Палаючі серця

Починав цю тему і так і сяк. Вона з тих, про які розумієш, що добре не напишеш, бо занадто близько до серця, а друковане слово потребує узагальнення, повітря, широти погляду. І вона з тих, про які розумієш, що не можеш не писати, бо це - частина твоєї особистої війни, а на війні накази не обговорюються. Особливо, якщо ти сам собі їх віддаєш. Як вони. Волонтери.

Я перебираю в пам'яті десятки імен і не знаю, кого міг би виокремити, поставити за приклад іншим. За рік знайомства вони не просто стомилися, а постаріли, охрипли, змарніли. Почорніли й посіріли і, на перший погляд, не здалися, але відступили з оперативного оточення життям. І тільки несамовитий вогонь у їхніх очах, коли йдеться про фронт, щоразу підтверджує - не здалися. Нікому…

А тепер доведеться все ж таки трохи відсторонитися для узагальнень, бо феномен волонтерства давно вийшов за рамки гуманітарної доброчинності, хоч як би намагалися його туди загнати назад.

Волонтерська тема, її генезис і розвиток - подібна до релігійної.

Що бачить населення, яке ще не суспільство? Якихось, деколи трохи дивних, проте гранично самовідданих людей. Точка докладання їхніх зусиль - війна. Вона, як "чорна діра", поглинає всю енергію без віддачі. З погляду обивателя, це надзвичайно нерозумно, по-сектантськи, але й не осуджується. До того ж волонтерська діяльність зустрічає беззастережне схвалення влади (не плутати з підтримкою), тобто з погляду обивателя - людей успішних, якщо не розумних. А коли такі люди схвалюють діяльність волонтерів, то й собі теж варто посхвалювати, а то мало що.

Ті, хто розумніший, бачать, що утворився ніби новий соціальний ліфт. Адже деяких волонтерів урочисто приймають у верхах, нагороджують, деякі ввійшли до органів влади (не плутати з інтеграцією у владу).

Це інтригує і наводить на думку про можливість кар'єри, хоча від самої думки, що для цього треба щось робити безкорисливо, ця категорія людей негайно скисає. І воно, напевно, на ліпше. Ріденький, але все ж таки фільтр від аферистів.

Бо це не ліфт і навіть не драбина, а скоріше стрем'янка, і та - від слова "стрьомно". Близькість до влади не просто стрімко перестає бути показником моральності, а й реально обмежує в ініціативі знизу, оскільки обіцянки допомоги "космічної" змушують притримувати мізерну, зате реально дієву - тут і зараз.

Донедавна волонтерами й бійцями так чи інакше були всі громадяни України (не плутати з населенням). Новоприставлена (не плутати з "новопреставленою", це - потім) влада ще не дуже заважала їм, бійцям і волонтерам, воювати і будувати. Тому все більш-менш виходило, хоча всі, як кажуть, рвали останні жили.

А потім жили порвалися остаточно. Приблизно взимку. Пересилаєш з картки на які-небудь чергові маскхалати, а вже - все. Грошей немає. Але ентузіазм залишився, люди залишилися, логістика налагоджувалася, перезнайомилися. Ніби своєрідна тусовка сформувалася і продовжувала розвиватися - їздити, допомагати воювати, іноді й самим включатися…

Тим часом за межами славного волонтерського співтовариства природа потроху почала брати своє. Тобто життя, в усіх своїх безідейних проявах, стало потроху відмежовуватися від смерті, а також від тих, хто поруч із нею. Відмежовуватися не означає осуджувати. Зведення на п'єдестал створює набагато більшу дистанцію за мінімуму зобов'язань. У результаті життя, в особі масового обивателя, прирівняло бійців до святих, загиблих - до великомучеників, а волонтерів - до ченців і, полегшено зітхнувши, визнало, що свій обов'язок воно виконало. Грошей же однак немає. Точніше, на себе, на життя є, а на війну немає. Ну ви зрозуміли. Тому ось вам замість грошей та фізичної участі - наша пошана й повага. А ви за нас там, нагорі (для когось - передова, для когось - приймальня начальника), замовте слівце. Ми ж теж претендуємо на порятунок. Ну й усе. А що, ще чогось треба?

Це не рефлексії, а узагальнений досвід включеного спостереження. Я постійно проводжу по всій Україні тренінги для волонтерів з підвищення їхньої безпеки, інформаційної гігієни й інформаційних протидій і бачу зміни за рік. Ці думки - результат зустрічей і розмов із ними. Впадає в око таке.

Усі, безперечно, стали досвідченішими. Але цей досвід найвищою мірою трагічний. І якщо рік тому ми розмовляли, зокрема, про те, як нам раціоналізувати драматичні переживання, то зараз - про поведінку терористів у тилу й загрози терактів. Бо "вата" теж стала досвідченішою, Мінськ-2 розв'язав їй руки, а майбутні вибори дають шанс на реванш.

І волонтери живуть переважно або в байдужому, або у ворожому оточенні, якщо називати речі своїми іменами. Рівень їхньої психологічної травмованості абсолютно відповідає бойовим психологічним травмам. Є специфіка, але часом вона гірша, ніж у бійців, які хоча б іноді можуть стріляти у відповідь, для гіперкомпенсації.

Вони чудово розбираються у нинішньому політичному бардаку, не драматизуючи і не змиряючись, але вже взагалі не звертаючи уваги на ЗМІ. Створилася якась внутрішня інформаційна мережа, неформальна і тому ефективна.

Волонтери поступово починають дратувати політиків своєю незговірливістю. Політики щиро не можуть зрозуміти, чому волонтери не хочуть погратися в політику разом із ними. А волонтери не можуть зрозуміти, чому політики не спроможні швидко організувати їм, наприклад, коридор на митниці для швидкого проходження й розмитнення вже на місці автомобілів і бусиків, що прямують в АТО. Чому раніше можна було, а тепер не можна? Бо раніше була корупція, а тепер порядок? А для кого він, ваш порядок?

Волонтери - громадяни зі своєю системою цінностей, оплаченою кров'ю, а не "лохторат". Жити в такій країні і не змінювати її, згідно з власними уявленнями, вони не будуть. Купити їх оптом як тренд неможливо. І що з ними робити в електоральному плані традиційними способами "охмуряння" - політикам геть незрозуміло. Їм можна просто допомагати, тобто прийняти для себе не політичну, а громадянську систему пріоритетів і цінностей. Інакше кажучи, самим ставати волонтерами. Волонтери реагують тільки на щирість і тільки на правду. Все інше їм попросту нецікаве. Тому безліч спроб привести волонтерів у те чи інше політичне стійло не сказати, що зовсім були безуспішними, але загалом на явище ніяк не вплинули. Спроби все це якось сертифікувати лише підривають авторитет ініціаторів. Бо всі знають, для чого в нашій державній системі існує "разрешиловка".

Психологічно волонтерський рух - це повний аналог добровольчого, з усіма його втратами, недоліками й динамікою.

Спроби ж заморозити війну на Сході країни подібні до спроб змусити працювати на заморожування старий радянський холодильник. У результаті випливає і розливається довкола таке, про існування чого підозрювали, але ще не нюхали.

Це ревнощі й заздрість - примітивні людські риси, похідні базових інстинктів, а відтак незнищенні, у найліпшому разі - керовані. Але наш український випадок зовсім не найліпший. Якщо говорити аналогіями розпаду Югославії, то він, скоріше, босніє-герцеговинський, ніж хорватський. А колорит - Кустуріца плакав би від заздрості.

У кількох різних областях України, розташованих на протилежних кордонах, чую ідентичний текст: "За що вона (він) медаль (орден, аудієнцію, телеінтерв'ю, статтю в газеті) отримала? Вона (він) в АТО мало їздить, узагалі весь час у Києві, це все понти (гроші, кар'єра, слава - потрібне підкреслити), президент (прем'єр, міністр оборони, начальник Генштабу, губернатор, мер), якби знав правду, то ніколи б… а так вони всі там завжди! А нам навіть ніхто спасибі не сказав".

Я казав, що психологічно волонтери тотожні добровольцям. Люди війни нині рідко славлять її публічно - вона дегуманізована, до того ж позбавлена етики й естетики особистого двобою. Ще після Першої світової Ремарк нарікав, що можна просидіти в брудній траншеї рік, бути розірваним на шматки при артобстрілі, так і не побачивши в обличчя противника. Але рівень усіх гормонів, зумовлений інстинктом збереження виду, надзвичайно високий. Відповідно, коли небезпека зменшується, гормональний фон падає. Виникає потреба в небезпеці, і хай як свідомість пояснює це вищими потребами, є й потреба у волонтерському ризику. Вона подібна до наркотичної. З усіма неминучими, як і в бійців, побутовими конфліктами, нерозумінням оточуючих і бажанням повернутися назад.

Говорячи про гормони, незайве нагадати, що концентрація тестостерону й інших чоловічих ензимів-феромонів в армії традиційно висока. Недарма класики в особах героїнь і в позаминулому столітті зітхали: "Ах, чому в нашому місті не стоять військові?", кидали в повітря чепчики й кричали "ура!". І зрозуміло, що активних, іноді невлаштованих жінок вабить у те середовище, де вони незмірно більш затребувані. І річ зовсім не в сексі, хоча й він не зайвий, а от триматися за руки і дивитися в очі - це сьогодні ще пошукати. А там - є.

Є ще досить нерівне ставлення до людей і груп на кшталт "Волонтерського десанту", які кооптувалися в державні силові структури. Подекуди - справедливе, подекуди - просто істеричне, але загалом - таки нерівне, як до якихось колаборантів.

Тут слід констатувати, що волонтери, які перейшли на службу в держструктури, волонтерами вважатися за визначенням не можуть, і по-хорошому використовувати цей термін вони не мали б. Вони вже або держслужбовці, або контрактники. Вони професіоналізуються, стикнувшись із пересічною бюрократією, кар'єрною підкилимністю й іншими принадами апаратного побуту, яким жодна війна не указ. Вони у процесі поглинання й перетравлювання Системою. І гідні більше співчуття, ніж осуду, а їх оцінювання ефективніше відбуватиметься у відомчих рамках.

Наступна проблема - це вимушена комерціалізація процесу. Армія, яка не воює, розкладається, це скаже не те що кожен "капітан очевидність", а навіть лейтенант запасу. Вона цілком природно переходила б до мародерства, але в українському випадку давно вже грабувати нема чого, та не дуже-то й було. Що робить армія (у широкому значенні слова - всі силовики) у такому випадку? Вона перетворюється на колективного "смотрящого", небезуспішно вирішуючи в такий спосіб питання свого речового й харчового забезпечення.

Відразу зауважу, що я не осуджую явище, а лише нагадую: корупція як стихійний регулятор бюрократії в цьому разі компенсує гучні заяви та обіцянки військового й цивільного керівництва країни платити всім бійцям багато грошей і постачати їх усім потрібним на першу вимогу. Що люди охороняють, те вони й мають, вони більше не хочуть, щоб мали їх.

А те, що економічне спільне життя з ворогом більш ніж налагоджується, вже давно всі знають і в подробицях розписували - від вугілля і брухту до хур і пропусків. Бізнес є бізнес, нічого особистого.

Та тільки у волонтерів це якраз точка дотику дуже особистого з "чисто конкретним". Повністю уникнути того, що зібране або куплене тобою відправиться потім "Новою поштою" родичам бійця, "на село", замість використати все за призначенням - на фронті, практично неможливо. Вихід із цього - не просто адресна допомога, а пряма взаємодія з підрозділами, де бійці й волонтери вже знають один одного поіменно. І волонтери фактично являють собою ефективну службу тилу (на превелику радість місцевого "заступника по тилу").

Слід зауважити, що безкорислива допомога народу й самовідданість волонтерів значну частину військових чиновників, та й деяких бійців просто розбестила. Волонтер у їхніх очах став якимось рогом достатку, звідки на першу вимогу мають сипатися різні блага, а якщо цей потік висихав або біднів, то посередники й споживачі невдоволено морщили носа, одночасно підраховуючи особисті фінансові втрати від цього висихання. Волонтери не змогли змусити працювати державу і демонтувати не змогли. Вони її на певний час замінили собою. А держава за рахунок волонтерів отримала довгоочікуваний перепочинок для переформатування своїх корупційних схем під виглядом реформ.

Окрема тема - волонтери-психологи і волонтери-священики. Між ними цілком можна було б поставити знак рівності. З тією різницею, що церква за тисячоліття набагато краще випрацювала схеми особистого психологічного захисту для капеланів, чого про психологів не скажеш. Залучення у процес гарантує вигорання, якщо не професійне, то емоційне - точно.

Тому волонтери йдуть з публічного інформаційного простору на війну, і, коли бувають змушені публічно звернутися до людей, на них дивляться як на динозаврів - звідки взялися? ще живі? Це одна група, найбільш ревних.

Інша, ліберальніша, все ж таки більше співпрацює з посередниками - командирами підрозділів, під місцеві гарантії ефективності, щоб до їхнього вантажу не "приклеїли" ярлик контрабанди або допомоги сепаратистам і не конфіскували потім - невідомо хто й куди.

Третіх активно намагається "підібрати" Мінсоцполітики (але про нього, як і про більшість держструктур, треба або добре, або ніяк), оскільки вони працюють у тиловому соціальному просторі, перемкнувшись на допомогу переміщеним особам, ветеранам, інвалідам АТО. Це зараз найскладніший сегмент, бо він, по-перше, швидко розширюється. А по-друге, крім особистої сміливості й патріотизму, він вимагає ще й професіоналізму - розуміння психології конфлікту, юриспруденції і (на жаль або ах) - взаємодії з політиками як з "рішалами" проблем. Такі обставини.

Ну й, звичайно, є просто вуличні шахраї, що називають себе волонтерами і збирають гроші з надто довірливих. Їх уже неодноразово фізично били, але, очевидно, не досить боляче. Втім, це стосується багатьох.

У релігійному світі чернечі ордени представлено досить широким спектром - від гранично суворих (на кшталт цистеріанців) до цілком світських (у вигляді мальтійців або історичних госпітальєрів). Церква дає їм можливість проявлятися не конфліктуючи.

Волонтери виникли, зокрема, і як потреба виконати обітницю служіння вищій меті для людей, чинною релігією яких є Україна. Вони можуть упасти, як катари й альбігойці, боротися і програти, як тамплієри або вирости до Опус Деї. Це питання майбутнього.

Та поки їхні серця горять - ми бачимо Шлях.