Пароплавні романи на тисячу миль завдовжки

Рандеву з трьох кабельтових

Турбохід «Леонід Собінов» шосту добу молотив Індійський океан, прямуючи з Коломбо курсом на австралійський порт Фрімантл (Перт). Затяжний перехід стомливий навіть для пасажирів, не кажучи про команду, й тому повідомлення про те, що завтра лайнер розминеться з земляком одеської приписки «Тара­сом Шевченком», зустріли з піднесенням.

— Дай ліхтаря, — попросив мене заздалегідь моторист Ш. Права рука й кілька ребер були в нього загіпсовані — Ш. зірвався в машинному залі з верхніх решіток, і його перевели на легку роботу. Я допоміг йому підсилити світло.

Як і обіцяли, о першій годині дня у відомій штурманам точці на траверсі Великого Бар’єрного рифу від обрію відокремилася крапка й стала на очах оформлятися в силует, що нагадував логотип пароплавства. Дев’ятсот із лишком чоловік обліпили лівий борт; лайнер, що мав запас стійкості праски, дав крен. Ми з хвилюванням роздивлялися в біноклі наелектризовану юрбу на кормовій швартовій палубі «Шевченка».

Стільникові телефони тоді були в дивину, й тому виразна мізансцена сприймалася, ніби кадри з німого кіно. Невгамовний Ш. примудрився за допомогою однієї руки видряпатися на марсовий майданчик і миготів звідти казенним ліхтарем. Із «боут-дека» «Тараса», де суперлюкси, йому відповідав у такому ж шаленому ритмі дорогий йому вогник. Я бачив у бінокль, як жінка витирала сльози. Швидкості наклалися, й судна розминулися на зустрічних курсах до прикрості швидко, аби знову стати зникаючими крапками.

Ш. повернув мені ліхтар, я хлюпнув йому технічного спирту. Його історія була відома. Він раніше працював на «Шевченку» четвертим механіком. Захопився каютною номерною із суперлюксів. А вдома в Одесі двоє дітей. Пароплавний трикутник доповнив стармех, якого наяда не помічала. Справа закінчилася аматорським боксом, і Ш. розжалували в мотористи. На турбохід «Собінов» же він напросився, щоб перетнутися з нею хоча б у країні кенгуру. Заручені морем, вони перебували в полі зору одне одного півтори хвилини, рейс же тривав вісім місяців.

Таємний шлюб

У суспільстві з подвійним дном, а пароплав — модель такого суспільства, не належало закохуватися на робочому плавучому місці, та й годі! Моральну чистоту пильнували особісти й комісари. Відповідальні товариші хоч і оточували себе привілейованими коханками, але зрідка діставали відкоша. Так, палкий помполіт «Максима Горького» К. через кохання без взаємності розрізав собі вени, ледве відкачали. Якби таку слабкість виявив хтось із комісарів років сорок тому, не уникнути б розстрілу. На тому ж «Максимі Горькому», куди нагнали випускників мореходок, молоді командири дружили сім’ями, флюїди загальної закоханості насичували кондиціоноване повітря.

Заборонялося плавати подружжям, щоб у судновій ролі не муляли око однакові прізвища. Нижні чини плавали десятиліттями під різними прізвищами, живучи потайки. У звільнення сімейних в жодному разі не записували в одну групу, аби не провокувати сімейну контрабанду, та й тут знаходили вихід. Скажімо, перед звільненням громадянська дружина, яка працює офіціанткою, заряджала чоловіка неврахованими чайовими й списком доручень.

Один капітан-директор китобійної флотилії обладнав міні-басейн на стандерсі для молодої лаборантки, яка стала згодом його законною дружиною. Коли капітанська обраниця хлюпалася в кориті, обробники заради сміху вмикали сирену-тифон.

Інтерромани

Та особливо тяжкою аморалкою з політичним підтекстом вважалися пароплавні романи з іноземцями на борту. У цьому разі пом’якшувальні обставини не брали до уваги, винуватців карали за всією суворістю з довічним закриттям візи-світлофора. Так, на теплоході «Іван Франко» одна італійська синьйорина накинула оком на молодого моториста Г. Він хвацьки танцював у самодіяльності, скакав вище голови й грав на гармоні з бубонцями. А вона із сестрою навчалася в Міланському університеті на відділенні славістики, ходила в розшитій гуцульській спідничці й виучила «ти ж мене підманула». Перед закінченням круїзу вісімнадцятирічна студентка зробилася задумливою, навіть сестра-славістка не могла розвіяти її меланхолію, і тому їхній тато, член політбюро чи секретаріату Компартії Італії, особисто просив помполіта відпустити Г. відвідати їхню віллу в околицях Генуї. Помполіт дав згоду, але, коли прийшли в Одесу, Г. однаково списали. Він потім працював м’ясником на ринку «Південний».

Щоправда, відомі інтерромани й зі щасливим кінцем. Так, на судні «Леонід Собінов» класній номерній сподобався пасажир. Пароплав віз переселенців із Саутгемптона до Австралії. Пасажир же з югославськими коренями націлився на бокситові рудники в затоці Карпентарія, де працюють переселенці-слов’яни. Вона обіцяла йому написати, коли він влаштується в модулі-гуртожитку. Він приготувався чекати на відповідь і з легким смутком махав лайнеру з причалу. Та вона, розчулившись, стрибнула за борт і попливла назад до коханого. Він стрибнув назустріч, вони зворушливо обнялися у воді. Закоханих підібрав буксир, у сіднейських газетах красувалися їхні фотографії, а помполіт втратив посаду.

Можливо, на ґаночку в Карпентарії вона розповідає змішаним сербсько-українським дітям, до якого абсурду доходили ідеологи в совдепії. А австралійські чада їй не вірять, і вона ображається.