ПІТЬМА ВЛАДИ ВІД ОПРИЧНИНИ ДО «ВЕЛИКОГО ТЕРОРУ»

Напередодні нинішнього Нового року, невдовзі після публікації в «Дзеркалі тижня» моєї статті «Вовче полювання», у мене вдома вночі пролунав телефонний дзвінок. Телефонував із Нью-Йорка такий собі Петро Пахомович Гусєв. Так, принаймні, він себе називає. Відверто кажучи, я не здивувався цьому дзвінку. Річ у тім, що майже жодна моя публікація в «ДТ» для П.Гусєва не минає непоміченою. Людина він, судячи з усього, явно немолода. Та все ж опанував Інтернетом, щоб і вдалині від Батьківщини стежити за тим, що там відбувається. Колишній москвич, колишній чекіст, будучи переконаним комуністом і відвертим сталіністом, не пропускає жодної публікації антикомуністичного, тим більше антисталінського спрямування. І реагує на них, як дозволяють йому власні переконання і можливості. Адже й виїхав на ПМП, як одного разу заявив, не просто в пошуках кращої долі та забезпеченої старості, а принципово — в еміграцію. Не міг терпіти руйнації того, чому присвятив життя. Навіть там, «у гнізді імперіалізму», боротьбі з яким віддав свої кращі роки, зі своїми «соратниками» проводить партзбори, анафемуючи ренегатів-земляків.

Якимось чином примудрився роздобути номер мого телефона, і ось тепер не минає й тижня після чергової моєї публікації, щоб не пролунав з Америки його дзвінок. Востаннє, після палкої суперечки, він вирішив, що зможе під’юдити мене, заявивши, що я просто зводжу рахунки з нині знесиленим режимом.

Не сперечаюся. Зводжу. І причин для цього, повірте, більш ніж достатньо. Хоча б уже тому, що нещадний коток більшовицьких репресій немилосердно пройшовся по моїй сім’ї. І ніколи не забуду, як у серпні 1938 року семирічною дитиною став свідком арешту, який так і не відбувся, доблесними чекістами моєї шістдесятивосьмирічної бабусі.

Вони спізнилися. Коли заявилися до нас додому з ордером на її арешт, бабуся вже лежала в труні. Їхній люті не було меж. Подумати тільки, не спитавшись, дозволила собі піти в інший світ за два дні до арешту! Провина ж бабусина була незмірна. Річ у тім, що революція розкидала нашу сім’ю по світу. І дві її дочки опинилися в еміграції. Одна — у Франції, в Парижі. Друга — у Латвії, в Ризі. З величезними труднощами, з допомогою друзів нашої сім’ї Я.Гамарника і І.Якіра, бабусі вдалося одержати закордонний паспорт і виїхати до своїх дітей за кордон. Там вона провела кілька років. Потім повернулася додому, до Києва. Тоді вже сам факт цієї поїздки в очах влади був незаперечним криміналом.

Ми все пам’ятаємо. І ніколи не вибачимо. Так, жити з роз’ятреною пам’яттю важко. У безпам’ятстві — злочинно. Ось тому не може не тривожити те ностальгійне ставлення до недавнього минулого, що почало в нас поширюватися, як епідемія. Дружно раптом полюбили зворушливо фальшиві старі радянські фільми з незмінно доблесними луб’янськими джеймс бондами, потім і незграбні піснеспіви «про головне», які заполонили екрани телевізорів. Що це? Масова втрата пам’яті?

Німеччина соромиться свого фашистського минулого. У нас комуністичним минулим пишаються. В Німеччині провели нещадну люстрацію і безкомпромісну денацифікацію, розчистили авгієві стайні нацизму. У нас вчорашня компартійна номенклатура, як і раніше, править бал. Чи не тому через десятиліття після нищівної поразки на руїнах рейху вже відродилася досить потужна європейська держава. Ми за такий самий час, маючи чудовий стартовий потенціал, планомірно згортаємося до статусу Верхньої Вольти в центрі Європи.

Ці два нелюдських режими поставлено поруч не випадково. Вони не просто генетично поріднені. Не тільки тому, що і в СРСР, і в третьому рейху «держава» та «репресивна система» стали тотожними поняттями. А та й та деспотії призвели до людської деградації, до сучасної форми варварства. І, здається, далеко не випадково, як писав ще 1939 року англійський журнал «Контемпрері ревю», «протягом кількох років Сталіну і Гітлеру вдалося підтримувати між їхніми сторонами досить дружні стосунки, попри взаємні лайливі промови, якими вони обмінювалися час від часу». А американський публіцист В.Мілліс 1940 року зазначав у своєму дослідженні, що «система нацистів ідентична сталінській Росії». Здається, далеко не випадково газові машини-«душогубки», про які в нас писали як про один із найжахливіших винаходів фашизму, застосовувалися в нашій країні ще задовго до того, як їх на озброєння взяли нацисти. В Іванові, приблизно наприкінці 1937 року.

Сьогодні ж нас поступово починають закликати пишатися своїм минулим. Чим пишатися? Тим, що вперше в історії світової цивілізації в нас було створено тиранію, яка першою зробила спробу на основі утопії вибудувати суспільство, зачате на мертвущому страху, на брехні, на знищенні «соціально неповноцінних»? На знищенні тих, хто не вписувався в найжорстокіші рамки людиноненависницької більшовицької доктрини? Адже силі переконань більшовики могли протиставити лише силу примусу.

Смерч більшовицької ненависті пронісся країною, викорчовуючи все те, що не вписувалося в компартійні догмати. Країна була охоплена страхом, якого не позбулася й досі. Бо страх і тільки страх — неодмінна умова існування тоталітарної системи. Без нього вона не прожила б і дня. І Сталін це розумів. Не випадково 1937 року, у розпал «великого терору», він від імені ЦК дав вказівку органам НКВС застосовувати методи фізичного впливу до заарештованих «ворогів народу». І тоді ж з’явилася директива «залізного наркома» М.Єжова, який вимагав, щоб «ворогів народу» у жодному випадку не допитували «у білих рукавичках». Більше того, сам постійно демонстрував підлеглим непохитну рішучість слідувати власному наказу. Ось і захоплювалися його посіпаки «демократичністю» наркома, який міг зайти в кабінет навіть до рядового слідчого, посидіти на допиті кілька хвилин, «вмастити» заарештованому по фізіономії. Його наступник Л.Берія пішов ще далі. Своїм наказом в обов’язковому порядку запровадив давньокитайське катування — побиття підслідних по п’ятах. Слідів жодних — ефект незмінний. Так вперше в історії ХХ століття в державі узаконили катування. Пітьма середньовіччя затопила країну. І Сталін був непохитно впевнений у слушності і необхідності свого курсу. Не випадково ж у розмові з відомою леді Астор, — як писав про це американський дослідник Ф.Шуман, — на її запитання, скільки триватимуть розстріли в СРСР, він відповів без тіні сумніву: «Поки в цьому буде необхідність!» Цю необхідність він відчував до останнього подиху.

Загальновідомо, що революція пожирає своїх дітей. За Сталіна це пожирання стало масовим. Розстріляно і репресовано мільйони. Показовий виступ на січневому (1938 р.) пленумі ЦК П.Постишева, який на той час уже виїхав з України і став першим секретарем Куйбишевського обкому партії. Він відрапортував, що за короткий час своєї роботи в Куйбишеві з 66 райкомів області вже встиг розгромити 34. І це був тільки початок. Море роботи. «Наприклад, — віщав він, — у нас в облвиконкомі, аж до технічних працівників, сиділи запеклі вороги, котрі зізнавалися у своїй шкідницькій діяльності. Починаючи з голови облвиконкому, із його заступника, консультантів, секретарів — усі вороги... Тепер візьміть голів райвиконкомів — усі вороги. 66 голів райвиконкомів — усі вороги. Переважна більшість других секретарів, я не кажу вже про перших, — вороги... З керівної головки — із секретарів райкомів, голів райвиконкомів майже жодного чесного не виявилося».

Залишається додати, що раніше він із ще більшою люттю пройшовся по Україні. Але невдовзі і його самого назвали «ворогом народу» і розстріляли. Та й його наступник, М.Хрущов, ледь опинившись у Києві, на чолі українського ЦК, одразу ж звернувся до Москви з проханням терміново винести двадцяти тисячам чоловік «вирок першої категорії». Якщо перекласти ту партійну сленгову шифровку людською мовою, це означало розстріл.

Більшовики ніколи не були партією у звичному розумінні цього слова. Почавши з купки змовників, їхня партія виродилася в злочинну терористичну організацію на кшталт мафіозної, рішуче відкинувши у своїй кримінальній діяльності будь-яке поняття про мораль.

Ще недавно мені здавалося, що про сталінський «великий терор» нічого нового вже не дізнатися. Безліч книг, розсекречених документів, розповіді людей, які пройшли через концтабори, начебто повністю викрили жах злочинів більшовизму. Але коли мені до рук потрапили нотатки колишнього заступника наркома внутрішніх справ Казахстану М.Шрейдера, на тижні позбувся сну.

Його заарештували за три дні до виборів у Верховну Раду Казахстану 16 червня 1938 року. Коли в автозаку везли на вокзал, щоб відправити до Москви, все місто ще було прикрашене його портретами, а газети рясніли статтями про нього, як про вірного ленінця, кандидата в депутати. Не описуватиму всіх кіл дантового, ні — сталінського пекла, через які йому довелося пройти. Для переконаного комуніста, який пішов у революцію ще хлопчаком, найстрашнішим і найпринизливішим були навіть не катування, а висунуті проти нього обвинувачення. Відразу його зробили німецьким, польським і японським шпигуном. Потім французьким і турецьким агентом. Причина ж арешту, як він незабаром з’ясував, була в тому, що він не тільки став на захист безвинно заарештованих своїх товаришів, а навіть насмілився послати з цього приводу лист-поруку на ім’я самого наркома Єжова. До речі, ордер на його арешт виписано лише через 13 місяців його перебування в різноманітних тюремних катівнях.

Вже на перших допитах М.Шрейдер довідався, що він прихований німець, а сам Гітлер обіцяв йому пост поліцмейстера в Іванові. Що його замаскували під єврея, зробивши обрізання, і закинули в Радянський Союз. Мало того, йому було доручено зібрати й організувати п’ятдесятитисячну армію кримінальних злочинців і, коли японці нападуть на СРСР, організувати серію повстань по країні та захопити Москву. Саме тому він нібито потурав криміналітетові. Більше того, був організатором банд, які коїли вбивства і грабежі, щоб озлобити населення проти радянської влади. Все це марення потрібно було не лише визнати, а й назвати своїх спільників. Більше року з нього знущалися, але «визнань» так і не домоглися.

Кожен, опинившись у тюремних катівнях, серед таких самих нещасних, як і сам, природно вважав себе незаперечно чесним і безгрішним. А ось у решті ув’язнених бачив, волею чи мимоволі, «ворогів народу». Прозріння приходило болісно важко.

Щось схоже відбулося і з Михайлом Шрейдером. Поруч із ним у бутирській камері виявився соліст оркестру Великого театру. Його та ще трьох музикантів обвинувачували в тому, що вони готували зі своєї оркестрової ями замах на членів уряду. Бідолашний, пройшовши через молотарку допитів, уже підписав «свідчення-зізнання». Залишалося небагато — він мусив назвати зброю, з якої планував стріляти. А про це він поняття не мав. Ось і розпитував у співкамерників, що говорити, щоб видавалося правдоподібним.

Не менш прикметним був якийсь польський комуніст із Комінтерну. Його заарештували в Іркутську і під катуваннями вибили зізнання, що він польський шпигун, завданням якого було не мало не багато — «приєднання Іркутська до... Польщі».

Ще колоритнішими виявилися обвинувачення двох старезних євреїв з одного підмосковного містечка. Вони були глибоко віруючими ортодоксальними іудеями. А, відповідно до іудаїстських догматів, існує правило «міньяна». Тобто громадські богослужіння і ряд релігійних церемоній необхідно здійснювати за участі не менше 10 дорослих чоловіків. Синагогу в місті закрили. І тричі на день вони регулярно збиралися для молитви на квартирі одного з них. При цьому наймолодшому з вірних було 73 роки. Отож, їх обвинуватили в антирадянській змові, шпигунстві і зв’язках із Папою Римським...

Політичні в’язні наївно вірили, що Сталін не відає про зведені на них наклепи. Про тортурні жахи, які коїли чекісти в катівнях НКВС. І за найменшої можливості слали йому листи, скарги. Вірили в нього. І так було повсюди, хоч би куди заносила Михайла Павловича його тюремна доля. Але, дивна річ, — це вже на межі містики, — варто було комусь із в’язнів уві сні побачити Сталіна, як із ранку його чекав допит із нелюдськими катуваннями. При тому що перед цим його могли тижнями не викликати до слідчого. У цьому неодноразово переконувався і сам Шрейдер.

Вони ніяк не могли усвідомити, що всі разом і кожен окремо були не просто «ворогами народу», а особистими ворогами Сталіна. Цей політичний вовкулака, здавалося, не міг насититися людською кров’ю.

У камері внутрішньої в’язниці НКВС на Луб’янці, куди перевели М.Шрейдера з Лефортово, він зустрів свого давнього знайомого, колишнього першого секретаря ЦК Компартії Казахстану Л.Мірзояна. Заледве у змученій напівживій людині він упізнав ще недавно квітучого, життєрадісного здоров’яка. Леона Ісайовича обвинуватили в тому, що він нібито вів переговори з англійцями про відторгнення Казахстану від СРСР і передачу його під протекторат Великобританії. Природно, до цього додавалася підготовка замаху на Сталіна, Калініна і Єжова. На допити він самостійно ходити вже не міг. Адже йому переламали майже всі ребра. До слідчих доправляли його на носилках. Від побоїв у нього були ушкоджені барабанні перетинки, і він ледве чув.

Одного разу, під час чергового допиту з побиттями, в кабінет слідчого заявився сам Єжов. Мірзоян звернувся до нього зі скаргою на слідчих. Просив розібратися в тій нісенітниці, в якій його обвинувачують, і, найголовніше, покласти край катуванням. У відповідь почув: «Товариш Сталін наказав залишити тобі тільки кисть правої руки, щоб ти міг підписати свідчення про свою ворожу діяльність. І розпорядження Йосипа Віссаріоновича будуть виконані з точністю».

Минуло ще трохи часу. Змінилися наркоми. До влади прийшов Берія. Мірзояна принесли вже до нового сатрапа, з яким вони були знайомі ще з часів роботи на Закавказзі. І знову почув, що він «старий шпигун, провокатор і мусаватист». На додачу нові обвинувачення. Виявляється, саме Мірзоян винний у розстрілі 26 бакинських комісарів. За
командою Берії на нього обрушилися нові побої. Прикладався і сам новоспечений нарком. До речі, саме на ньому Берія апробував і відпрацьовував катування з биттям гумовими кийками по голих п’ятах.

На один із допитів заявилися Молотов, Маленков і Каганович. Бачили, у якому стані був Мірзоян. Щоправда, при цьому вдавали, що нічого особливого не відбувається. Все, мовляв, у нормі. Мірзоян звернувся до Молотова зі скаргою на жорстокість слідчих, на безперервні катування. У відповідь почув від Кагановича: «А що, із такою наволоччю, як ти, цілуватися, чи що?». Всі були дуже задоволені цим «дотепом». І посміхаючись вийшли з кабінету.

Ось тоді Шрейдер і вирішив почати зізнаватися. Але не просто давати «свідчення-зізнання», а городити таке, щоб у судовому засіданні, якщо воно відбудеться, могли зрозуміти, що це несосвітенна нісенітниця. Для початку він пустив «пробну кулю». Знаючи, що в камері сидить чекістський агент, ніби ненароком обмовився, що підтримував зв’язок із італійським агентом Квазімодо. Негайно був викликаний на допит із тортурами про свій зв’язок з італійською розвідкою. Довелося порекомендувати слідчому прочитати В.Гюго «Собор Паризької богоматері». Природно, слідчий ні про Гюго, ні про його твори ні сном ні духом не відав. Але «підсадну качку» було провалено, а Шрейдера жорстоко побито.

Слідом за цим довелося «визнати», що 1918 року він був резидентом польської розвідки в Москві. І в присутності його дружини йому передавалися плани Червоної Армії на польському фронті. При цьому слідчий чомусь не звернув уваги, що самому Михайлові Павловичу тоді було тільки 16 років, його дружині — дев’ять, а адреса квартири, яку він назвав, з’явилася в їхньому житті тільки 1933 року. Мало того, він повідомив, що готував замах на Молотова, Ворошилова і Тухачевського восени 1936 року під час маневрів. І це при тому, що на маневрах його не було, а замість Тухачевського там був Єгоров. Але це нікого не бентежило. Було б зізнання. Більше того, йому навіть пом’якшили режим. Стали підгодовувати. Давати куриво. А він отримував задоволення, верзучи дурницю, бачачи, як слідчий йому повністю вірить. Головне було зволікати час і не вплутати нікого зі своїх знайомих. Якщо й називалися імена, то лише вже розстріляних. Але, мабуть, апогеєм зізнань стала розповідь про те, як кілька років тому відвідав Ефіопію, де він, звісно ж, ніколи не був. І дочка Негуса Негесті, з якою він танцював на одному з прийомів, затягла його в окрему кімнату, пестила і завербувала в англійську розвідку. Відтоді він був особистим представником Черчілля по шпигунству в Радянському Союзі.

Слідчий був у захваті. І тільки раз засумнівався в достовірності свідчень. Михайла Павловича явно занесло — він повідомив, що є незаконнонародженим сином імператора Маньчжоу Го Пу-І. А це суперечило його «німецькому походженню», цю версію відкинули.

На одному з допитів слідчий запитав М.Шрейдера про зв’язки Дзержинського з агентами ПОВ (польською організацією військовою), куди, крім самого Михайла Павловича, нібито входили недавно розстріляні Уншліхт і Медведь. Адже під час обшуку в нього знайшли його фотографію з Дзержинським, отже до цієї організації, мовляв, доклав руку і «залізний Фелікс». Не випадково ж його не розстріляли у Варшавській цитаделі...

Так уже сталося, що справа Шрейдера потрапила аж нагору. А на той час сталися зміни в сталінській каральній політиці. З нього зняли політичні обвинувачення. Та все ж не звільнили. І в червні 1940 року його вже за новими обвинуваченнями у «зловживанні владою й у злочинній халатності» за півгодини засудили на 10 років таборів із подальшим позбавленням прав на три роки. Позбавили генеральського звання, урядових нагород. Йому ще пощастило...

Ні, не можна сталінський «великий терор» розглядати лише як ізольоване явище, таку собі патологію в історії більшовизму. Недарма чекістський генерал С.Реденс якось обмовився, що «боротися з Єжовим і його підручними — означає завдати удару в спину партії». І він мав рацію. Не випадково ж слідчі переконували арештованих, що, підписуючи на себе обмову, очорнюючи своїх товаришів по службі, вони тим самим допомагають партії.

Джерела сталінського терору починалися у глибинах ленінського «червоного терору», у післяжовтневих безпрецедентних кровопролиттях. Саме тоді вперше у світовій історії закладалися основи партії катів.

Але якщо уважно простежити історію Російської імперії, то не можна не помітити своєрідного генетичного зв’язку понять «держава» і «репресивна система», узаконеного більшовиками як продовження традицій «Третього Рима». Нерозривний зв’язок принципів опричнини Івана Грозного, таємної канцелярії Петра I і чекістської інквізиції.