ПЕЧЕРА СІМ’Ї

Сергій Авєрінцев неодноразово, і абсолютно справедливо, порівнював сім’ю з печерою. Як відомо, образ печери, традиційний для міфологічних систем багатьох народів, символізує захист від зла, тихий, спокійний притулок у лоні матері-землі. У родині-печері можна сховатися від бур і спокус навколишнього світу, вона і намет, розбитий посеред незнайомої та, цілком імовірно, ворожої місцевості, і фортеця, що її взяла в облогу тоталітарна держава. Тоталітаризм хоче підмінити сім’ю певним сурогатом, ілюзорною сім’єю народів, і тому одне з головних завдань культури, зокрема, освіти, — захист цієї фортеці, що постійно в облозі. Такі міркування стали лейтмотивом міжнародної філософсько-культурної конференції «Освіта та сім’я в європейських культурах» під егідою Києво-Могилянської академії і, зокрема, «круглого столу» з такою самою назвою, який відбувся наприкінці вересня.

Утім, за висловом голови й організатора конференції Костянтина Сігова, йшлося, радше, про «овальний стіл». Славнозвісні гості — Сергій Авєрінцев, посол Франції в Україні Філіпп де Сюрмен, апостольський нунцій в Україні єпископ Микола Єтеревич, посол Греції Панайотас Гумас і посол Німеччини Дітмар Штюдеманн — сиділи півколом перед сценою, ніби утворюючи дугу великого овалу, що обрамовував актовий зал Могилянки. Одно слово, публіка, що зібралася того дня в академії, опинилася на «овальному столі» кількох європейських культур, кожна з яких говорила вустами свого представника.

Месьє Філіпп де Сюрмен прочитав доповідь за назвою «Викладання основ релігії у світській школі». Власне кажучи, доповідь посла апелювала до поняття світськості виховання й освіти, яке століттями складалося у Франції й було скріплене революцією. З доповіді випливало: викладання основ релігії не повинно підривати основи світськості й не перетворювати мирську освіту на духовну. У сучасній французькій системі освіти викладання релігієзнавчих дисциплін є певною компромісною зоною, автономією всередині культурного простору, що апелює до світськості.

Почесний професор Києво-Могилянської академії Сергій Авєрінцев на початку своєї доповіді звернувся до аудиторії українською, що викликало бурхливе схвалення залу. Власне, доповідь Сергія Сергійовича більше скидалася на дорожні нотатки (наслідок європейських подорожей ученого). Підтримуючи діалог, Авєрінцев відразу ж звернувся до попереднього доповідача, посла Німеччини в Україні Дітмара Штюдеманна. «Ви казали, що ситуацію в повоєнній НДР у сенсі атеїстичної атмосфери, яка панувала в ній на той час, можна порівняти з ситуацією в Радянському Союзі, — підсумував Авєрінцев. — Але я як людина, що має досвід перебування в середовищі зі справді жорстким атеїзмом, можу запевнити: різниця була принциповою. У НДР навіть тоді функціонувала християнська газета. А мені доводилося з тугою читати заголовки виданих у вас книжок філософсько-християнського змісту, які нам були доступні лише в заголовках».

Далі був порівняльний аналіз ролі родинного й корпоративного принципу в низці європейських культур. Зокрема, Авєрінцев зауважив, що в Радянському Союзі винищили дух сімейності та корпоративності, який є наріжним каменем багатьох європейських культур. Винищили, та не до решти. Як казав Сергій Сергійович на торішній конференції «Сім’я в постатеїстичних суспільствах» у Києво-Могилянській академії, родина в СРСР перетворилася на фортецю в облозі, яка з останніх сил стримує атаки тоталітаризму. Але з такої фортеці не тікають, навпаки, її захисники налаштовуються на довгу блокаду.

Серед іншого почесний професор Києво-Могилянської академії зазначив: протестантські країни значно більшою мірою капітулювали перед наслідками сексуальної революції, ніж країни, де домінує католицизм. Якщо в перших із церквами й університетами можуть сусідити публічні доми, то в багатьох католицьких державах ухвалене рішення про півкілометрову «зону пошани» навколо діючих церков. А в католицькій Італії, на думку Авєрінцева, сильніше, ніж в інших європейських країнах, відчувається зв’язок поколінь.

Ці компаративістські міркування поки що говорять не на користь України. Ми, на жаль, не можемо похвалитися ані міцним зв’язком поколінь, ані домінуванням у суспільстві сімейного принципу. Ми роз’єднані й самотні. До речі, найсамотніша людина в тоталітарних і посттоталітарних державах, де «ми» — лише ілюзія для втіхи слабких сердець. До справжньої єдності та справжньої родинності нам ще належить прийти. Залишається сподіватися на світло в кінці тунелю. І, можливо, проведення таких конференцій змусить нас бодай замислитися про необхідність цього світла.