ПІАР-ПОЕТ, АБО КУПІТЬ КНИЖКУ АСР!

Між собою співробітники видавництва називали їх АСР — «Автори за Свій Рахунок». Коли в офіс респектабельного «Гарамона» заявлявся зі своєю нетлінкою явний графоман, його акуратно направляли до видавництва «Мануціо», яке квартирувало неподалік. Тут автора зустрічали люб’язно, рукопис приймали до розгляду. Зо два місяці майбутній АСР варився у власному соку в чеканні відповіді, а потім лунав телефонний дзвінок.

Герою показували його неабияк пошарпану (шарпання рукопису входило в обов’язки універсальної співробітниці контори) нетлінку, а також пачку захоплених відгуків на неї. Отже, це прорив! Але невідомо, чи готова широка публіка оцінити цю геніальну річ. І ось автору пропонувалося профінансувати видання пробних двох тисяч примірників книжки з тим, аби потім, після додрукувань, він сторицею повернув вкладені кошти. А яка на нього чекає слава! АСР, подумавши, погоджувався й підписував договір із неймовірною кількістю всіляких пунктів, набраних нонпареллю...

Тим часом «Мануціо» друкувало максимум п’ятсот примірників, із яких двісті вручалися щасливому АСР, котрий терміново починав обдаровувати всіх своїх знайомих, а інше дрібними партіями розходилося по заштатних бібліотеках і дрібних книжкових крамницях тієї провінції, де мешкав автор. До газет надсилалися рекламні релізи з такою кількістю хвалебних епітетів, що в будь-якій редакції їх відразу відправляли до кошика. А там поспівала й літературна премія, заснована все тією самою конторою. Ім’я автора вносилося до ексклюзивної «Літературної Енциклопедії», стискуючи до двох рядків статті про справжніх письменників на ту ж таки літеру…

А потім ейфорія закінчувалася. Видавець повідомляв АСР, що, на жаль, його книжка і справді на півсотні років випередила свій час. Продано зовсім небагато й, на жаль, відповідно до договору, видавництво змушене очистити свої склади, пустивши залишок книжки під ніж. Схвильованому АСР пропонувалося купити за півціни п’ятсот примірників, що залишилися. Ясна річ, він погоджувався: адже подарункових книжок у нього залишалося менше, ніж знайомих, котрих він ще не ощасливив презентом. Та й усвідомлювати, що твій великий труд піде на туалетний папір!..

Таким чином, з оплачених автором двох тисяч примірників книжки «Мануціо» видавало тисячу, причому половину автор оплачував повторно.

Такий ось стабільний і абсолютно нетрудомісткий заробіток на людському марнославстві вигадали герої «Маятника Фуко» Умберто Еко. Яка тонка, до дрібниць продумана психологічна гра! — необхідна для країни, де видавнича справа — справді бізнес, а письменники справді-таки заробляють гроші.

У нас усе набагато простіше. Нашим видавництвам не доводиться докладати зусиль, аби залучити до себе натовпи АСР. І працювати з ними — не авантюра, що межує з «лохотроном», а заняття цілком серйозне й респектабельне.

Що таке «гонорар»?

«Якщо поету наснилося, що в нього скінчилися гроші, це до віршів!» — ще в застійні роки ХХ століття цей веселий афоризм був цілком актуальний. Нинішні сивочолі члени Спілки з ностальгією згадують ті часи. На гонорар, отриманий у товстому літературному журналі, можна було непогано погуляти, а вже книжка, видана, як нерідко тоді бувало, масовим тиражем, надовго забезпечувала безбідне існування. Звісно, доводилося вписуватися в ідеологічні рамки й не вибиватися з естетики соціалістичного реалізму, але декому цілком успішно вдавалося балансувати між вимогами партії і творчістю. Так чи інакше, література тоді з повним правом могла називатися професією — на тій простій підставі, що за неї платили гроші.

Що ж, гроші скінчилися, стара структура розвалилася, нову ніяк не можуть поставити на ноги. Але йдеться не про це. Дивує й, мабуть, насторожує те, що відбулися докорінні зміни в психології тих, хто береться за літературу сьогодні.

Один із найкращих, на мою думку, сучасних молодих поетів із непідробною гордістю розповідав мені, що, мовляв, його вірші будь-яке видавництво візьметься друкувати за свій (видавничий) рахунок! Інший вельми успішний письменник середнього покоління цілком серйозно ділився секретами, як «розвести» на видання своєї книжки багатенького спонсора. Але остаточно я «випала в осад», коли кілька людей поспіль (!), не чужих у літературних колах (!!) і не помічених у схильності до шпильок і лихослів’я (!!!) у відповідь на мою наївну похвальбу: «Ура! Виходить книжка в Москві!» — так само наївно цікавилися: «А що, там дешевше?»…

Ось так. Поняття «гонорар» як неминучий наслідок публікації твору в свідомості нинішніх вітчизняних літераторів практично атрофувалося. Співпраця з періодичними виданнями, де платять за вірші чи оповідання, так само як із видавництвами, котрі обумовлюють з автором роялті від продажу книжки, сприймається більшістю навіть не як випадковий заробіток, а як подарунок долі. Спасибі, якщо не вимагають «на громадських засадах» закупити штук двадцять примірників видання, яке спромоглося на публікацію, або за свій рахунок оформити річну передплату на нього.

Колись Володимир Маяковський, проповідуючи ідеї футуризму, пропонував платити поетам, котрі пишуть у традиційному стилі, за кожен аркуш, як друкаркам. Здається, основній масі наших трудівників пера така пропозиція видалася б цілком привабливою. Принаймні роботу тієї ж таки друкарки чи комп’ютерної складальниці в нас досі прийнято оплачувати. А працю поета — вже ні.

А віршів назбиралося — повнісінька шухляда письмового столу. Чи добрий мегабайт комп’ютерної пам’яті. І що з ними робити? Правильно, видавати за свій рахунок.

Чукча — письменник!

Можна за рахунок доброго дяді-спонсора, котрий, із погляду видавництва, те саме. Не однаково автору: дядю потрібно якось умовити бути таким добрим, аби профінансувати явно неприбуткове видання. Є ще один шлях, для найсучасніших і просунутих: гранти. Але тут треба не лише мати доступ до далеко не всім відкритої інформації, а й особливо тонко відчувати кон’юнктуру, а там недалеко й до підганяння власної творчості під потрібні стереотипи… загалом, точнісінько як у добрі радянські часи.

Отже, ви вільний художник і вирішили ні від кого не залежати. У вас досить грошей (орієнтовно три тисячі доларів, утім, розцінки можуть коливатися), щоб прийти практично в будь-яке видавництво з діловою пропозицією. Будьте певні, вас зустрінуть неймовірно люб’язно. Залежно від вашого бажання й матеріальних можливостей над текстом і версткою попрацюють професіонали, а якщо не довіряєте — видавництво використає ваш власний оригінал-макет. Те саме й щодо обкладинки (видавництва, які співпрацюють з авторами на комерційній основі, рідко прислуховуються в цьому плані до побажань останніх). АСР у наших реаліях — особа куди шанованіша, ніж письменник, котрий претендує на плату за свій труд.

І ось книжка з вашим прізвищем на обкладинці — у вас у руках. І нехай мовчать у ганчірочку всі ті редактори, що повертали вам ваш нетлінний рукопис із знущальним коментарем або образливим мовчанням. Усі ці туполоми, котрі нічого не розуміють у Мистецтві й тому називали вас графоманом!

Ще одна поширена скарга тих, хто пам’ятає старі добрі часи в літературі: сьогодні може видаватися кожен, кому не ліньки. Так, цензура — це погано. Так, залишалися в шухлядах письмових столів твори, яким бракувало «відповідності», — але ж і відвертих графоманів не видавали! А нині — будь ласка. Причому відсоткове співвідношення графоманів і справжніх літераторів серед АСР зовсім не п’ятдесят на п’ятдесят. Перші помітно превалюють. Чи то грошей у них більше, чи то амбіцій… Чи то це і є правдива сутність АСР як явища, а будь-який виняток лише підтверджує правило?

Загалом, книжка у вас. Вірніше, весь її наклад. Навіть якщо він мізерний — скажімо, п’ятсот примірників — це однаково ціла гора книжкових пачок. Але видавництву вигідно «розкрутити» АСР на пристойніший тираж — бодай на тисячі дві-три — отож приготуйтеся до того, що ваша книжка відвоює собі півкімнати. І вирішувати, що з нею робити, вам: видавництво, видавши оплачений тираж автору-замовнику, умиває руки.

Природно, передусім АСР роздаровує книги з автографом знайомим, поступово розширюючи ареал від близьких до найдалекіших. Потім у нападі шляхетності й не без таємного почуття прилучення до вічності розносить кілька пачок по міських і вузівських бібліотеках. Можна — знов-таки власним коштом — організувати презентацію з роздачею чи навіть продажем (!) книжок присутнім. Але, попри всі зусилля, нерозпаковані пачки чомусь не бажають поступатися завойованими метрами авторської житлоплощі. І що тепер?..

Невже — самому йти на книжковий базар і продавати?

По-дорослому

Навесні на першому каналі національного радіо пролунали перші рекламні ролики із закликами купити збірник віршів поета N (тут і далі прізвище не називається, оскільки будь-яке його нагадування, незалежно від контексту, по суті буде все тією ж таки рекламою). У тому, що автор «збірника під мелодійною назвою» «навдивовижу витончених ліричних віршів» — саме АСР, і ніщо інше, сумнівів не виникало. Здивувало не це. Здивував розмах.

Аудіоролики (різні!) оселилися в ефірі безлічі радіостанцій, відеоролик транслювався в прайм-тайм по телебаченню, плакати з натхненним обличчям N і обкладинкою його нетлінки заклеїли рекламні щити в центрі Києва, а кожен житель столиці мав змогу бачити все це й у безплатній газеті оголошень, точнісінько між ондуліном і металопластиковими вікнами. Там містилася й електронна адреса персональної сторінки автора, вірніше, «клубу його шанувальників».

Відвідання сайта внесло певну ясність. Потішили окремі приколи на кшталт бурхливих оплесків новим членам клубу (мене зареєстрували під номером із дев’яти цифр, який підозріло закінчувався на одиницю) й можливості отримувати по імейлу «епатажні» фотографії N (приміром, коли він із звірячим обличчям виринає з басейну). Два-три відвідувачі ріденького форуму досить чемно натякнули автору, що манія величності — хвороба, від якої слід лікуватися. За тиждень цих повідомлень уже не було, залишилися лише захоплені відгуки, явно організовані «групою підтримки». Ще на сайті була давня похвала на адресу N (котрий чомусь творив у ті часи під псевдонімом) із боку метра російської естради, а також передмова до збірки захопленого видавця, який не зумів, утім, приховати, що роботу над рукописом він розпочав «за обов’язком служби».

Так, іще там були «вірші». На жаль, N виявився не просто посереднім поетом, як можна було сподіватися, а Графоманом із великої літери «Г». У миру — київський підприємець, котрий однієї чудової миті заробив досить грошей, аби вступити в славні ряди АСР. Але — по-дорослому!

Не відгукнувшись на заклики підтримувати вітчизняного виробника, N вирішив видати свою книжку в Москві (а можливо, там справді дешевше?). Наклад, якщо беззастережно вірити вихідним даним, — 135 тисяч (!) примірників. (Якщо хтось не орієнтується: скажімо, Дар’ю Донцову видають по 15—20 тисяч, за необхідності роблячи додрукування.) Чудова поліграфія, шкіряна палітурка з золотим тисненням і золотою закладкою, — на подив миле, зі смаком виконане подарункове видання. І — увага! — за цілком кумедною ціною.

Загалом, можна констатувати: N у певному сенсі здійснив подвиг. Уже тим, що наважився подивитися на поезію як на товар у хорошому значенні слова, вклавши вельми солідні кошти в його промоушн. І, мабуть, очікував якщо не прибутку, то покриття витрат.

І товстий шар витончених віршів…

— І що, беруть? — запитала я в продавщиці однієї з центральних книгарень.

Інтелігентна жінка зробила ну дуже дипломатичний вираз обличчя.

— Майже не беруть чи зовсім не?.. — уточнила я формулювання запитання.

Вираз обличчя продавщиці став ще дипломатичнішим.

— Ви візьміть, — непевно запропонувала вона, — там є непогані речі…

Але першим, як видно, покупцем збірки віршів N у цьому магазині я так і не стала. До речі, на момент процитованої розмови з дня виходу книжки минув рівно місяць.

Так у чому ж справа? Повторюю, видання дуже симпатичне, а ціна — більш як прийнятна. Реклама не достукалася хіба що до сліпоглухонімого. Здавалося б, усі ми давно маємо якщо не самі зачитуватися «витонченою поезією N», то принаймні, запастися десятком томиків для подарунків товаришам по службі та знайомим із їхніми позаплановими днями народження й річницями весіль. Але…

І хотілося б думати, що вся річ у рівні цієї самої «поезії». Що кожен потенційний покупець, зазирнувши під обкладинку, із першого ж рядка розуміє, що саме йому підсунули. Що в країні суцільних естетів у самовпевненого АСР від самого початку немає ніяких шансів. Та тільки віриться в це мало.

Напевно, щось наш АСР зробив не так. Можливо, рекламну кампанію слід проводити адресніше, укоренившись із презентаціями в білялітературні кола й організувавши розумні рецензії в шановних культурологічних виданнях. Інша річ, що зацікавити в такий спосіб можна дуже вузький прошарок населення, а либонь N, судячи з накладу, розраховував на широкі маси!

А «широкі маси» в нас узагалі не звикли довіряти рекламі. Хіба що діти вимагають у мам шоколадку з учорашнього ролика, а мами скоріш куплять той пральний порошок, що порадила подруга, хоч би як старалася «домогосподарка» з телеекрана. І взагалі, реклама — це та гидота, яка заважає дивитися телевізор і слухати радіо. А тут ще не йогурт або плямовивідник, а якась книжка…«Що? Найкращий подарунок? Але ж книга у Вована вже є!»…«Широкі маси» у принципі не розуміють, як це: ось так просто взяти та й купити збірку віршів?

Правда, невідомо, як справи в N з російським ринком (адже видавництво московське!). Там, кажуть, населення вже привчили до думки, що купувати книжки — зовсім не те саме, що викидати гроші на вітер. І досить вдало промоутують не лише авторів масових жанрів, а й серйозніших літераторів. Проте про поетів на стадіонах і стотисячні тиражі поетичних збірок сьогодні не йдеться навіть там...

N можна поспівчувати: він старався, він вклав гроші. Звісно, хотілося б для чистоти експерименту, аби N виявився пристойним поетом… Утім, як зазначав один із героїв «Контрапункту» Олдоса Хакслі, щоб написати погану книжку, треба витратити не менше праці, ніж на створення хорошої. А будь-яка праця повинна мати бодай шанс бути оплаченою.

Крім того, наш герой, по суті, із фанатизмом зайнявся абсолютно не своєю справою. Промоушн і розповсюдження книги в усьому світі — турбота видавця, а не автора. Якщо, звісно, останній не АСР.

А у вітчизняних видавців є непоганий вибір концепції роботи. Можна ризикувати, шукати справді хороших, перспективних авторів, займатися розкручуванням їхніх книжок, заробляти гроші та врешті-решт повернути в письменницьку свідомість слово «гонорар». А можна — стабільно й без особливої праці існувати на фінансові вливання АСР. У найкращих традиціях незабутнього «Мануціо».