Розмірковуванням про правду і справедливість, про злочин і кару, про добро і зло людство споконвіку присвячувало безкінечні філософські трактати, але навіть на абстрактному, теоретичному, рівні нам і досі не вдається віднайти остаточних відповідей. Ці моральноетичні величини стають ще більш неосяжними, коли їх долучають до суспільного контексту: історія свідчить, що пошук остаточних відповідей зазвичай закінчується полюванням на відьом і диктатурою. Апелювання до правди і справедливості є вкрай небезпечними у політиці, а надто, коли йдеться про пошук Істини у складних і суперечливих стосунках між народамисусідами.
Будування як руйнування: розхитування човна історії
Оголошення про попереднє схвалення варшавською мерією ескізу пам’ятника постраждалим від УПА у Другій світовій війні стало новим поштовхом для ескалації конфлікту тлумачень українсько-польського минулого у, здавалося б, вже залагодженій відкриттям Цвинтаря Орлят «пам’ятниковій епопеї» двох народів.
У переддень весни провідне польське видання «Газета Виборча» поінформувало своїх читачів, що проект пам’ятника передбачає натуралістичний формат вилитого з бронзи п’ятиметрового дерева із прибитими до нього трупами польських дітей, загиблих від рук українських націоналістів (слід зазначити, що фотографія, яка стала зразком для пам’ятника, зроблена у 1934 році, коли УПА не існувала взагалі).
Однак йдеться не про правдивість фотографій. Не вони є головним історичним доказом — кожен українець, як і кожен поляк, на генетичному рівні осягає ступінь болю мільйонів власних предків, страждань, завданих одне одному сусідніми народами. Йдеться також не про сам факт вшанування жертв, що є священним обов’язком для вдячних нащадків кожного народу. Йдеться навіть не про природне тяжіння кожної нації до однозначно чорно-білого пошуку винуватців і жертв. І ця риса притаманна усім нам без винятку. Йдеться про інше: про ефект, який спричиняє еклектичне висмикування із ненаписаних (і ще не осмислених) томів історії окремих фактів для маніпулювання ними; про наслідки, які виникають за такої політиканської гри. А також і про пошук механізмів стримування ланцюгової реакції, що виявлятиметься в ініціюванні встановлення подібних пам’ятників надто заповзятливими українськими патріотами вже на території України нашим жертвам, що так само загинули від «кровожерних ворогів-поляків».
Запроектований пам’ятник, вочевидь, має стати фінальним акордом «естетики жахів», що вже тривалий час культивується радикальними польськими політичними силами. Варто почитати написи на меморіальних дошках, якими вкриті безліч польських костелів і волосся стає навдибки: тут вам і про «зняті з живих скальпи», і «біль безневинних діточок, бабунь і дідусів»… Причому із неодмінним наголошенням, що загинули вони саме «від рук українських націоналістів» і саме «за те лиш, що були поляками». І ось на таких натуралістичних прикладах прагнуть виховувати (і виховують уже!) нові генерації молодих поляків деякі впливові варшавські політики.
Міни уповільненої дії
У складній і суперечливій історії взаємин між українцями і поляками в останні роки настав, вочевидь, найбільш світлий і промовисто перспективний період. Тези про Польщу як адвоката євроатлантичних перспектив України та Україну як одного з найнадійніших друзів і партнерів Польщі вже стали аксіомою.
Буквально за кілька літ у відносинах між державами і народами вдалося досягнути неймовірного поступу, що спонукає багатьох далекоглядних політиків усерйоз міркувати про перспективи стратегічного альянсу, який здатен згодом істотно змінити геополітичну карту регіону.
Натомість закладеному фундаментові довготривалих взаємовигідних відносин між Україною і Польщею загрожує низка як внутрішніх, так і зовнішніх, небезпек. Ці небезпеки із невідворотністю та ірраціональною наполегливістю природної стихії вимивають плідний родючий ґрунт партнерства і добросусідства, ставлячи під сумнів перспективи найбільш ефективного формату відносин «відкритої долоні» і перетворюючи амбіційний політичний проект у до безкінечності затяжну, по-лисячому підступну й обопільно шкідливу парадигму «пошуку історичної правди».
Основною метою у цій неоголошеній нам «війні за відновлення історичної справедливості» є нав’язування власного тлумачення Минулого (та багатовекторного згодом маніпулювання ним), основною зброєю цього невидимого конфлікту виступають пам’ятники та меморіальні дошки, а основним мотором — архівні документи та історичні студії.
Ніщо так не загрожує майбутньому, як різне розуміння минулого і методи його репрезентації. Невидимими примарами закривавлені стражденні, не відспівані жертви нашої архіскладної історії виринають там і тут, намагаючись донести до сучасників мовчазною мовою пекельного болю й печалі елементарні істини: «примиріться, не шукайте винних там, де їх нема! Це потрібно не мертвим — але живим». Однак ані настромлений живцем на палю за віру православну український козак, ані вирізані польські дітки, ані замордовані українські і польські матері, дружини й доньки не можуть донести до свідомості декотрих надто затятих політичних гравців прописного: посієш вітер — пожнеш бурю; з мечем прийдеш — від меча й загинеш; не рубай гілки, на якій сидиш. І зрештою універсальне для обох народів Христове «бачите скалку у чужому оці, а не помічаєте колоди у власнім»…
Мова пам’ятників
Культура вшанування урочистих і трагічних моментів власної історії належить до одного з провідних інструментів національної самоідентифікації, пам’ятники виступають спільним знаменником колективної свідомості того чи того народу, вони є унаочненою візуальною істиною, що приймається на підсвідомому рівні усіма членами тої чи тої спільноти. Перефразовуючи класика, визнаймо: «Ну що б, здавалося, пам’ятники: каміння й образ — більш нічого, та серце б’ється, ожива, як їх побачить…».
Існує кілька принципових інструментів, із допомогою яких передається інформація від творців пам’ятника усьому іншому загалу його візуальних споживачів. Насамперед він є збірним образом, що конденсує в собі значно більше, ніж він прямо виражає. Природа образу спонукає свідомість до автоматичного відтворення реальності саме у контексті параметрів, заданих даним образом.
Таким чином, сюжет, поданий у пам’ятнику (але й у фільмі, картині, скульптурі чи іншому творі мистецтва) на підсвідомому рівні спонукає нас екстраполювати даний епізод на всю «картинку реальності» минулого. За таким принципом радянські часи асоціюються у нас передусім із ескімо за 8 копійок, автоматами з газованою водою, парадами, кульками, Папановим на «двадцять першій Волзі» та музикою з радянських фільмів. Тому навіть у людини, яка належно обізнана зі злочинами комунізму і сама пам’ятає усі «принади» радянського життя, під час перегляду старого доброго радянського кіно», виникає ностальгія й усмішка. А отже — цілковита віра у створений міф власного минулого, який перекриває собою всю печаль і трагіку доби.
Для сучасності не так важливо те, що ескімо за вісім копійок і щасливі дитячі усмішки були правдою. Важливе те, що цими примітивними образами «перекривається» вся інша правда: істотно значиміша, справжня, визначальна…
Та ж сама ситуація з польськими пам’ятниками: неважливо, що злочини, відтворені у них, справді коїлися (повторюємо, трагічність українсько-польських взаємин виражається у мільйонних жертвах і невідплатних гріхах як з боку українців, так і з боку поляків!): йдеться про те, що саме образ «лютого кровожера-українського націоналіста» на підсвідомому рівні вкарбовується у душі молодих генерацій поляків.
Понад те, враховуючи, що більшість антиукраїнських пам’ятників у Польщі розташовані у костелах, це апріорі передбачає безапеляційну, сердечно-сакральну, інтимно-потаємну віру в них. Зрозуміло, жодна здорова людина не схопиться за вили чи пістолет, і не побіжить під впливом таких пам’ятників мститися за замордованих предків, однак йдеться про прихований камінь затаєної ненависті, що можна пронести крізь усе життя, навіть не будучи належно свідомим його існування.
Яку інформацію несуть радикальні символи на польських пам’ятниках жертвам Другої світової війни? Про це неважко здогадатися, адже, окрім образу на них, часто головний «месидж» подається мовою слів, щоб було зрозуміло всім і кожному: від професора і аж до суспільного маргінесу: сотні літ, з року в рік, з дня у день, і з миті в мить ці «білборди минулого» невпинно рекламують саме те тлумачення реальності, що вигідне політичним силам, які побудували власний політичний маєток на гіпертрофованій шані до предків, ненависті до опонентів та пошуку остаточної істини.
Палітра життя не складається тільки з двох фарб. Однак саме така парадигма «добрий — поганий» є легкодоступною для багатьох виборців. Прикро лише те, що потуги всіх здорових українських і польських сил зводяться нанівець влучно продуманими пострілами із віртуальної зброї символів. Печально також, що вже тепер в Україні дедалі більшої популярності набирають такі ж самі ідеї натуралістичного унаочнення в пам’ятниках мук і нелюдських страждань, зазнаних українськими людьми від польських сусідів: як кажуть, за що боролись — на те й напоролись.
Замість післямови
Ідеї дружнього порозуміння і щиро-сумлінного партнерства поміж українцями і поляками набувають дедалі більшої підтримки всередині обох держав і суспільств. Стратегічні інтереси наших країн вимагають від усіх відкритості і готовності до визнання власних гріхів і помилок. Натомість і українці, і поляки повинні берегти себе від політичних спекулянтів, котрі використовують сприятливі моменти усестороннього потепління українсько-польських відносин для розпалювання ненависті та історичної вендети поміж обома народами.
Сподіваємося, що прийдуть ще часи, коли ідеї нетерпимості зійдуть на повний суспільний маргінес. А надто заповзятим радикалам хочеться побажати досліджувати й увіковічувати із таким самим сумлінням пам’ять про злочини, вчинені своїми ж «героями».
Перш ніж встановлювати провокаційні пам’ятники власним жертвам, належить принаймні визнати свої історичні гріхи, і не лише перед українцями, але й перед співгромадянами євреями, котрих живцем було спалено польськими «заповзятими патріотами» у селі Єдвабне, без жодного стимулу з боку нацистів. Можливо тоді вцілілі жертви і нащадки жертв Голокосту не плануватимуть своїх подорожей до Освенціму й Майданеку так, аби оминути великі міста, щоб не дати, бува, туристичного заробітку своїм колишнім співгромадянам: і такою може бути глибока історична пам’ять покривдженої нації, і таким може бути свідчення хиткості й делікатності міжнаціональних взаємин. Тому краще не провокувати марних конфліктів і не роздмухувати згаслих вогнищ непорозумінь…