Парадокси вітчизняного лібералізму

Лібералізм належить до провідних світових ідеологічних течій. Його основи закладалися ще в давньогрецькій філософії, проте доктринальна концептуалізація відбулася лише в позаминулому столітті. Дехто вбачає в ньому політичне віддзеркалення християнських ідей про свободу й рівність, інші — уречевлення класової нерівності, обґрунтування системи, за якою багатші багатшають, а бідніші біднішають.

Як і кожне філософське вчення, лібералізм у політичному контексті не може існувати в чистому вигляді, адже навіть у найбільш вільних державно-правових системах практика економічного повсякдення вимагає від публічних регуляторів частого оперативного втручання в економічні процеси. Проте це не стає на заваді плеканню ліберальних цінностей і не шкодить повноцінному функціонуванню відкритої ринкової економіки. Якими є перспективи ліберальних ідей в українській політичній системі — покаже час, але передумови становлення лібералізму в Україні є винятково специфічними.

Українські контексти

Становлення українського лібералізму відбувалося за досить несприятливих для нього обставин. Перші пострадянські роки були позначені короткотерміновими симпатіями до економіки лібералізму, однак ця практика стала для українців не просто неприйнятною, а навіть ненависною. Саме на ці роки припав закономірний етап первинного накопичення капіталу, що супроводжувався в українському контексті шахрайськими акціями трастів, рейдерськими переділами, розвалом економічних зв’язків, грабіжницькою приватизацією, зрощенням кримінальних і державних еліт за їхньої цілковитої безкарності. Усього цього більш ніж достатньо, аби викликати негативні асоціації зі словом лібералізм.

У дійсності становлення вітчизняного великого бізнесу своєю жорстокістю нічим не поступалося аналогічним періодам у розвитку західних суспільств. Прикро лише, що акумульований останніми досвід поступової декриміналізації капіталу був нами сумлінно проігнорований.

З іншого боку, сама логіка лібералізму передбачає певну суспільну довіру до «невидимої руки ринку» — класичного ліберального інструменту розвитку суспільних інститутів. На думку теоретиків лібералізму, переважна більшість економічних і політичних стосунків відбувається в інтересах їхніх основних суб’єктів, котрі, прагнучи досягнення своїх партикулярних цілей, парадоксально допомагають розвиткові економічних благ суспільства в цілому.

На думку лібералів, складність і багатогранність економічних процесів є незбагненною; намагання їх регулювати із допомогою механізмів планової економіки — абсурдно-наївним. Лібералізм нівелює егоїзм: кожен егоїст прагне комфорту й затишку для себе, проте амплітуда його намірів та економічних дій неодмінно матиме своїм вислідом загальний добробут. Логіка лібералізму гранично оптимістична: усе, що робиться, — робиться на краще. Лібералізм прославляє ініціативність, спонукає до активних дій і закликає покладатися на власні сили. Лібералізм — філософія «сильних», а вони зазвичай у меншості. Тому й доводиться політикам, котрі вірять у постулати лібералізму, ховатися за ідеологічними ширмами, прикриваючи власні переконання більш «їстівними» гаслами соціального спрямування.

Лібералізм і вибори

Ліберальні ідеї ніколи не належали в Україні до категорії найбільш популярних. У новітні часи, коли фінансовий капітал почав трансформуватися в політичний, а голоси виборців перестали вимірюватися кілограмами гречки, вітчизняний політикум і далі оминає доктрину лібералізму. Основні гравці вітчизняного електорального поля у своїх передвиборних програмах відверто уникають ліберальних ідей — у крайньому разі ретельно завуальовують їх пересолодженими, але такими рідними політичному вухові українського виборця гаслами про «суспільний добробут», «соціальну захищеність», «національну згуртованість» чи «слов’янську єдність».

А оце нещодавно, уже останній (та й зрештою єдиний) політичний середньоваговик, який будував свою ідеологічну програму на ліберальних гаслах — ПРП, — узагалі наказав довго жити, парадоксально розчинившись у лівацькому політконгломераті харизматичного забарвлення. Недавній ідеологічний побратим цієї партії, а нині президент України, також покірно перейшов на соціальні обіцянки та національні гасла — певне, зрозумівши, що відкрите сповідування ліберальних цінностей в українському електоральному полі рівноцінне акту політичного харакірі.

Ющенко, можливо, й мученик, але аж ніяк не смертник: побачивши з якою легкістю і прудкістю опоненти домальовують віртуальні роги кожній його ліберальній ініціативі, він наступив на горло власній пісні, вирішивши поліпшувати інвестиційний клімат і торувати дорогу до СОТ тихою сапою політичних компромісів, а не ідеологічними програмними гаслами, як це було на початку його політичної кар’єри — ідеї лібералізму не знаходять у виборців підтримки.

Тому й на останніх парламентських виборах ліберальна ніша залишилася порожньою, її місце зайняла перевірена часом та електоральними баталіями «туфта» про скасування депутатської недоторканності впереміш із національними та соціальними ініціативами.

Мультитрансформація мультиідентичностей

Якщо поглянути на новітню політичну історію нашої держави, не можна не помітити, що із середини 80-х відбулися істотні зміни в суспільних уявленнях щодо цілої низки основних ціннісних величин. Причому як шалений темп динаміки часу, так і широкий спектр переоцінюваних постулатів міг (і зміг!) призвести до постання у свідомості українців ідеологічного компоту, гуляшу, а то й гримучої суміші.

Наче корабель без вітрил і навігаційного спорядження, що вимушений у бурю пройти поміж двома скелями, українці якось враз опинилися перед необхідністю самотужки наводити лад у власній державі — незнана до того часу розкіш. Причому брак державотворчого досвіду доповнювався необхідністю переосмислити політичні реалії, необхідністю внутрішніх економічних реформ, зміною соціальних стандартів, релігійним та національним відродженням, переходом на ринкову економіку, реакцією на глобалізацію та пошуком власних ніш у ній, інноваційними процесами та розвитком комп’ютерних технологій… Такого букета реформ, здійснюваних одночасно, не зазнавало, вочевидь, жодне інше суспільство. Причому часто хвилі реформ в одній сфері горою суперечностей накочувалися на хвилі реформ в іншій. У них не було мозаїчної довершеності, була невгамовна сила розбурханої стихії.

Багато хто, зазнавши такої карколомної історичної атаки, відкинув згодом будь-які намагання інтелектуально осягнути світ або довірившись релігійній системі цінностей та дій, або ж утилітарно покладаючись на логіку власного шлунка: кожен вигрібає самотужки. Однак шал суспільних трансформацій першого незалежного десятиліття України поступово вщухає, настають часи переведення подиху та осмислення хаотичного броунівського руху, конструювання подальших моделей суспільного поступу, критичної оцінки ідеологічних баластів та спекулятивних наживок.

Сучасний український лібералізм постає за парадоксальних обставин. На відміну від більшості західних суспільств, Україна сформувалася на основі обезвласненого радянського суспільства. На Заході суспільна святість власності ніколи не ставилася під сумнів, натомість в СРСР інститут приватної власності нищився і викорчовувався свідомо й затято.

Саме тому в Україні прихильники ліберальних ідей в економіці зазвичай є оборонцями прав людини — тобто ліберальних ідей у політиці та суспільному житті. Натомість і в Європі, і в Америці поміж сповідниками політичного та економічного лібералізму зазвичай значно більше відмінного, ніж спільного. Перші боронять великий капітал, виступають за мінімальне втручання держави в економічні процеси, наполягають на необхідності зменшити податковий тиск, на передбачуваності фіскальної політики. Натомість охоронці суспільного лібералізму часто наголошують на цінності людини, боронять права простих працівників, виступають за посилення оподаткування великого бізнесу, розвиток соціальних проектів.

Український же ліберал вимушений обстоювати суспільну «святість» приватної власності та ліберальні економічні ідеї не менш ревно, ніж необхідність захищати права споживачів та вимагати виконання соціальних зобов’язань перед незахищеними верствами суспільства. Як розв’язати цю світоглядну дилему — наразі невідомо.

Попри те, що на українському політичному полі ліберальні ідеї не мають у найближчому майбутньому добрих перспектив, із часом економічна еліта країни буде дедалі більше зацікавлена в органічному розвиткові лібералізму, адже прозорі та передбачувані правила економічної гри вигідні всім її суб’єктам.