ПЕРЕХІД

У ці лютневі дні 15 років тому увагу всього світу було прикуто до невеличкого прикордонного узбецького містечка Термез. Тут 15 лютого мав пролунати останній акорд у кривавій авантюрі комуністичного режиму Москви, що затяглася. Афганському народу дев’ять років неоголошеної війни коштували 1,5 мільйона людських життів. Радянська армія, за офіційними даними, втратила 15337 чоловік, у тому числі до України привезли 4711 цинкових трун — тобто третину. Хоча чи можна довіряти тодішній статистиці? До того ж, ці цифри не враховують тих, хто помер від ран у госпіталях уже на радянській території. А скалічених фізично, морально і психічно, які не знайшли себе в мирному житті після всього пережитого, — узагалі не порахувати. Адже недарма їх і сьогодні називають афганцями.

Через прикордонний міст «Дружба» і вдень, і вночі суцільним потоком йшли військові колони так званого «обмеженого контингенту». Всі ці дні віяв пронизливий холодний «афганець», сіре тяжке небо зливалося з курним серпанком, крізь який бойові машини серед білого дня змушені були рухатися із запаленими фарами. На броні сиділи обвітрені, запорошені, уже без особистої зброї бійці, більшість із яких привітно усміхалися і махали руками зустрічаючим. 12,13, 14 лютого пройшло чимало різноманітної бойової техніки. В одній із колон на броні провезли загорнуте в солдатську ковдру тіло останнього загиблого в афганській війні.

15 лютого природа цілком змінилася. Вітер втих, на ясному блакитному небі з’явилося ласкаве південне сонце, відразу потепліло. Основна маса зустрічаючих під кумачевими полотнищами і транспарантами чекала на узвишші над рікою Амудар’я.