Освіта для довічників: доступ обмежений

У період вступних екзаменів до вищих навчальних закладів не кожен може дістати шанс здобувати вищу освіту. Хоча право на освіту гарантовано низкою міжнародних та національних нормативних актів, зокрема статтею 53 Конституції України, статтею 2 Першого протоколу до Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, законами України "Про освіту", "Про загальну середню освіту", "Про вищу освіту" та іншими. Йдеться про таку категорію "абітурієнтів", як довічно ув'язнені.

"Природні обмеження" - держава

Ще минулого року, будучи в Кіровоградському слідчому ізоляторі, Велеслав, засуджений до довічного позбавлення волі, пройшов зовнішнє незалежне оцінювання (ЗНО) і виявив бажання здобувати вищу освіту.

"Цей молодий чоловік перебував у СІЗО близько п'яти років, - розповідає член Кіровоградської спостережної комісії Володимир Бочаров-Туз, який опікувався Велеславом, - даремно часу не гаяв, почав учитися. Наскільки я зрозумів із спілкування з ним, він досить допитливий, комунікабельний, активний. Одна з його скарг стосувалася того, що вони сидять у камерах і немає жодних занять або роботи, яку могли б виконувати в умовах слідчого ізолятору. Що є "звичним" у нинішніх умовах в Україні".

Однак з Міністерства освіти і науки Велеславу відповіли, що "саме для цієї категорії засуджених, відповідно до Конституції України, встановлені природні обмеження щодо здобуття вищої освіти" (відповідь за підписом директора департаменту МОН Ю.Коровайченка).

Як коментує Бочаров-Туз, оскільки такі "студенти" не мають змоги бути присутніми на складанні іспитів, вони не можуть здобувати освіту у виші.

Цікаво, що у відповіді МОНу згадуються статті 125 і 126 Кримінально-виконавчого кодексу України, де є відсилання до законів України "Про освіту", "Про загальну середню освіту", "Про професійно-технічну освіту", якими забезпечується доступність і безоплатне здобуття повної загальної середньої освіти або професійно-технічного навчання.

"Однак жодним словом не згадується закон "Про вищу освіту". Отже, в Україні створений абсолютно невиправданий бар'єр, який суперечить принципам демократії і захисту прав людини. І стосовно осіб, довічно ув'язнених, по суті порушує статтю 14 Європейської конвенції про заборону дискримінації, зокрема щодо доступу до вищої освіти", - коментує Бочаров-Туз.

Правові суперечності

За словами експерта Харківської правозахисної групи Вадима Човгана, доступ до вищої освіти довічників - питання до кінця не врегульоване навіть на міжнародному рівні.

З одного боку, питання освіти гарантується статтею 2 Першого протоколу до Європейської конвенції про захист прав та основоположних свобод. Зокрема цією статтею гарантується і право на вищу освіту, а не тільки на середню. І, на відміну від багатьох інших прав, закріплених Конвенцією, ця стаття не передбачає, на якій підставі та з якими цілями можуть встановлюватись обмеження цього права.

Коли таких підстав та цілей немає, Європейський суд з прав людини продовжує використовувати свій загальний стандарт - трискладовий тест. Він встановлює: по-перше, чи було обмеження права встановлене законом; по-друге, чи були обґрунтовані цілі (у ситуації з Велеславом, наприклад, уряд, як мінімум, повинен був бодай спробувати обґрунтовувати їх з огляду на безпеку та порядок у пенітенціарних установах ); по-третє, необхідність у демократичному суспільстві, що включає головний елемент - пропорційність (іншими словами, обмеження повинно бути співмірним для досягнення мети, а тому "мінімально необхідним"). При цьому для встановлення необхідності в демократичному суспільстві потрібно також довести, що існує нагальна соціальна потреба.

На практиці ситуація дещо інша. "Є одне стареньке рішення Європейського суду (на той час ще Комісії) з прав людини, доступне тільки французькою, яке й досьогодні на озброєнні суду. У ньому (п. 4) зазначається, що держава не має позитивного обов'язку забезпечувати засуджених освітою, наприклад організовувати спеціально під якогось засудженого певний курс. Але держава має обов'язок забезпечувати доступ, якщо така освіта передбачена", - каже Човган.

Водночас нещодавно Європейський суд прийняв рішення (справа Velvo Velev проти Болгарії), в якому встановив порушення у зв'язку із відмовою в'язневі в здобутті освіти, але все ж підтримав свою позицію, що в держави немає такого обов'язку.

Човган зауважує, з огляду на це рішення, можна стверджувати, що порушення Конвенції має місце, якщо відсутні чіткі підстави/норми для позбавлення засуджених права на освіту (а в Україні вони відсутні!) щодо допуску чи недопуску до навчання у ВНЗ засуджених. Водночас, беручи до уваги попередню практику суду щодо обмежень прав, можна однозначно стверджувати, що за відсутності чітких законодавчих норм, якими встановлюється обмеження, українська практика відмови засудженим в освіті порушує протокол Конвенції.

По-друге, суд каже, якщо раніше таке навчання не було доступне, то держава не має позитивного обов'язку створювати умови для навчання у ВНЗ (наприклад, дистанційні курси).

"А отут питання. В Україні деякі засуджені на довічне ув'язнення уже здобували і здобувають вищу освіту, і це широко афішується пенітенціарною службою. Тобто таке навчання є. Але практика суду ще не встановила, чи є це ознакою того, що навчання "вже було доступним", - зауважує експерт.

Вадим Човган переконаний, якщо освітній процес уже був організований в конкретній установі, де утримується заявник, чи в будь-якій іншій установі - це вже можна вважати підтвердженням того, що навчання "доступне". І відповідь МОНу ув'язненому довічникові слід вважати порушенням його права на доступ до вищої освіти.

"Міносвіти не могло навіть послатися на жоден конкретний правовий акт, на підставі якого було відмовлено (бо його, як зазначалося, немає!), а лиш відповіло, що перебування в закритих установах накладає "природні обмеження" на права. Ця теорія, яка не набула законодавчого відображення, справді існує в доктрині кримінально-виконавчого права. Однак вона, м'яко кажучи, є неоднозначною. За таким же принципом можна було б заборонити усі побачення засудженим, бо це "природнє обмеження", яке "випливає з факту ізоляції", - коментує Човган.

Експерт також звертає увагу на те, що дехто закидає, мовляв, навіщо довічнику взагалі вчитись, якщо він ніколи не вийде на волю? Тим часом на додаток до неоднозначності перспектив звільнення довічно засуджених нещодавно у Верховній Раді України був зареєстрований проект, який надасть можливість дострокового звільнення довічникам.

"Представники Європейського комітету із запобігання катуванням майже кожен раз, коли навідуються в Україну (а роблять вони це часто), зазначають, що потрібно забезпечити цю категорію людей корисною діяльністю, зокрема й освітньою. Навіщо? Тому що люди по двадцять три години на добу просто сидять у камері, і в них їде дах, коротко кажучи... Аби запобігти цьому, освіта також була б корисною. І не тільки для в'язня, а й для адміністрації установи: якщо засудженим немає чого робити, вони починають вигадувати, що б це втнути...", - каже Човган.

"Факт дискримінації є" - правозахисниця

Голова координаційної ради Коаліції з протидії дискримінації Ірина Федорович переконана, що у справі Велеслава факт дискримінації є. Експертка посилається на Закон України "Про освіту", в якому не міститься жодних винятків стосовно "природних обмежень здобувати освіту", а, навпаки, статтею 3 гарантує: "Громадяни України мають право на безкоштовну освіту в усіх державних навчальних закладах незалежно від статі, раси, національності, соціального і майнового стану, роду та характеру занять, світоглядних переконань, належності до партій, ставлення до релігії, віросповідання, стану здоров'я, місця проживання та інших обставин".

Це право забезпечується розгалуженою мережею навчальних закладів, заснованих на державній та інших формах власності, наукових установ, закладів післядипломної освіти; відкритим характером навчальних закладів, створенням умов для вибору профілю навчання і виховання відповідно до здібностей, інтересів громадянина; різними формами навчання - очною, вечірньою, заочною, екстернатом, а також педагогічним патронажем.

З другого боку, пунктами 77 і 78 розділу "Освіта і відпочинок" Мінімальних стандартів поводження з ув'язненими (остаточна версія документу схвалена Економічною та Соціальною Радою ООН ще у 1984 році) затверджено, зокрема, що в'язням, які здатні мати із цього користь, слід забезпечувати можливість подальшої освіти, включно з релігійним вихованням у країнах, де таке допускається. Також в усіх установах в'язням треба забезпечувати можливості відпочинку і культурної діяльності в інтересах їхнього фізичного і психічного здоров'я.

"Іншими словами, може постати питання користі вищої освіти для довічно ув'язненої особи, але МОНу ще слід довести, що такої користі не буде", - коментує Федорович.

Експертка також зауважує, що здобуття саме вищої освіти для тих, хто відбуває покарання, не гарантовано державою саме через відсутність процедури. Тобто держава не створила умов для того, щоб засуджені та ув'язнені мали доступ до вищої освіти, та саме тому прикриває свою відмову "природними обмеженнями".

"Для мене тут відкрите питання, наскільки така відмова може мати законну та обґрунтовану мету і вважатися недискримінаційною. Однак навіть якщо факт дискримінації є, тут постає друге питання, "наскільки держава може собі дозволити створити таку процедуру для цієї категорії осіб із тим, щоб це не було надмірним тягарем для держави/системи". Тобто було виправдано з погляду витрачених зусиль і коштів", - пояснює Федорович.

Експертка підкреслює, що зазвичай це питання розглядається у випадках, коли йдеться здебільшого про "спеціальне/розумне пристосування", що є практикою стосовно людей з інвалідністю. Звісно, у ситуації із вищою освітою для довічника не йдеться про розумне пристосування. Утім, створення спеціальної процедури може розглядатися з урахуванням тих самих питань доцільності/надмірності, як і розумне пристосування.

Не меншою проблемою у здобутті освіти засудженими є відсутність зошитів і підручників, власне, брак фахівців. Тож фактично реалізація права на освіту стає неможливою... через зазвичай погану матеріально-технічну базу установи, де утримується засуджений.

До слова, це питання, можливо, в майбутньому врегулюють під час створення електронної бібліотеки.

Екзамени в клітці

Про те, що довічно ув'язнені можуть здобувати вищу освіту і багато що залежить від керівництва установи, в якій вони утримуються, свідчить приклад Житомирської установи виконання покарань (УВП) № 8. Тут двоє довічно ув'язнених склали іспити на отримання диплома бакалавра у Житомирському інституті Міжрегіональної Академії управління персоналом (МАУП) за спеціальністю "Управління персоналом і економіка праці".

Ув'язнені навчалися чотири роки за заочною формою. Раз на квартал до них приходили викладачі, щоб проконсультувати і дати завдання, а також забирали виконану домашню роботу й передавали її в університет (або це робила адміністрація колонії). Навчання оплачували родичі ув'язнених.

"До адміністрації установи звернулося двоє засуджених до довічного: ми хочемо здобути вищу освіту, в нас її немає. Наша установа пішла назустріч і створила умови для заочного навчання і складання іспитів", - розповідає психолог сектора соціально-виховної та психологічної роботи управління ДПтС України в Житомирській області Володимир Киричун.

За його словами, заступник начальника, полковник внутрішньої служби Анатолій Бобриньов домовився з керівництвом МАУП про можливість навчатися в університеті таким студентам після успішного складання ними вступних іспитів.

За даними Державної пенітенціарної служби України, станом на 1 червня 2014 року у вищих навчальних закладах за заочною (дистанційною) формою навчалося 64 особи, з них три особи, засуджені до довічного позбавлення волі.

Цікаво, що у відповідь на журналістський запит, ДПтС звертає увагу на те, що згідно з положеннями статей 125-126 КВК України у колоніях засудженим, які займаються самоосвітою, адміністрація колонії створює необхідні умови для занять у вільний від роботи час.

"Механізми організації навчального процесу для здобуття вищої освіти особами, засудженими до позбавлення волі, визначаються вищими навчальними закладами", - йдеться у відповіді.

Серед вишів, в яких навчаються засуджені, - Чернігівський державний інститут права, соціальних технологій та праці, Сумський педагогічний університет ім. А.С.Макаренка, Український гуманітарний інститут та інші.

Іншими словами, якби адміністрація колоній та Міносвіти України створили необхідні умови, то й довічники мали б змогу навчатися у вишах - незалежно від законодавчої неврегульованості.