Пасіонарія з Молдаванки

На пасажирських пароплавах одеської приписки її позаочі називали Оппманшею. Про її біографію достеменно відомо мало. Наприклад, що в переддень революції батьки відвезли Ядвігу з Одеси до Франції. У 1937-му комісар інтербрига­ди камараде Оппман воювала в Іспанії, була поранена. У
60-ті очолювана мадам Оппман паризька круїзна компанія «Транстур», у якої вирішальна частка активів належала компартії Франції, зайнялася фрахтом пасажирських лайнерів ЧМП.

Про ескапади Ядвіги Пилипівни Оппман у пароплавстві ходили різні легенди. Наприклад, нижні чини захоплено переказували байки про те, що Ядвіга носиться Одесою на «пежо» без глушителя, курить термоядерні сигари, посилає хрипким голосом на три букви даїшників, відчиняє ногою двері кабінету начальника пароплавства й легко знаходить управу на вищий комсклад у самого міністра морського флоту товариша Бакаєва. Тривалий час по «морському телефону» мусувався епізод рукоприкладства розгніваної мадам Оппман, яка нібито дала ляпаса відомому капітанові.

Претензії до капітанів, з якими вона працювала, і особливо до обслуги суден-«рисачків», у паризької одеситки збиралися конкретні та обгрунтовані. Так, список зауважень на теплоході «Литва» складався з 86 позицій.

Багато нарікань викликала організація харчування. Трапезували французи на борту сім разів на добу: після сніданку до одинадцятої їх пригощали ще бульйончиками, а о 23-й годині ситний день завершувався піцею. Від наших відвертих борщів їх з незвички проносило, довелося брати в рейс французького шеф-кухаря.

На стоянці «Литви» у Марселі мадам Оппман подзвонила з Парижа та запросила пасажирського помічника Ігоря Лукшина приїхати до центрального офісу, щоб обговорити детальніше помилки спільного бізнесу. У спеціально прислану машину Оппман, саме той «пежо», який став червоною ганчіркою для одеських міліціонерів, сіли Ігор Лукшин, його колега Геннадій Шапіро і для контролю плаваючий співробітник із суворих органів, прізвища таких у голові звичайно не затримуються. Якщо шлях до передмість Парижа забрав години чотири, то через столицю до Пляц Опера пробиралися години дві.

— Добре, що приїхали, — сказала мадам Оппман. — Запитань — вагон. На розі ресторанчик, там і поговоримо.

Подані у великих раковинах молюски викликали в мореплавців ніяковіння. Ядвіга прийшла на допомогу, показавши, як треба безцеремонно розкривати стулки.

На промахи сервісу обрушилася люто:

— Я маю займатися палубними шезлонгами чи капітан? Щоб стілець для пароплава купити, доводиться дзвонити ледь не в ЦК «по вертушці»...

Коли екс-комісарша заговорила про політику ЦК КПРС, із якою не збиралася миритися, водоплаваючі стушувалися.

— Чому ви не ставите запитання, не сперечаєтеся? — провокувала Ядвіга. — У вас усе гаразд?

Усе було негаразд, проте в гостей відпало бажання виправдовуватися, і тому мадам Оппман спровадила їх на екскурсію.

Мадам Оппман активно втручалася не тільки в подробиці меню, а й у режим руху одеських суден, які працювали під прапором «Транстуру». Так, капітан «Івана Франка» Михайло Григор не вкладався в регламент швартувань, маневрував надто обережно, як вона вважала, на найменших ходах, щоб поставити до причалу «Ванюшку», теплохід «Іван Франко», «як лялю». Річ у тім, що «Іван Франко», головне судно серії з п’яти одиниць, зроблене на НДРівській верфі «Матіас Тезен» у Вісмарі, було в повному сенсі й дітищем Михайла Івановича. Капітан доопрацював ще в проектній стадії силует судна, для чого в каюті малював ескізи та майстрував макет із пап’є-маше. Саме за його пропозиціями змінили конфігурацію та саму конструкцію щогли, підняли радіолокаційне обладнання на спеціальний майданчик, зробили більш обтічну трубу — найпомітнішу з відстані деталь. Григор запропонував, усупереч традиціям, пофарбувати корпус у строгий чорний колір і провести по ньому дві жовті смуги, що зменшило диспропорцію куцого лайнера. Природно, під час швартувань капітан оберігав первістка від навалів, які можуть спричинити вм’ятину корпусу. Якщо ж буксир-кантуватель дряпав корпус «Ванюші», то переживав за нього, як за немовля, і благословляв матросів ретельно зафарбовувати шрами грунтовкою. Матроси ж, метляючись на підвісках, зрозуміла річ, крізь зуби матюкалися. Зрозуміло, затяжні маневри не влаштовували швидку Ядвігу, вона наполягала, щоб лайнер швартувався сміливо, як есмінець, коли після команди «повний уперед» за метр від причалу йде «повний назад».

На Майорці через запізнення зірвалися екскурсії та обід у береговому ресторані, і компанія «Транстур» зазнала збитків. У пароплавстві казали, що Ядвіга напряму через генсека Моріса Тореза і ледь не через політбюро ЦК КПРС вимагала негайної відставки Григора, який не витримав фіксованого розкладу.

Моріс Торез із синами часто катався на «Литві» та «Башкирії». П’єр Торез був єдиним іноземцем, якому вручили радянський паспорт моряка, зарахувавши в мотористи другого класу. До речі, сини після його смерті стали ревізіоністами та сповідували євросоціалізм. У самому паризькому офісі компанії «Транстур» працювали члени політбюро компартії Франції мсьє Пенсо, кавалер ордена Почесного легіону, який визволяв Париж, член політбюро мадам Латісьє. Один із співробітників «Транстуру» був близьким родичем головного редактора «Юманіте» і, зрозуміло, теж членом політбюро.

Капітана Григора зняли прямо в рейсі. Він довів «Івана Франка» до Гібралтару і передав штурвал молодому тоді капітану Петру Кравцю.

Михайло Іванович Григор — герой оборони Одеси. Коли на пароплав «Фабріціус» пікірували німецькі торпедоносці, він зустрічав їх лендлізівським кулеметом «мартин», установленим на правому крилі містка. А старпом із правого крила проводжав стерв’ятників зі свого «мартина». Після прямого влучення торпеди в район котельного відділення Григор був поранений, контужений.

Після відлучення від «Івана Франка» капітанив на барці «Товариш», навчальному судні одеської мореходки. У 1972-му «Товариш» під його командою прибув у Балтімор на 175-ту річницю спуску вітрильного судна «Констелейшн».

Улітку 1972-го «Іван Фран­ко», уже без Григора, прийнявши на борт у Гаврі французьких туристів, відправився в заполярний круїз. Звивистий і мальовничий головний фіорд Норвегії, як і кожна шхера, закінчувався тупиком, де пароплав став на якорі. Пасажирів доставляли на пустельний берег мотоботами. Літніх дам, упакованих у норкові шуби (це в липні!), матроси виносили на руках. На березі не передбачалося ні житла, ні будівель, ні митниці, тільки шосе упиралося у фіорд. По цьому шосе й відвезли автобусами пасажирів за вісім верст до символічної північної точки Європи мису Норд Кап — кульмінації місячної подорожі.

Команди мотоботів залишилися чекати повернення французів. Біля берега нудьгувала поруч з оленем людина в кухлянці, прикрашеній орнаментом і брязкітками. Було заманливо сфотографуватися поруч, і автор запропонував жителю півночі «чендж» — пачку болгарського «Опала». Сигарети його не надихнули, він хотів додати, накотити чарку, і торг затягся. Та з катера, що під’їхав, вийшла мадам Оппман і, відразу осідлавши ситуацію, як кажуть, взяла оленя за рога, строго сказала:

— Нічого йому не давайте! Його участь в екскурсії разом із оленем оплачена фірмою. Отже, фотографуйтеся.

Підкотив двох’ярусний автобус, Ядвіга піднялася в нього разом із співробітниками дирекції круїзу:

— Якщо хочете на Норд Кап, то вперед із нами!

Автор із мотористом Льонею Ліберманом радісно полізли.

Поки мчалися крізь тундру, Ядвіга наливала для зігріву «Наполеон» у похідні срібні наперстки.

— За тих, хто в море, не чокаються, правильно? — вона підморгнула. — За перевезення пасажирів команди мотоботів одержать окремий презент. Тільки «лівих» не дописуйте, я вас усіх знаю в обличчя!

Коли Ліберман став тверезіти, то захвилювався. Час було заступати на вахту, а ми продовжували перебувати в будиночку на високому обриві біля Норвезького моря, де юрба французів билася в черзі за марками зі штампом спецгашення.

Ядвіга виділила нам персональний автобус, доїхали миттєво. Командам мотоботів, як і обіцяла Ядвіга, видали презент: фірмову сумку «Транстуру».

— У сумці журнал мод «Неккерманн» і конверт, — попередив стармех. — Конверт віднесете помполіту. Валюту буде витрачено на поліпшення раціону харчування екіпажу.

Годували екіпаж «від пуза», кок Валера готував із фантазією, навіть фруктовими рисовими супчиками пригощав, отже поліпшення раціону нам не було потрібне.

У конвертах виявили по 150 доларів — ціле багатство. Сотенні купюри надійно сховали в машинному відділенні і вирушили до першого помічника. «Помпа» розкрив конверт, дістав півсотенну асигнацію і запитав:

— А де решта?

— А хіба там щось ще мало бути?

Про експропріацію, природно, хтось доповів Ядвізі, тому що пароплав — це вразливе село, яке живе плітками, чутками і страхами. Сталася сцена, як у третьому акті: колишня комісарка пройшлася щодо товариша Гуженка, начальника пасажирської служби ЧМП товариша Пєтухова, а також члена політбюро товариша Андропова — стукачество вона особливо не сприймала. Фіналом третього акту став ляпас, яким екс-комісарша обдарувала комісара прямо на ходовому містку. Причому рукоприкладство сталося нібито після того, як «помпа» підніс Ядвізі на знак перемир’я серйозний букет. Чи то «помпа» сам не ухилився в момент сильної жестикуляції, чи то Ядвіга справді кинулася в рукопашну, ніхто до пуття не знає — із рульових матросів узяли підписку про нерозголошення скандалу.

У Гаврі заполярний круїз закінчився. Ми з Ліберманом поверталися з міста, коли розвели міст на тамтешньому каналі. З Сени пропускали караван, ми явно не встигали повернутися в строк на борт. До шлагбаума під’їхав «пежо». З нього вискочила мадам Оппман і закричала:

— Чому, падлюки, міст підняли на десять хвилин раніш?

Вона накинулася на мостового робітника. Той спочатку сторопів, потім став виправдовуватися. Працівник мосту попросив її від’їхати від шлагбаума, час було опускати проліт, машина заважала.

— А йди в!.. — побажала мадам із розстановкою на кшталт Раневської, плюнула в канал і натиснула на стартер.

Прожила вона довго і залишила цей світ зовсім недавно, трохи не дотягнувши до столітнього ювілею. Рівень нашого «щирого, але дерев’яного сервісу» Ядвіга Пилипівна хотіла наблизити до світових стандартів, поки не зрозуміла, що це неможливо.

Робота в тандемі з «Транстуром» була безсумнівним проривом, спробним каменем, після якого наші лайнери стали фрахтувати й «Неккерманн», і «СТС», і «Італтурист», і «Гранді віаджі», «Ян Райзен», «Зееадлер кройцфартен» («Подорожі морського орла») та інші. Нині на наших тричі перейменованих «рисачках» обслуга, стюарди та бармени переважно вихідці з Індії та Філіппін, ненормовано працюють за чайові, наших же з їх загадковою і невигубною сердечністю не запрошують. На жаль, ми вже не дивина, ми втратили самобутність, а саме на наївність і незграбність робила ставку мадам Оппман. Бізнес же «Транстуру» успадкувала племінниця, яка незабаром продала збиткову круїзну фірму в Португалію.