Остап Гоголь, стражник подільський

Історію ми зазвичай вивчаємо за підручниками, а запам’ятовуємо за книжками, які можуть бути дуже далекі від реальних історичних подій. А з чого народжуються книжки, з’ясувати буває дуже важко, бо ж авторська уява будь-яку дрібницю може перетворити на справжнє мистецьке полотно, даючи критикам безмежний простір для інтерпретацій: «У цьому творі автор хотів показати...»

Що показував видатний українець, геніальний російський письменник Микола Гоголь у повісті «Тарас Бульба», ми начебто знаємо: українську історію (яку режисер Володимир Бортко, також українець, у недавній екранізації «Тараса Бульби» без жодних докорів сумління практично перетворив на російську історію, отримавши за це нагороду від Компартії; утім, мова не про це, хоч, вочевидь, і про це також. — С.К.). Але звідки він брав матеріал для свого твору, нам достеменно не відомо.

Хоч міг би — і з родинних переказів. Схоже, це було невичерпне джерело не лише фольклорних, а й пригодницьких сюжетів. Адже, на думку багатьох дослідників, родинне коріння Миколи Гоголя виростає з Поділля, з села Гоголі (нині Віньковецького району Хмельницької області). В кожному разі, хмельницький краєзнавець Євген Назаренко, що понад 40 літ досліджує історію рідного краю, не сумнівається: козацький полковник Остап Гоголь, який із 1648 до 1679 року відігравав значну роль у подіях, що розгорталися на Правобережній Україні, — перший відомий предок Миколи Гоголя. І саме повороти його долі і деталі його біографії могли надихнути талановитого нащадка на створення дивовижних характерів та сюжетних ліній знаменитої повісті про козаків. Та, власне, дещо пояснити й про самого Миколу Гоголя, його характер і вибір.

Уперше згадки про Остапа Гоголя з’являються 1648 року, коли почалася визвольна війна українства проти пансько-шляхетського гноблення. Він був серед повстанців на сході тодішнього Подільського воєводства, згодом створив козацький загін, який швидко виріс у полк, а після відступу з Поділля основних сил Богдана Хмельницького став «стражником подільським», організовуючи народний опір проти шляхти. Тогочасні польські автори вважали полковника Остапа (Євстафія) колишнім свинопасом, що промишляв розбоєм, — мовляв, звідти й його войовничість, хитрість і спритність. Проте відомо, що Остап Гоголь був людиною освіченою, що теж підвищувало його роль серед козацької старшини. Та насамперед впливала на це шабля в полковникових руках, якої боялася вся шляхта на Поділлі.

У січні 1654 року Остап Гоголь був на Переяславській раді і схвалив дії Богдана Хмельницького. Але після його смерті, коли 18-річний гетьман Юрко Хмельницький поступився перед московським царем багатьма українськими вольностями, «полковники Богун, Ханенко, Гоголь та інші, які не були при поставленні в Переяславі Хмельниченка гетьманом, але лишалися з військами на кордоні проти поляків... були вельми незадоволені з тих даних Хмельниченком статей і кріпко нарікали за несправність на старшину» (з літопису С.Величка).

Проте 1659 року, ледь відбивши атаки польського війська на чолі з С.Потоцьким на Могилів-Подільський, який був основною твердинею його полку, Остап Гоголь вирішив присягнути цареві і звернувся до нього по допомогу. Проте 1660 року козакам знову самотужки довелося обороняти місто. А ще через три роки, після поділу України на Лівобережну та Правобережну, Подільський полк, опинившись у складі правобережного козацтва, виступив проти польського ставленика гетьмана Тетері. Повстання було придушене, але полковника Тетеря помилував: бо він визнав його владу.

Однак 1664 року, посланий Тетерею на поміч полякам у поході на Лівобережну Україну полк Остапа Гоголя так повільно поспішав, що, замість участі в наступі поляків, став свідком їхнього відступу і відтак приєднався до повстанців, що воювали з поляками. А невдовзі, коли поляки перейшли в наступ, полковник знову визнав владу польського короля і пристав до Тетері. Хоча цього разу в нього була вельми поважна особиста причина для таких дій: він просив Потоцького відпустити його синів, з наказу коронного гетьмана захоплених у Львові. У покаянному листі полковник запевняв, що приєднався до повстанців, аби очолити повстання і з часом припинити його.

Зраду польській короні довелося спокутувати кров’ю — співвітчизників-повстанців, яких розбив полк Гоголя під Красним і Баром. Та вже через рік, коли населення краю знову повстало проти польського гніту, Остап Гоголь братається з народом. Відновлює зв’язки з лівобережним гетьманом Брюховецьким. Проте як тільки замість Тетері гетьманом Правобережжя став чигиринський полковник Петро Дорошенко, Гоголь переходить до нього, допомагає розбити повстанців і в наступні роки підтримує боротьбу Дорошенка за об’єднання під його булавою всієї України. Проте Лівобережжя не сприйняло орієнтації Дорошенка на допомогу Туреччини, а Правобережжя знемагало від боротьби з поляками. Територія сучасних Новоушицького, Віньковецького і частково Летичівського районів Хмельницької області була найзахіднішою козацькою територією, яка щороку зазнавала нещадних нападів польських військ. Однак полк Остапа Гоголя відбивав усі атаки.

Проте 1672 року Поділля опинилося під владою турків, а Гоголь разом із Дорошенком — у турецькому обозі. Попри те, що в Могилів — центр його полку — турецький гарнізон не вводився, населення краю було обурене турецьким ярмом, а Дорошенко розгубив увесь авторитет, здобутий у нещадній боротьбі з поляками. І коли в лютому 1674 року тут з’явилося військо лівобережного гетьмана Самойловича, то Гоголь, замість воювати з ним, у який уже раз присягнув на вірність цареві московському. Та щойно козаки Самойловича і московські стрільці відступили за Дніпро, а на Поділля прийшла армія нового польського короля Яна Собеського, Остап Гоголь, вірний собі, налагоджує зв’язки з поляками й запрошує до Могилева їхню залогу. Коли ж — турки тут як тут, і Остап Гоголь разом з Дорошенком — знову в них на службі. Як почувався пан полковник, від імені султана пропонуючи здатися героїчним оборонцям Ладижинської фортеці на Бузі, невідомо. Та вже в жовтні 1674 року разом із Подільським та Брацлавським полками він перейшов на бік польського короля.

Турки і Дорошенко назвали його зрадником, а Ян Собеський призначив наказним гетьманом Правобережної України і пожалував йому, «благородному Гоголю, могилівському полковнику, і нинішній дружині його, а по їхній смерті — їхньому сину, шляхетному Прокопу, пожиттєво» село Ольховець (нині — село Вільховець Новоушицького району Хмельницької області). Фактично ця грамота робила полковника Гоголя (в якого досі не було ні жодних маєтностей, ні родинного герба) і його сина Прокопа, що єдиний з дітей залишився живим, шляхтичами; а судячи з окремої згадки в грамоті про дружину полковника, можна припустити, що вона якраз була шляхтянкою. Як при цьому не згадати кохання Андрія Бульбенка до прекрасної полячки в повісті «Тарас Бульба»?! Хто знає, можливо, ця сюжетна лінія народилася не на порожньому місці?

Невідомо, чи Остап Гоголь бодай побачив свій маєток. Нескінченні бої з татарами не залишали часу на господарювання. А в травні 1675 року територію Подільського полку, яку полковникові Гоголю вдавалося оберігати силою зброї або хитрощами протягом 17 (!) літ, захопила турецька армія Ібрагіма-паші. Міста Могилів та Рашків було спалено. Ставлення поляків до наказного гетьмана різко погіршилося. У березні 1676 року на раді старшин Остап Гоголь порадив козакам «гетьману задніпровському поклонитись». У серпні цього року залишки полку, пошарпаного турками, переправилися на лівий берег Дніпра.

Після укладеного в жовтні 1676 р. миру Польща віддала Поділля Туреччині, а для козаків О.Гоголя відвела Димерське старостсво на Київщині. Та поселення на новому місці давалося тяжко. Гоголь знову розпочав перемовини із Самойловичем і навіть зрікся було булави та присягнув на вірність цареві. Та, не отримавши від Самойловича, який йому не довіряв, ні полку, ні допомоги для козаків, зостався в Димері в званні наказного гетьмана.

1678 року в його відання перейшов Чигирин. Козаки були потрібні польській владі для боротьби з турками. Але Остапу Гоголю було вже не до боїв. Тяжко хворий, він заповів поховати себе в козацькому Межигірському монастирі неподалік Києва. Перед смертю, що настала 5 січня 1679 року, подарував монастирю коштовне Євангеліє, видане 1644 року у Львові. Напис свідчив, що придбане воно 1661 року у Львові разом із дружиною Іриною, синами Прокопом та Іллею і донькою Настасією (імовірно, тоді сини вступали до Львівського університету). Євангеліє разом із запорожцями 1793 року опинилося на Кубані і зберігається тепер в архіві Краснодарського краю.

Попри те що Остап Гоголь тридцять літ не випускав шаблі з рук і навіть тримав булаву, історики згадували про нього неохоче. Не тягнув на героя полковник, що переходив з одного табору в інший, зраджуючи і своїх, і чужих. Хоча задля істини слід сказати, що й ті, під чию руку ставав Гоголь, так само зраджували його. Та й не сам він приймав рішення — а рада полку. І діялося це щоразу начебто із шляхетноою метою: вивести з-під удару територію і населення полку. Проте тактика маятника ні рідний край не врятувала від погрому, ні слави й честі не принесла полковникові Остапу Гоголю — типовому (на жаль) представникові української старшини.

Син Остапа Прокіп так і не потішився королівським дарунком — Ольховцем: помер у Димері. Після його смерті сини, Федір та Іван, закінчивши Києво-Могилянську колегію, переїхали на Полтавщину. Чомусь у лавах козацької старшини їм не знайшлося місця. Вони стають священиками, причому Іван називає себе на польський лад Яном і приймає прізвище Яновський. Священицький сан носить і його син Дем’ян. А от онук Панас, писар Миргородського козацького полку, почав домагатися відновлення в правах дворянства. 1788 року його визнали спадковим дворянином із 1674 року — на основі представленої грамоти Остапа Гоголя.

Відтоді він мав подвійне прізвище — Гоголь-Яновський. З роду його брата — відомий український письменник першої половини ХХ сторіччя Юрій Яновський. А в сім’ї Панасового сина Василя, що теж балувався написанням комедій, 1 квітня 1809 року народився син Микола. Саме він прагматично вирішив будувати кар’єру в імперській столиці і писати свої твори панівною (з його листів до матері — «іноземною») мовою. І, урізавши своє прізвище до родового «Гоголь», таки прославив його на весь світ.