Ми всі — на межі бідності, тільки по різні її боки», — цей веселий новітній афоризм відбиває суть життя сучасних українців дуже точно. І цинічно, незважаючи на іронію. Бо весело він звучить усе-таки для тих, хто бідним себе вважає хіба тоді, коли бракує зайвої сотні на вечір у ресторані. Для тих же, хто в ресторані був хіба що на весіллі у троюрідної сестри-човникарки, і то сидів у кінці столу, як бідний родич (бо так і є), цей вислів — як ніж у серце. Бо вони вже давно почувають себе не те що за межею, а — у безмежжі бідності. І їх не втішає навіть знаменита і теж весела крилата фраза О’Генрі про те, що «Фінансова прірва — найглибша прірва у світі: в неї людина падає все життя».

Тут я хотіла написати, що люди, котрі у цій прірві ось уже з десяток літ, веселитися просто розучилися. Але це неправда. Правда те, що вони звикли сприймати свою бідність не те що з гідністю, а як явище болюче, але не принизливе. Особливо якщо ці люди чесно працюють (вчителі, лікарі, держслужбовці невисоких рангів і, само собою, пенсіонери), але, як це само собою зрозуміло в нашій державі, заробити на пристойне життя не можуть. Вони почали одягатися із секонд-хендів і перестали соромитися признаватися в цьому. Навпаки, зі знанням справи діляться адресами й інформацією — куди що завезли і почому. Вони багато років доношують куплені ще за радянських часів норкові шапки (а що тій норці станеться) і щиро вважають, що їхній фасон — майже як чоловічих брюк — не міняється ніколи. Але коли вони раптом потрапляють у товариство нових костюмів і краваток за три сотні доларів (та навіть за десять!) — то труться-мнуться-червоніють і намагаються якомога швидше з цього товариства піти. Бо тоді дуже яскраво і болісно усвідомлюють свою бідність. А ще коли підростають діти, а вони не можуть дати їм пристойної освіти...

Таких у нас, як не сумно це усвідомлювати, більшість. У кожному разі вибіркове обстеження домогосподарств на Хмельниччині відбило сумну реальність нинішнього життя. Незважаючи на оптимістичні запевнення керівництва держави про нечувані успіхи української економіки, половина опитаних ні, на щастя, не чула виступаючих, ні, на нещастя, не відчула цих успіхів на собі: їхнє матеріальне становище торік не змінилося ні на йоту. А ще чверть, навпаки, відчули погіршення. І тільки 15% увійшли в число тих щасливчиків, кого крива зростання показників української економіки теж підняла на хвилю успіху.

Тим же, кого ця хвиля накрила з головою, не позаздриш. Третина сімей зізналися, що постійно відмовляють собі в найнеобхіднішому, крім харчування. Чверть сказала, що й харчується абияк. А знаєте, якою абсолютною цифрою обчислюється ця невеличка чверть? 108,6 тисячі родин. Серед них 96 сімей із 100 мають настільки низькі доходи, що навіть двічі на тиждень не можуть собі дозволити м’ясо чи рибу.

Звичайно, в найскрутнішому становищі — сім’ї з дітьми. Вітаміни-соки-фрукти — рідкість у четвертої частини таких родин. А 20% з них не мають грошей дітям на їжу чи сніданки в школі.

Що вже тоді дивуватися, що в половини обстежених сімей ситуації, коли бракує грошей на одяг та взуття — норма. А в чверті (уявіть собі!) навіть немає за що те взуття полагодити. Що вже тоді казати про таку розкіш, як побутова техніка. Холодильник та пральну машину нізащо — бо немає за що — не можуть придбати 7 із 10 господарств області, 6 із 10 — недорогий телевізор.

Скільки ж грошей потрібно людині, щоб не відчувати себе бідною? Відповідаючи на це питання-індикатор, що визначає суб’єктивну межу бідності, 36% сімей назвали суму від 350 до 500 гривень — на одну особу. Це свідчить, що їхній реальний дохід нижчий від офіційно визначеного прожиткового мінімуму — 342 гривні. А що вже наші люди невибагливі... Кожна восьма сім’я відповіла, що вистачить і по 150—270 гривень на людину — тільки де ж їх заробити, ці гривні?! І як на них вижити? Сумним досвідом такого аскетизму можуть поділитися дві третини українських родин — бо рік тому вони мали ще нижчі середньодушові сукупні витрати.

Ясна річ, такі цифри і, головне, таке життя не дуже обнадіюють. Тож у нинішньому році дві третини опитаних не очікують поліпшення свого матеріального становища, 20% вважають, що буде ще гірше, і лише 18 родин зі 100 не втрачають сподівань на краще. Либонь, вони таки не слухають палких промов наших державних мужів про багатше і заможніше життя маленьких українців. Бо тільки шість із 100 сімей очікують від нинішнього року поліпшення показників вітчизняної економіки, чверть опитаних прогнозують серединка-наполовинку, третина нічого кращого не чекає, а кожна п’ята родина взагалі оцінює 2003 рік як несприятливий для українського виробництва.

Коли нинішнього літа на Хмельниччину приїжджав голова Нацбанку Сергій Тігіпко, його запитали журналісти: «Чи ви згодні з висловом «Ситий голодного не розуміє»? — «Згоден, — відповів головний банкір. — Проте все ж намагаюся зрозуміти».

А що тут намагатися? Пожити б так представникам нашої влади… Пожити тим життям, яким вимушений жити народ країни, якою вони так бездарно і жорстоко керують. Бо поки не відчують це на власній шкурі, ніколи не повірять, що українці не прибідняються, як люблять утішати себе можновладці. Вони просто бідні.