Під крилом обпаленого янгола

Місія мореплавців — трохи нижче від музеїв, на Ланжеронівському узвозі. Капелан Одеського порту капітан Олександр Сорокін, попри перенесений недавно широкий інфаркт, задихавшись, піднявся сходами до музею. У попелі порпалися співробітники, подвижники з ученими ступенями, які не отримували шість років зарплати. Знайшли фігурку Меркурія, радості не було меж. А от прапора ЧМП не вберегли, він знаково згорів.

«Залишки спогадів про торгове мореплавство разом з історичним будинком унікального музею опинилися під загрозою повного знищення, — напише він у канцелярію президента. — Частково вцілілий держак від згорілого прапора ЧМП гнітить, як гіркий зойк (чи знак оклику?) наприкінці тривалої сумної історії підступного скасування найважливішого інструмента зовнішньої торгівлі, покликаної гарантувати економічну незалежність нашої України!»

Шкоду згодом цинічно оцінять у 32 тис. грн. — така нікчемна ціна пам’яті. Непрямі ж збитки зашкалюють за 15 млн. грн.

Від згарища від’їжджав десятий за ліком самоскид із тліном моряцьких спогадів.

Сорокіна знали і тому пропустили до головного залу. Макети пароплавів під ковпаками скупчилися в кутку, мов на затісній якірній стоянці: «Крестьянин», «Ян Рудзутак», «Товарищ Красин», «Трансбалт», «Петр Великий». Обвуглився корпус макета трофейного «пасажира», що горів у п’ятдесяті, пожежу в морі тоді ліквідували, пароплав залишився на плаву. Макет перестав бути маленьким пароплавом, а став охопленим полум’ям поліном, якому не дали догоріти. Капелан знайшов поглядом у пароплавній купі знайомий силует. Футляр із макетом «Белоруссии» еменесівці в поспіху нахилили.

— Крен градусів 35, — визначив Сорокін тренованим штурманським оком, — як 92-го, коли перекинувся сінгапурський док.

І повернув свою морську долю на рівний кіль.

Катастрофа в сінгапурському доці

Теплохід «Белоруссия», котрий обслуговував в Океанії австралійських туристів, у вересні 1992-го прибув на плановий ремонт у шип-ярд Сінгапура. Ставити судно в плавдок почали зранку.

Приблизно о 17-й лайнер здригнувся і завалився спочатку на лівий борт, потім начебто передумав і став уже «упевнено» кренитися на правий. З башти доку впали на сусідній плавдок два крани. Крен перевалив за 20 градусів, але не зупинився, судно валилося разом із доком. Робітники-китайці посипалися у воду мов горох. Старпом «Белоруссии» Олександр Сорокін «розкріпився» на ходовому містку і доповідав капітанові про те, що відбувалося:

— Четверта і п’ята палуби затоплені.

Тепер уже екіпаж стрибав у воду з нахиленого борта, благо стрибати було не надто високо. З берегового крана подали «бесідку» і почали знімати боязких дівчат.

Сусідній док був притоплений, крани на його баштах на якийсь час пригальмували крен «Белоруссии», поки їх теж один за одним не зірвало.

Екіпаж скупчився на причалі, чимало пароплавних наяд були прикриті лише рушниками. Молоді студенти-волонтери, котрі з’явилися із сінгапурської Misson to seafarers, Місії мореплавців, Патрік і Майкл заходилися вивантажувати з фургончика «гуманітарку»: футболки, майки, шорти, комбінезони, капці, зубні щітки. Благодійність наелектризований екіпаж дратувала.

— Нам не допомога потрібна, а компенсація за шкоду, — цідили потерпілі.

Їх можна було зрозуміти. Спливав 1992-й рік. «Белоруссия», як і інші судна ЧМП, за інерцією ще долала водні простори під прапором СРСР, відповідно й валютне забезпечення, сором’язливо іменоване добовими, було на сміховинному рівні. Кожен із тих, хто опинився на заводському причалі Сінгапура, тяжко відпрацював вісім або й десять місяців у тропіках, щось придбав, а тепер залишився в капцях і з рушником на плечах. Саме тоді на причалі прошелестіла чутка про можливе відшкодування: по три тисячі доларів для тих, хто перебував у рейсі, і по одній для новоприбулих. Казали, що за катастрофу їм мають сплатити за страховим полісом 4 млн. дол., але, за грубими прикидками, ця сума могла виявитися замалою.

За кілька днів судно поставили на рівний кіль. На причал привезли вагончик із зручностями для вахти. Матроси «Белоруссии» охороняли пароплав, самих матросів на судно не допускав поліцейський — такий собі перехресний нагляд.

Нарешті екіпажу дозволили ступити на борт. Комінгси лисніли від розлитого мазуту, тхнуло водоростями та загнилими молюсками. Двері кают чомусь були відчинені навстіж. У багатьох зникли гроші, золоті речі.

Непокоїли чутки, що складачі списків, серед яких був не лише комсклад, а й просто метикуваті хлопці з барменів, дописали собі досить-таки відчутну шкоду, а дружина одного з командирів оцінила особисті збитки в 11 тисяч зелених.

Казали, що морські представники в Сінгапурі через шкурні інтереси ангажували слабосилий док — дасть Бог витримає. Згадали, що незадовго до «Белоруссии» польське судно перекинулося в доці цієї ж компанії.

Неподобства, які звалилися тоді на суспільство, сприймалися майже як Армагеддон. Обов’язкові, як здавалося, жертви за «перетворення», не надто насторожували: по-перше, їх приносили на вівтар «демократії» масово, за всіма не встежиш — так у шторм рубають щогли, щоб корабель залишився на плаву; по-друге, ще не усвідомлювали необоротності розбазарювання і не уявляли масштабів наслідків. Катастрофа пароплава на очах у всіх спровокувала розвиток катастрофи духу та моралі.

Реконструкція «Белоруссии» (згодом «Казахстан-2» і «Дельфін») на «Ллойд-верфі» у Бремерхафені закінчилася гучними фінансовими скандалами. Порушили кримінальні справи, борги ЧМП компанії «Ллойд-верф» приплюсувалися до претензій кредиторів з усього світу, що прискорило загибель пароплавства. Грабіж був неабиякий.

Сорокін стовпить місію

У Сінгапурі Олександр Сорокін зустрівся з помічником капелана сінгапурської місії Томом Хеффером і його співробітниками. Добре знання англійської давало змогу спілкуватися без ускладнень. Сорокін розповів сінгапурським місіонерам, що ще 91-го, завдяки турботі лоцмана Сіднейського порту Андрія Безкаравайного, запросив на борт священика Української православної церкви в Сіднеї Володимира Люльку.

Після Сіднея, коли судно прийшло в Пусан (Південна Корея), зустрівся з капеланом Пітером Муні, котрий порадив звернутися в Лондон, до секретаря з питань роботи з капеланами — превелебного каноніка Річарда Маклерна.

Зустрічі з Томом Хеффером у Сінгапурі прискорили переговори з Лондоном. Там-таки, в сінгапурській місії, Сорокіну вручили конверт з Лондона, де його благословляли на капеланство в Одеському порту, поки з не дуже чіткими повноваженнями. Придивлялися до нього з Лондона років шість.

8 грудня 1994-го в Будинку вчених відбулася урочиста церемонія відкриття місії в Одесі. Зачитали привітання від генерального секретаря Міжнародної християнської асоціації Майкла Чіна, генерального секретаря ITF, Міжнародної профспілки транспортників Девіда Кокрофта.

На початку 1995 р. Сорокін і ще один з волонтерів Центру — Олег Салимовський — були запрошені до США в інститут церкви моряків Нью-Йорка та Нью-Джерсі прослухати та опанувати спеціальну програму для капеланів.

На напівпташиних правах

Каплицю Святого архістратига Михаїла організували на третьому поверсі навігаційної камери. Це було в доволі непевний час, коли депресія особливо лютувала. З порту йшли традиційні вантажопотоки, сам порт було піддано низці нескінченних перевірок суворими комісіями. Він виживав, намацуючи свій «третій шлях» розвитку. Якось улітку 1996 року до капелана Сорокіна звернулися моряки-філіппінці з проханням відслужити на борту месу. Їхнє судно довго працювало в морі на постійному маршруті, кінцевими пунктами якого були мусульманські порти. Знімалися до вечора наступного дня. Сорокін, розуміючи, що чимало філіппінців — глибоко віруючі католики, заходився клопотатися. Але так сталося, що панотець Ігнатій, ксьондз із костьолу на Катерининській, відбув у відрядження. Довелося звернутися до о.Ісидора в Херсоні. Той, оцінивши ситуацію, виїхав до Одеси... із церковним хором. Неважко уявити, яких довелося докласти зусиль, щоб переконати охорону виписати перепустки в порт, та ще й на іноземне судно. Філіппінці сердечно дякували за духовну підтримку, пішли в рейс просвітлені, а хор подався зігріватися чайком у неопалювану будівлю навкамери.

Формально будинок, який перебував під посиленою охороною на території порту, і далі залишався на балансі ЧМП, злісного неплатника за комунальні послуги. Навкамері за борги відрізали опалення, а біля входу виставили портового вохрівця. Штурмани проникали в камеру потайки, з чорного ходу обмерзлими залізними східцями, і на умовний стукіт не зломлені напівоблогою дівчатка-картографи прочиняли трошки двері і вручали шкіперам відкориговані навігаційні карти Бенгальської затоки. Служителі культу теж проникали якщо не потайки, як шкіпери, то з великими труднощами, простоюючи з водіями довгомірів у чергах за разовими перепустками. Траплялося, що прострочені, не продовжені перепустки охорона забирала, викручуючи руки... Приблизно в такій обстановці бився за життя і за свій куток у напівпорожньому й напівмертвому будинку центр «Летючого янгола» з його єдиною на теренах СНД меморіальною екуменічною каплицею.

Проте майстри-різьбярі все ж таки проникали на Деволанівську за разовими перепустками і майстрували вівтар. На церемонію освячення прибув із Лондона превелебний канонік Глін Джонс, сам капелан Її Величності королеви Великобританії.

Другого вересня двоє моряків з екіпажу тепер уже колишньої «Белоруссии» Олена Голуб і Юрій Подолін, які пережили разом із Олександром Володимировичем сінгапурський жах, виявили бажання обвінчатися в портовій каплиці. Золотими матроськими руками Юрія Подоліна зроблено ледь не половину дерев’яних деталей місії, а Олена прасувала рушнички, скатертини, підшивала фіранки. Неординарний для українських портів культовий захід викликав «неадекватну і брутальну реакцію у охорони». Цей неприємний інцидент потрапив у пресу, не лише місцеву, а й діаспорну Північної Америки та Австралії.

І негоже особливо ополчатися на охорону — не вміщається у свідомості робочої людини весілля на закритій території, а тим більше церковний хор на чолі зі старостою, котрі націлилися на закордонсудно. Прохання або порушення — це як подивитися — виглядають дещо негабаритно.

Кишенькова каплиця

У грудні 2001-го будинок навігаційної камери, де розташовувалася важкодоступна для самих місіонерів і волонтерів місія, був, нарешті, логічно переданий порту, і новий хазяїн перепрофілював його під суто виробничі потреби. До честі керівництва успішного підприємства, місіонерів не виставили за прохідну в традиціях пережитої Великої Епохи, не викинули за прохідною із самоскида вівтар з елементами дерев’яного зодчества, а навіть запропонували безгоспне приміщення в будинку портового клубу, розташованого у по-морському велелюдному місці на Ланжеронівському узвозі. Незручне життя на напівпташиних правах завершилося масштабним ремонтом, адже приміщення виявилося занедбаним і дуже вогким. Матрос Юрій Подолін склав різьблений вівтар за новою адресою і придумав оригінальний механізм складаної каплиці. З допомогою дощатого двостулкового екрана вівтар зачинявся, а на обмеженому просторі розташовувався світський центр із столом для настільного тенісу, кабінками, де моряк може посидіти за комп’ютером чи написати додому лист.

Світською складовою до цього часу незмінно керує директор центру «Летючого янгола» Ростислав Інжестойков (саме так зветься його офіційна посада). Стараннями того ж Юри Подоліна споруджено декоративний балкончик, побудовано дерев’яні ширми-планшети на осі з іменами загиблих або полонених суден: «Адмирал Нахимов», «Умань», «Сальвадор Альенде», «Комсомолец Калмыкии», «Туапсе».

Освячення меморіального центру місії відбулося 4 липня 2003 року. По суті, в Одесі з’явився не санкціонований, а ініційований знизу, з морського середовища, ще один клуб для моряків — пристановище, якщо хочете, де не будуть пхатися в душу з радянськими агітками, як неоковирно практикувалося в показушних інтерклубах.

Горезвісні інтерклуби створювали переважно для нас, щоб прибульці не встигли побачити спідок, а місія, не дуже зручна для багатьох, як виявилося, створювалася винятково для них, для гостей, морських прибульців.

Вже в новітній історії побудували або облагородили з допомогою західних траншів інтерклуби в Ізмаїлі та інших географічних точках. Усе там виглядає з натяжкою комфортно: номери, унітази, більярд-американка і ціни за постій відповідно на престижному рівні. Втім, незрозуміло, для кого городили — моряк-дунаєць у клуб не поткнеться, не той у нього рівень платні, а філіппінець засмучений попроситься, бо ж літака треба чекати до ранку, а на лавочці біля вокзалу пограбують.

А в скарбничку Сорокіна без жалю, з відкритою душею опустять трохи грошей, коли потеревенять по міжнародному телефону з Манілою. Сюди приходять без путівників — поголоска про місію гуляє материками, так само, як і застереження землякам про побори на одеській митниці. Жорстка громадянська позиція капелана Сорокіна сфокусована не лише на музейних раритетах, і блукачі морів про це чували. Активне співчуття за Сорокіним передбачає посильні дії та турботу. Можливо, перебільшують його повноваження, вважають, що він може стриножити місцеве свавілля через лондонські канали.

Автор був присутній на суді капітана балкера Pretty Ruby Леонардо Дордаса. Балкер під тиском північно-західного вітру навалився щоглою на контейнерний перевантажувач і перекинув його, загинуло четверо робітників. Обвинувачення в загибелі людей було серйозним і важким. Рішення суду неоднозначним. Дордаса оштрафували на символічну суму. Ніколи не забуду, як 50-річний капітан ридав і тиснув руки Сорокіну і директорові центру «Летючого янгола» Ростиславу Інжестойкову. Слідство тривало понад місяць, і щодня капітан ходив молитися в міський костьол, він відчував добре ставлення персоналу місії.

Така незалежна участь підносить престиж держави, і внесок у роботу з моряками не вельми здорового капелана Сорокіна значно вагоміший, ніж натужна робота інтерклубів старого і нового поколінь.

Або постукалася в місію мама загиблого моряка. Вийшов хлопець в індійському порту погуляти і потрапив у сель, загинув, зник безвісти, а посередницька компанія відмовляється виплачувати «гробові», кажуть: «А раптом він утік?».

До Сорокіна звертався Юрій Єременко, другий помічник теплохода «Роро Імеа», обстріляного в Новоросійську з прикордонних вельботів, причому бойовими снарядами. Список можна продовжувати, і він росте, тому що до Сорокіна йдуть, він — остання надія.

На території Одеського військового госпіталю № 411, де оперував Пирогов, відновлено церкву, за сіткою пахнуть троянди, дзюрчить фонтан і б’ють дзвони. У тиху годину. Літніх відставних офіцерів дзвін засмучує. Сорокін не зазіхає ні на територію, ні на тишу. Тема ця делікатна, розумію, але храми й каплиці ударно стовплять де тільки трапиться, повторне повальне навернення людей до релігії найчастіше випереджає здоровий глузд. У Білгороді-Дністровському службу править командир ескадрильї з Арциза з того самого авіаполку, яким командував Олександр Руцькой. Нехай служить за покликом душі майор надзвукової авіації, котрий прийшов до райцентру — така різка переорієнтація не дивина сьогодні. Сорокін же прийшов з боку моря, він кадровий моряк у другому поколінні, його батько капітанив на «Нахимове», старій «Грузии» та інших відомих суднах. Щоб стягтися на ремонт, капелан продав престижну квартиру в центрі, оселився на гамірній і курній Приморській по сусідству з місією, а отриману різницю витратив на ремонт.

Одеська місія, до речі, єдина на теренах СНД, включена до великого довідника ICMA, Міжнародної християнської морської організації, в активі котрої понад 800 місій. Перед приходом у порт моряк, гортаючи путівник, знаходить адресу місії і короткий опис послуг. Скажімо, Sea Farers hous у Лаудердейя: волейбольний майданчик, кіоск (чіпси, печиво, цукерки, бутерброди, парфумерія), телефон, душ. Нічліг не забезпечується. В Одесі все скромніше — одна кімната, стіл для настільного тенісу, шість напівкабінок. Ще можна було б дописати: «Капелан Сорокін». Сорокін — велика зручність для моряків.

«Сьомий рік поспіль у другу неділю липня в Одесі відзначають «Морську неділю» або Sea Sunday, — стукав по клавішах капелан. — Так сталося, що в Україні з радянських часів зберігся профспілковий День працівників морського та річкового флоту, який відзначається першої неділі липня, тобто за тиждень до Морської неділі... Враховуючи особливо тяжке становище в національному судноплавстві і виняткову важливість для економічної незалежності нашої країни та розвитку міжнародних торгових відносин, на 90% забезпечуваних морським торговим флотом, і практично повну відсутність кваліфікованої і зрозумілої інформації про трагічне становище морської галузі в сучасній Україні, було б доцільно використовувати тиждень між першою та другою неділями липня для нагадування про те, яким потужним інструментом торгівлі володіла наша країна ще зовсім недавно».

Ми вийшли покурити на сходинки Ланжеронівського узвозу. Поки курили, з місії вийшов старий знайомий Сорокіна, смаглявий відвідувач із ріденькою борідкою і жвавими розумними очима. У мене в кишені лежала його візитка:

«Gordon Atabelo

seamen А/B мotorvessel «ZIM Novorossiysk»

A/B — матроська кваліфікація за міжнародними стандартами, буквально able seamen. Лінійний контейнеровоз ZIM Novorossiysk відвідує Одесу щодекади. Хоча стоянки й короткі, Гордон усе одно витрачає їх на місію, благо до місії рукою подати. Гордон Атабело поцікавився здоров’ям капелана, плеснув по-моряцьки смаглявою долонькою по долоні капелана, сказав: «Бай!» і побіг сходами вниз до Митної площі. На вахту.