"Щасливі ті, хто не думає", або Дещо про каральну психіатрію 1970-х

13 грудня, 2019, 16:12 Роздрукувати Bипуск № 48, 14 грудня-20 грудня 2019р.
Відправити
Відправити

"Ти хворий, бо думаєш не так, як інші", - казали кадебісти на допиті юнакові з Харківщини Віктору Боровському.

"Щасливі ті, хто не думає",   або Дещо про каральну психіатрію 1970-х
Віктор Боровський. Фото з енциклопедії «Рух опору»

Якщо за часів Сталіна реальні й потенційні супротивники оголошувалися ворогами й злочинцями і підлягали знищенню, то в період брежнєвського неосталінізму їх уже вважали "психічно хворими" і примусово "лікували" й ізолювали.

Український дисидент і американський журналіст Віктор Боровський народився 1957 року в невеличкому райцентрі Лозова, що на Харківщині. У школі був нетовариським, проте любив тварин, навчився вправно шити одяг. "Добрий був, - згадує сусідка. - А то залізе малим на грушу й співає!" Батьки рано розлучилися, виростав із мамою, дідусем та бабусею. Хоча з батьком, який жив на Житомирщині в Коростишеві, теж підтримував контакти. Після школи вступив до Слов'янського педагогічного інституту (Донецька область). І саме тут із 18-річним студентом-першокурсником відбувається подія, яка змінює його життя і назавжди вписує в історію українського дисидентського руху.

Отже, 1975-й рік, звичайна інститутська "пара". Викладачка чи то дрімає, чи то думає про щось своє. Студенти так само - хто зайнятий власними справами, хто щось переписує. Віктор Боровський виступає з рефератом "ХХ з'їзд КПРС і його значення". Свого часу з'їзд мав великий резонанс, бо саме на ньому вперше пролунали слова Хрущова про "культ особи Сталіна". Але для студентів провінційного вишу в середині 1970-х то вже було однаково - ХХ чи ХХІ з'їзд. Тим більше що за часів Брежнєва влада почала потиху реабілітувати сталінізм… Аж раптом викладачка ніби прокидається, а вся авдиторія починає дослухатися до реферату Боровського. Лунають слова, що вважалися табуйованими, - "геноцид" влади щодо селян, ім'я забороненого емігранта Солженіцина, а між сталінізмом і фашизмом доповідач ставить знак рівності.

Віктор Боровський серед однокласників — перший ряд, третій праворуч. Фото надав А.Савран
Віктор Боровський серед однокласників — перший ряд, третій праворуч. Фото надав А.Савран

Скандал, звісно. Керівництво намагається відрахувати Віктора з інституту, але він пише скаргу до Міністерства освіти, а потім сам їде до Москви в міністерство. Тоді на перше місце виступає КДБ… Пізніше, емігрувавши до США, Віктор у своїх спогадах описує, як це просто розправитися з людиною в радянському суспільстві. Не взяти на роботу, сфальсифікувати звинувачення, покалічити, відправити до психіатричної лікарні, де можна збожеволіти, а то й померти… Віктора викликають до військкомату, нібито на огляд, але серед лікарів - головний психіатр Слов'янська і начальник слов'янського КДБ з підлеглими. Усе закінчується обласною клінічною психіатричною лікарнею міста Слов'янська. Серед звинувачень не лише знайомство з творчістю Солженіцина, а й торішня поїздка юнака до письменника-дисидента Віктора Некрасова і навіть, як висловився лікар-психіатр, розмова "місцевим діалектом" (тобто українською мовою!). Мама знаходить сина лише на четвертий день, бо виш зберігав мовчання.

Віктор Боровський у школі. Фото надав А.Савран
Віктор Боровський у школі. Фото надав А.Савран

А в лікарні застосовують примусові ін'єкції сульфозину (дуже болючий розчин сірчаної кислоти), скипидару, катування-укутування. Тобто людину щільно замотують мокрими простирадлами, і коли вони висихають, жертва починає задихатися. А ще - побиття палицею, електрошок, інші знущання санітарів, переважно колишніх босяків.

Серед пацієнтів не лише хворі, а й злочинці, які переховуються від слідства, і цілком здорові люди, противники режиму. Один з них написав скаргу на свого директора, якого назвав "бандитом із червоною книжечкою". Інший, тракторист Василь Литвиненко, - автор антирадянського графіті у своєму селі. Є й хворі, яким "допомогли" стати такими вже у психіатричній лікарні. Ієромонах Григорій зі Святогірського монастиря, якого санітари силоміць примушували співати й танцювати. Невідомий чоловік із Західної України. Спершу його під час війни вивезли до Німеччини. А коли повернувся до Союзу, то дружина й діти загинули. Чоловік збожеволів. Яким було лікування й психотерапія до цього нещасного? "А зараз бендера затанцює нам гопака!" - горлали санітари, погрожуючи йому палицею. Отаке "лікування". Дехто, як баптист Павло Сорока, помер після катувань. "Він щасливий, бо не може думати", - казали Вікторові товариші про сусіда по палаті - ризького оперного співака. Його кинула дружина, і він збожеволів - співав і не розумів, що відбувається навколо. А сам Віктор, спостерігаючи за алкоголіками психлікарні, доходить несподіваного висновку, що алкоголізм - це складова "…соціалізму, який свідомо культивує це явище". Для того, аби не думати…

Протримавши Віктора в лікарні кілька місяців, чекісти нарешті випускають його, упевнені, що "зламали". Важливими були й зусилля рідних, насамперед мами, яка ходила до лікарів, вимагаючи звільнити здорового сина. Проте повернувшись до Лозової, Віктор не може ані поновитися в інституті, ані вступити до іншого. На роботу також не беруть. Довелося заробляти на прожиток пошиттям одягу та перепродажем курей і кролів. За радянським законодавством це називалося "дармоїдством" і "спекуляцією" і загрожувало відповідною статтею Кримінального кодексу.

Віктор їде до Одеси, де намагається вступити до духовної семінарії, вчитися на священника. Та прийом до семінарії прямо залежить від КДБ. Тож іще до вступу стало зрозуміло, що вчитися на священника чекісти йому не дадуть. Віктор повертається додому ні з чим.

Після цього в хлопцеві щось зламалося. Ін'єкція несправедливості й фальшивості дала цілком протилежний ефект. "Влада боїться тебе, коли про тебе є розголос", - приблизно такими словами пояснили Вікторові ситуацію. І він починає власну боротьбу. Пише протести до вищих органів влади. І то не один-два, а півсотні за раз. Знайомиться з членами Української гельсінської спілки, зокрема її головою Миколою Руденком. До Віктора приїздить відомий харківський дисидент Генріх Алтунян. Їде до Одеси на суд над Василем Барладяну, відвідує матір заарештованого Олекси Тихого на хуторі Іжевка. І весь цей час за ним стежать, переглядають листування, прослуховують телефон…

Вибухає застійний світ містечка Лозова. Не можна сказати, що тут бракувало цікавих постатей. Після Другої світової війни в Лозовій оселяються колишні учасники ОУН і УПА, члени їхніх родин. Найвідомішим із них був упівець Яків Сверстюк-"Довбуш", старший брат відомого дисидента Євгена Сверстюка. Сам Євген Олександрович також бував у місті. З Лозової походять Олексій Мурженко й Марк Димшиц, які брали участь у спробі викрадення літака, щоб утекти з СРСР. Тоді ж, у 1970-х, інженер місцевого заводу, якраз перед виборами, розкидає в місті антирадянські листівки. На його пошуки прибувають кадебісти з області. А Віктор Боровський пише заяву про вихід із комсомолу. Далі - місцеві вибори до Верховної Ради УРСР. Кандидатів у бюлетені - усього один, графи "проти всіх" не було, тож вибори перетворювалися на фарс. Віктор на очах усієї комісії рве бюлетень. Виборчу дільницю закривають, серед лозівчан того ж дня пустили чутку, що "американський шпигун хотів улаштувати вибух". У військкоматі, куди викликали Віктора, він каже призовникам, що не хоче служити в армії, яка є окупантом Чехословаччини й Анголи, а потім рве свій паспорт у приймальні першого секретаря міськкому партії (на той час фактично голови міста). По забороненому комуністами Радіо Свобода дізнається адресу дисидента генерала Петра Григоренка і їде до нього знайомитися. Місцеві КДБ і міліція всіляко тиснуть на Віктора: його затримують, йому погрожують, але на юнака це вже не діє. Відчуває, що в нього є підтримка. Лозівський лікар-психіатр В'ячеслав Бацьких не піддається тиску КДБ і відмовляється ставити Вікторові фальшивий діагноз. Якби він це зробив, то далі - тільки психіатрична лікарня...

Таксист, попри стеження кадебістів, підвозить дисидента до далекої Іжевки, до мами заарештованого "антирадянщика" Олекси Тихого.

Віктора підтримують рідні, хоча мама й плаче. Теплими словами він згадує й місцевих баптистів, які йому допомагали, - завжди спокійні й упевнені, що добро переможе. Хоча сам Віктор баптистом не був, належав до православ'я. Але тоді противники радянської влади об'єднувалися, часто не зважаючи на те, що їх роз'єднує. У Києві Віктор ночував у відомого дисидента християнина-баптиста Георгія Вінса. Водночас В.Боровський дізнався, хто саме з його однокурсників свідчив проти нього. Донесли навіть, як він сміявся з того, що хтось повісив торбу на руку Леніну - місцевому пам'ятнику.

Зібравшись до Москви на акцію протесту, Віктор так і не сів на потяг: його вдарили й порізали вену на руці... Міліція на виклик не приїхала, так само як і "швидка". Нападника не знайшли…

Підлікувавшись, Віктор знову збирається в подорож - на суд над Миколою Руденком та Олексою Тихим. Треба потягом доїхати до Харкова, а звідти - літаком. За ним стежать усю дорогу. Віктор раптово виходить з потяга, й одразу ж за ним вистрибують кадебісти. Один мало не потрапив під колеса. У Харкові намагається відірватися від переслідувачів у метро, але не вдається. 12 травня 1977 року Віктора знову затримують і відвозять "на Сабурову дачу" - колишній маєток князя Сабурова, де розміщується 15-та харківська психіатрична лікарня. Умови кращі, ніж у Слов'янську, але заклад також виконував каральні функції. Тут поставили психіатричний діагноз цілком здоровому Левіну. Сюди ж привезли молодого націоналіста з Івано-Франківщини. Він у харківському метро в написі "Радянська Україна" заклеїв перше слово, замінивши його написом "Вільна". Ні ім'я, ні доля цього хлопця не відомі. Самому ж Вікторові навіть не психіатр, а нарколог ставить діагноз "шизофренія". Проте психіатрична експертиза харківських професорів визнає його здоровим. Можливо, допоміг розголос, можливо стали в пригоді поради лікарки Любові Гриценко, яка розповіла йому, як поводитися на комісії. Фактом є те, що КДБ не зміг нічого зробити. Підтримували й харківські друзі, зокрема Генріх Алтунян і Семен Подольський.

Після цього радянська влада вдається до іншого кроку. Віктора ставлять перед вибором: або він припиняє займатися дисидентством, а як ні - то його таки запроторять до в'язниці чи психіатричної лікарні, або він мусить емігрувати з України назавжди. Зрозуміло, Віктор не зрадив своїх переконань, тож влада продовжує тиснути, і чимдалі більш реальною стає еміграція. Віктор і його мама дуже тяжко це переживають. Сумуючи, подовгу сидить біля верби, яку він сам колись і посадив. Перед від'їздом, у жовтні 1977 року, до Віктора з'їжджаються знайомі, зокрема дисиденти з Києва, Одеси, Житомира, Москви. Приходить дружина дисидента-лозівчанина Люба Мурженко.

У церкві, куди прийшли замовити молебень за подорожнього, сталася чергова несподіванка - священник відмовився служити за "за ворога". Довелося звертатися до іншого. Розуміючи, що вороття в Україну навряд чи можливе, Віктор в останній свій день напивається до безтями. Далі вирушає до Бреста, на кордон. Митники відбирають ікону (не можна), ковбасу (теж не можна), стирають усі магнітофонні стрічки, і Віктор, нарешті, за кордоном.

Спершу приїхав до Австрії. На початку 1978 року переїхав до США, де оселився в Нью-Йорку. До початку 1990-х працював в українській службі Радіо Свобода. Разом із ним тоді працювали українські емігранти "третьої" хвилі - Леонід Плющ, Надія Світлична, Мойсей Фішбейн.

Показово, що, хоча й виріс у русифікованому містечку, але орієнтувався саме на українство. За кордоном він контактує з Українським студентським клубом. А на батьківщині чекісти про нього не забули. Коли дружина Петра Григоренка змогла переслати Генріхові Алтуняну ксерокопію статті про Віктора Боровського з канадійської газети "Журнал де Монреаль", де було і його фото, а Алтунян передав її в Лозову мамі, а вона - батькові Віктора в Коростишів, кадебісти влаштували обшуки й допити і там, і там.

1981 року Віктор Боровський видав у Нью-Йорку книжку спогадів "Поцілунок сатани". Кошти на видання дали, зокрема, генерал Петро Григоренко (він також написав передмову) й архієпископ Торонтський Миколай. Уривок із цих спогадів друкували закордонні українські газети ("Свобода", "Новий шлях"), а також (де йдеться про характеристику церкви в СРСР) греко-католицький часопис "Патріярхат". Читав лекції в університетах США про радянську каральну психіатрію.

Із розпадом СРСР Віктор Боровський кілька разів приїжджав на батьківщину до мами. Серед лозівчан ходили чутки, що Віктор пересувався з охороною. Сусідка згадувала, що він, коли приїжджав, то пригощав сусідів, спілкувався з місцевим священником, допомагав монастирю в Лозовій. Хоча й був іще доволі молодого віку, але зауважив, що місце собі на цвинтарі в Америці вже підібрав. "А як же батьківщина?", - запитали в нього. Та запитання залишилося без відповіді. Помер років чотири тому, похований за океаном. Чи були в нього в США дружина й діти - невідомо. Маму поховала племінниця в Лозовій, будинок нині стоїть пусткою і руйнується. Майже всі дерева в саду вирубали. Табличка на будинку ще збереглася - на дівоче мамине прізвище Покуса. У Лозовій Віктора пам'ятають лише його сусіди й однокласники. Як діяча дисидентського руху й автора мемуарів його не знають.

"Ти хворий, тому що думаєш не так, як інші", - казали Вікторові кати. "Він хворий. Є тисячі людей, але ж ніхто не поїхав до Руденка й Некрасова брати автографи", - казали те саме, хоча й іншими словами, мамі Віктора. На відміну від в'язниці, психіатрична лікарня означала забуття або й свідоме доведення до психічних розладів. Якщо роками чути від лікарів - "хворий", щодня бачити справжніх божевільних, щохвилини перепитувати себе "Чи я ще не збожеволів?", то із часом і справді можна почути хори відповідей у палаті, де нікого немає.

Не залишаймося на самоті. І не залишаймо на самоті тих, хто увійшов в історію свободи.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК