Пасинки історії

«У вас, молодих, — сказав Джо, — проблема в тому, що коли ви не можете зрозуміти щось з ходу, ви вважаєте, що цього просто немає. У людей похилого віку — навпаки. Все, що вони не розуміють, вони тлумачать, а потім вважають, що все зрозуміли».

Роберт Гайнлайн. «Пасинки неба»

У мене немає якогось особливого пієтету до дати проголошення незалежності України.

Ну тобто як нема?

Мій дід Павло — статський радник, «автономіст», учасник перших загальних зборів Української Центральної Ради у приміщенні Київського педагогічного музею 8 квітня 1917 року.

Фото надане автором

Батько, Володимир Феофанович, — «сиділець Лук’янівки» як молодий петлюрівець і аспірант Миколи Зерова, голова Гуртка української словесності, на якого «настукав» класик радянської драматургії, однокурсник Корнійчук. Тато розказував упівголоса, яким чудовим оратором був Симон Васильович Петлюра, як розагітовував червоні ешелони.

Володимир Покальчук

Волинська державна обласна універсальна наукова бібліотека ім. Олени Пчілки

Все життя родини було впівголоса.

Тобто є реальна і доволі пафосна частина родинної історії. Яка гейби змушує до безкритичного вшанування вищезгаданої дати. Та й поготів.

Втім, як охоче підтвердить кожна українська родина, якій пощастило не обірвати тяглості поколінь і передачі усної традиції, поза формальною святечністю були і залишаються інші події та обставини. Власне, вони і є реальною історією.

Ці події, трошки затьмарюючи черговий історичний гламур, утім, дають виразне розуміння того, чому люди поводилися в ті часи саме так, а не інакше. Але нічого не говорять людям сьогоднішнім. Люди в принципі ніколи не вчаться на уроках минулого. Це непряма цитата з книги канадського психіатра Стівена Тейлора, який 2019 року написав бестселер «Психологія пандемій».

Моя історія невіддільна від історії моєї родини. З одного боку, це дозволяє бачити, як упродовж десятиліть змінюються наративи, деформується сприйняття і взагалі когнітивна сфера, відбуваються різні соціальні і культурні мутації.

Бригадний генерал армії США Вашингтон Плетт, автор книги «Інформаційна робота стратегічної розвідки», казав, що старший аналітик повинен мати стаж у професії не менш як 17 років. Тоді аналітик спиратиметься у своїх узагальненнях на те, що бачив особисто, а не на спекуляції молодих теоретиків.

З іншого боку, моя особиста історія унеможливлює змістовний діалог із людьми, які прокинулися до українського політичного життя, наприклад, 2014 року. Моє покоління пам’ятає життя без Інтернету, коли квартирний телефон був ознакою заможності, а це еквівалентно тому, що ти бачив динозаврів. Цим емпіричним знанням не поділишся, бо воно єретичне для охлократії. Я тоді себе відчуваю єгипетським жерцем із діалогів Платона «Критій», де дідові Платона єгиптянин каже: «Ви, еліни, ну геть як діти, ніяк не подорослішаєте».

Репліка, яка цілком пасує і до нас.

Далебі ця емпірична очевидність досвіду не є чимось унікальним. Але дитинство людини чи нації не залежить від її біологічного віку. Кожна нова політична ситуація пропонує нове, а отже, молодше бачення світу. «Людина майже завжди прикута до свого минулого: вона застрягає в ілюзорному відчутті юності. Старість всіх відштовхує. Люди немовби не помічають, що небажання старіти так само дурне, як небажання виростати з дитячих штанців» (Карл Юнг). Достовірність, історизм тут не мають жодного найменшого значення, особливо коли йдеться про уподобання мас. Розум завжди програє бридкому примітивізму.

Я от згадаю наразі іншу дату, бо це важливо для розуміння атмосфери.

1972 рік, почалися масові арешти українських дисидентів. Як було на це реагувати вчорашньому школяру? Я викопав серед старих лахів батькову вишиванку, таку з розлогим коміром (він називав її «полуботківка»), трохи пошарпану, з синьо-жовтим орнаментом. І поїхав у ній у метро. Просто так, з одного кінця червоної лінії в інший і назад.

Та сама вишиванка

Фото надане автором

Довкола у вагоні одразу з’явилося дуже багато вільного місця. Пасажири (ті, які відважувалися) дивилися зі страхом і співчуттям, як на смертельно хворого, який щомиті може сконати. Хіба один чи двоє ледь-ледь кивнули, підтримуючи поглядом.

Ну, і це було реально страшно. Відчуття невизначеності, самотності, але й неможливості вчинити якось інакше.

В «дні вишиванки» я згадую цей юнацький демарш і тішуся зі змін суспільної атмосфери. А потім дивлюся батькові фотографії 1920-х років у схожій вишиванці, згадую його розповіді про іспити на знання української мови для державних службовців УРСР. І розумію, що не буває «незворотних змін».

Років через десять я вже щомісяця отримував аудіокасети з місячним записом передач Радіо Свобода. Моїм завданням було проаналізувати контент і дати рекомендації, як коригувати мовлення стосовно чинної української аудиторії. Коли нині говорять про дисидентський рух як щось організоване, то мають на увазі кілька гуртків, які були негайно розгромлені КГБ, і частина цих людей змушена була публічно каятися в газетах за свої «націоналістичні злочини».

Рух цей тим і був добрий, що кількісно його неможливо було облікувати, і велика кількість людей щось таке корисне для української справи робила, думаючи, що вони — одинаки.

Ну і тепер я маю за це в нагороду футболку від діаспорних ровесників Cold War Veteran і дуже з того тішуся, як нинішня молодь із вишиванки.

1990-ті — це ж і кінець вісімдесятих, «ускорєніє» і «пєрєстройка». Нові кар’єрні можливості для молодих партійних чиновників і комсомольців. Обережне, а потім і відверте загравання із Заходом. На час формального проголошення незалежності України в державному апараті УРСР був сформований картель молодих і не дуже професійних негідників.

І у той час, коли ми водили хороводи і вертепи, співали гаївки, вони ділили країну. Коли сфери поділу стали конфліктними, молода партійно-комсомольська банда залучила до цього професійний кримінал. Тобто люди ділом займалися і думали про своє майбутнє. Були старші комуністи з архаїчними сталінськими переконаннями, були націонал-комуністичні химери на кшталт поета Бориса Олійника, але їх була меншість.

Це зараз так подають ті часи, наче революційний український народ, усі як один, змагалися із комунізмом. А хто не змагався сам, той, звісно ж, набої подавав, стрічка за стрічкою. Ну і нас насправді була меншість. Ми водили вертепи і співали стрілецьких пісень усі наступні десятиліття, думаючи, що ми змагаємося у такий спосіб із комуністичною загрозою.

1990-ті, авжеж. Люди, які дійсно щось робили, незчулися, як по їхніх головах у перші лави перескочили аферисти і дурисвіти, щойно стало безпечно вважатися політично свідомим українцем.

Народний Рух (я був членом оргкомітету по створенню) не був революційною організацією, це зараз з його повної назви сором’язливо вилучають закінчення «...за перебудову». Не революційність, а компромісність була і є основою українського політичного життя. Звісно, компромісність тоді і тепер проголошувала дуже революційні гасла.

Та коли ви — революціонер, активіст чи хто там ще — раптом таки потрапляєте до влади, байдуже, якого рівня, то розумієте, наскільки дитячими були ваші уявлення про державний механізм і можливості його швидких змін.

«Революція на граніті». Інші «революції». Я у них усіх брав безпосередню участь, більшу або меншу, але мотивація особистої участі була приблизно така сама, як ескапада у вишиванці в київському метро 1970-х.Треба просто бути в процесі, бо це такий call of duty, не розраховуючи на щось більше. Результатом традиційно користуються негідники.

Слово «революція» вперше вжив Коперник у своєму трактаті про обертання небесних тіл. Контекстуально це перевертання чогось ну зовсім уже догори дриґом. Французи назвали своє історичне лихо 1789 року колись «революцією», бо вони таки скинули короля і поміняли державний устрій ціною (за найскромнішими підрахунками) у 600 тисяч жертв. А з наполеонівськими війнами — понад два мільйони.

Ніхто не хоче платити таку ціну за реальну українську революцію. По-перше, дорого. По-друге, є негативний досвід початку ХХ століття. Покласти ще півмільйона душ у міжусобиці, щоб отримати чергового Грушевського чи Винниченка й удавати, що це і є омріяна ефективна державність? Так ми цей фантазм нині маємо і без таких жертв.

З кількох спроб української державності неформальним наративом обрали найбільш ялову — соціалістичну по суті (і за партійністю лідерів) УНР. Компроміс Народної Ради і комуністичної «групи 239» вилився в те, що історія, ідеї, культура і решта духовності відійшла рухівцям (за це ж боролися?), а комуністи забрали собі все матеріальне.

Цей чесний поділ зберігається і досі. В українських культурних гетто, бантустанах і резерваціях буяє і квітне національне культурне життя, достеменно як в таборах Ді-Пі в Міттенвальді. Економіка, бюджет, інфраструктура, все, що, власне, має грошовий еквівалент, у руках якихось... навіть не комсомольців, а піонерів і жовтенят.

Тут мало би бути належне місце для «зради». Але в такі моменти я згадую слова батька, меланхолійним голосом сказані ще в 1970-х під час мого нарікання на те, що ніякої України нема і не передбачається: «А я пам'ятаю Київ ще «русским губернским городом», і навіть слова такого не було. Все потрохи розвивається, але не завжди так, як хочеться. Все буде добре».

Що у нас відбувається в сфері оцінки і самооцінки цього 30-річного періоду? Перш за все масштаб, який впливає на пропонований набір цінностей.

У найбільш сміливих і грамотних це кількасот років, але їх мало хто розуміє.

У середнього класу (тобто того тонкого прошарку, з якого колись він розвинеться) масштаб бачення — плюс-мінус сто років, від УНР і донині. Там більше суперечок, ніж порозуміння. Інтелігенція, чи як це там тепер називають, у принципі не здатна до організованої діяльності через пріоритетність егоїзму.

У посполитих наших узагалі горизонт планування кілька місяців, у них інші проблеми — цифрова охлократія змагається з цифровою диктатурою. Рейди запорожців на Порту — те саме, що рейди вікінгів на Європу, але між ними майже тисяча років. 1615 року Київське Братство засновує школу, яка колись стане Могилянкою, а у Мадриді в цей самий час виходить другий том «Дон-Кіхота».

Усе повторюється в історії і все дуже нетривке. Ви переймаєтеся про BLM, а я пам’ятаю «Чорних Пантер» і Анжелу Девіс. Ми переймаємося аж семирічною війною за Схід, а війні Індії і Пакистану за Кашмір уже понад 50 років. І так далі.

Я десятки разів бачив, як з’являються політики, як з нормальних людей вони перетворюються на істеричних мутантів, як гинуть політично і повертаються назад у свій соціальний провінційний гумус, і зараз вони ніхто. І бачив, як і все моє покоління, видатних особистостей, які, втім, не мали впливу на масу. Республіканець Лук’яненко, федераліст Чорновіл, соціаліст Дзюба, демократ Яворівський, консерватор Сверстюк, націоналіст Лупиніс… Гірник, що спалив себе на Канівській горі. Десятки відомих імен, сотні маловідомих, тисячі забутих героїв. Що більше самозречення, то більше забуття.

Генерал Хомчак колись сказав фразу, яка мені запала в душу: «Командир десяти солдатів бачить те, що бачать десять солдатів». Моє право на узагальнення обмежується віком і досвідом, але не може претендувати на повну картину з якимось красивим блогерським вердиктом. Я вже надто старий для всього цього «розарію». Але, згідно з настановами бригадного генерала Плетта, маю доповісти таке.

Мрії українського суспільства про загальне суспільне благо були і залишаються соціалістичними по суті, а головним трактатом з політології — «Кобзар». Це якщо говорити про широкий загал. Грамотність окремих людей на це ніяк не впливає, бо коли настають вибори, то до мас треба залицятися у той спосіб і тими словами, які вони хочуть чути. І на цьому весь прогрес закінчується.

При цьому не можна сказати, що ми кудись там скочуємося. Увесь запропонований для оцінки час в Україні розігрується одна й та сама вистава — запекла боротьба великих злодіїв із малими крадіями під урочисті звуки національного хорового співу. Це середнє і старше покоління, молодь живе в іншій, цифровій, реальності або просто виїжджає. Війна сповільнила цей процес, але не припинила.

Хороша новина в тому, що цей наш балаган є якоюсь поодинокою українською історією. І він із часом також закінчиться. Ми культурно зорієнтовані на цінності країн «цивілізованого світу», який самі ці цінності вже років двадцять як проголосив застарілими і неполіткоректними. При відсутності курсу цей політичний корабель щосили намагається сам втриматися на плаву, але з його містка нам продовжують коментувати, куди веслувати. І варто пам’ятати, що культурно-політичні дискусії про права і свободи відбуваються щонайбільше серед 20% населення планети. Решта живе зовсім іншим життям, іншими цінностями і активно розмножується. Важко уявити мільярд китайців? А доведеться.

Тому у контексті світових процесів усе, що називається «лібералізмом» і «прогресивністю», не має жодного сенсу і перспективи впливу з огляду навіть на демографію. «Європейці скоюють етнічне самогубство. Те, що ми переживаємо в Європі і часто скрізь на Заході, є присмерком християнства та європейської традиції. Настає новий стиль життя, який базується на матеріалізмі, гедонізмі, прагненні до «солодкого життя», — писав Патрік Б’юкенен ще 2002 року.

Ще трохи про проблеми і масштаби. Високий драматизм політичних, моральних і етичних стандартів існує тільки в цифрових інформаційних помийницях на кшталт Фейсбуку. Це навіть не медіа з іхніми «стандартами Бі-бі-сі» в українських версіях, а якийсь гурток істеричних лузерів. Утім, поза цими бульками існує звичайне життя звичайних людей, яких мало що всерйоз цікавить, крім тарифів на комуналку. Тому репрезентативність різноманітних блогерів і коментаторів математично нікчемна, чубляться довкола них хіба кілька тисяч, та й то половина — власні «боти». Орієнтуватися на таке токсичне середовище, пірнати в нього з наміром дістатися якогось берега — однаково, що купатися в болоті.

У мене не було, на щастя, якихось ідеалістичних планів, про нездійснення яких я міг би жалкувати. У мене був і є безперервний процес участі у боротьбі, і друзі, які поділяють це. Були і є цінності. Цінності — це тільки те, заради чого ви готові вмерти або вбити. Все інше — ліберальна полова. Свято, урочистості, піднесення — це все добре.

Думайте про те, як ви будете жити «після свят».

Усі статті Олега Покальчука читайте тут.