ПЕРЛИНА ХАРКІВЩИНИ

Звідки з’явилися в Україні такі поширені сьогодні клен, акація, шовковиця, платан? Донедавна я якось не замислювалася над цим запитанням. І, може, так і залишилася б у невіданні, якби не поїздка в Краснокутський дендрологічний парк.

Краснокутськ — невеличкий районний центр на Харківщині. На весь район припадає трохи більше одного відсотка населення області. Його місце розташування незвичне, ніби хтось узяв і відміряв 100 кілометрів від Полтави, Сум та Харкова й на перетині ліній побудував невеличке провінційне містечко. Тут свій уклад, побут, звички й історія. Офіційні літописи пишуть, що переселенці із Задніпрянщини — козаки Корсунського полку — після битви під Берестечком 1651 року оселилися на пагорбах уздовж річки Мерло. Ця дата й сьогодні вважається датою заснування Краснокутська. Спочатку місто називалося Красний Кут — мальовничий куток. Природа цього краю справді неповторна — гарні ландшафтні озера, криниці, ліси. У районі є навіть... співаючі тераси. Їх побудували, щоб захистити схил яру від сповзання грунту, а фруктові дерева — від вітрів. Спочатку тераси нічим не відрізнялися від аналогічних споруд, але чи то для їх укріплення застосували якусь особливу глину, чи то щось інше вплинуло. Але коли віє вітер, чути музику — тераси співають. Звук незвичний, із переливами.

До наших днів у Краснокутському збереглися козацькі традиції. У невеличкому селищі Мурафі немає вулиць із традиційними назвами — Леніна, Молодіжна, Садова. У мурафівців свій відлік, як було з дідів-прадідів, — Перша Сотня, Друга, Третя. І вони непохитно бережуть свої традиції. Свого часу у Мурафу не зайшов Махно, оминув стороною. Нинішні власті стверджують — вдача у козаків ще та...

Неподалік Мурафи — Колонтаїв. Селище межує з Полтавською областю. Це вже не козача станиця, швидше — гуляй-поле. Густий ліс, що з’єднується із Сумським, а на околиці росте дуб. Його посадив ще Петро І, зупинившись на відпочинок під час битви зі шведами і вражений красою цих місць.

А Краснокутський дендропарк — один із найстаріших дендропарків України — називають перлиною. Закладено його на місці краснокутського Петропавлівського монастиря, побудованого переселенцями з Корсуня. Чоловічий монастир побудували після заснування Красного Кута. Простояв він 100 років, а за наказом Катерини ІІ був закритий. Трохи пізніше Катерина подарувала землі Назару Олександровичу Каразіну. На той час це був надзвичайно освічений чоловік, знав п’ять мов. Під час війни з Туреччиною прославився як чудовий розвідник. Засновником парку вважають його сина Івана Назаровича. Хоча існує версія, що почати закладати парк міг і другий син — Василь Назарович Каразін, засновник Харківського університету. Так чи інакше, Іван Назарович устиг зробити для парку багато, а коли передчасно помер у 56-річному віці, роботу продовжив його син Іван Іванович.

Каразіни були першими акліматизаторами України. З Японії, Китаю, Америки, Канади, Франції, Німеччини та інших країн вони завезли до 600 видів рідкісних рослин, 50 із яких доти в Україні не росли, серед них клен, акація, платан, софора. Прижившись у Краснокутському дендропарку, вони почали свою подорож по всій країні.

У роки Великої Вітчизняної війни дендропарку було завдано величезних збитків. Силу-силенну екзотів вирубали, парк заріс малоцінними породами. На 1957 рік кількість видів дерев та чагарників зменшилася до 180. На сьогодні у парку наявні 353 види флори і 29 — фауни.

При вході в заповідник відвідувачів зустрічають ласкаві й цікаві лані — Калинка і Красунька — та софора японська. Вперше цей вид було завезено у парк 1809 року. Поруч горобина лікерна і коркове дерево. Каразіни першими в Україні почали прищеплювати дерева. На початку огляду можна побачити щеплену форму — горобина звичайна, форма плакуча. Біля горобини, завезеної з Америки, кущ ліани. Далі канадські ялини, барбариси, китайський ясен, ялівець віргінський, 1809 року завезений з Америки. Ось олівцеве дерево, з назви ясно, що виробляли з його деревини. Фахівці кажуть, що саме олівцеві дерева треба висаджувати біля будинків, вони вічнозелені і дуже добре очищають повітря. Велика струнка ялиця лула, висаджена ще Каразіними, росте й понині. Високі ялиці сибірські недаремно називають щогловими деревами — з таких Петро І робив щогли для своїх кораблів...

У парку особливий мікроклімат: місцевість захищена високими деревами. Тому культури, привезені з-за кордону, і не гинуть. Приклад — гінкго дволопатеве, яке ще зветься деревом щастя. Хочете спробувати? Притуліться до стовбура і загадайте бажання. Ці дерева можуть жити до 2000 років. Вони росли ще за динозаврів, потім зникли. Після того їх дикий вид знайшли в Китаї й поширили. Деревину гінкго можна вимочувати, підсмажувати і їсти — в ній дуже багато крохмалю. Цінна ця порода і для косметологів із фармацевтами.

Десь у середині огляду екскурсоводи уповільнюють крок. На невеличкому майданчику, зусебіч оточеному деревами, поховані батько і син Каразіни. На могилі Івана Івановича Каразіна слова його друга Олександра Коні: «Здесь нет оград и вычурных крестов, полно все величавой простоты, и прах детей и прах отцов с любовью взят родной землей. Чудесный сад шумит кругом, вещая непрерывность жизни. И смерть является лишь сном, средь дорогой для них Отчизны».

Навпроти пам’ятника красуються смерека і платан західний, у народі його називають безстидницею. Вперше в Україні він оселився саме тут.

…Казкова краса природи й латка землі з деревами, білками, лавками серед озера — Острів закоханих придумали ще Каразіни. Пройти на острів можна через арковий місток. Коли закохані заходили, місток піднімався. Закохані залишалися наодинці із собою та природою.

У дендропарку кілька озер. У прозорій воді видно, як гуляє риба. А як гарно цвітуть лотоси — червоний, рожевий, лимонний, кремовий! Це вже надбання наших днів, подарунок Володимира Котляра з Харківщини. Чотири види лотосів успішно прижилися, пережили зиму. Обіцяв ще й білий.

Красний Кут спалювали двічі. Монастиря не зміг узяти ніхто. Ченці пересувалися підземними ходами, брали воду з джерел. Підземна частина монастиря і 18 кілометрів підземних ходів збереглися до наших днів. Каразіни використовували їх під оранжерею, вирощували цитрусові. Вперше в Україні тут було проведено парове опалення, що збереглося донині. Збереглися й тераси, де ріс виноград — близько 20 сортів.

* * *

Краснокутськ — ідеальне місце для відпочинку. Створити нормальну інфраструктуру — і вона могла б привабити вітчизняного й зарубіжного туриста. А поки що перед парком стоїть цілком буденне завдання — просто вижити. Якось триматися за рахунок коштів, зароблених на ягідниках, від продажу саджанців. Цього вистачає лише на зарплату працівникам, штати яких вкрай урізані... Потрібні регулярні вливання, якщо не на розвиток, то бодай на підтримку того, що вдалося зберегти.

Перебуваючи в цьому дивовижному місці, де мирно розгойдуються дерева льодовикового періоду, зримо розумієш ціну справам попередників. А що ми залишимо своїм нащадкам?