ОСТАННЯ ІНСТАНЦІЯ

Либонь, інколи й будівлі мають родову пам’ять. У кожному разі, прибудова в одному з житлових будинків на вулиці Соборній колись планувалась як загс. Добрих півтора десятка літ хмельничани розписувалися тут і розлучались, брали свідоцтва про народження та про смерть. Тут починалися сотні хмельницьких родин, і обов’язкові весільні знімки у фотоальбомах невидимими узами впродовж усього життя з’єднували їх із цією непоказною спорудою. Коли ж міський відділ реєстрації актів громадянського стану переселили у відреставрований ошатний старовинний особняк, на осиротілу прибудову вмить накинули оком усілякі-різні чиновні й приватні структури: центр міста — такий ласий кусень...

До честі покійного міського голови Михайла Чекмана, він знайшов найкраще застосування колишньому загсу: після реконструкції в ньому поселився Родинний дім — єдиний в Україні заклад такого типу. Хоч історія його створення і відвоювання для нього цього приміщення варта окремої розповіді: процес був тривалий і сповнений боротьби. І коли б не Надія Пукас, відома в Хмельницькому ревнителька родинних та національних традицій (весь свій вік вона опікувалась у міськ- та облвиконкомі сім’ями, благополучними й не зовсім, людськими дітьми та чужими проблемами), авторка й виконавець власних пісень і просто знана в місті жінка, — то навряд чи віддала б міськрада таку площу та на благо не однієї-кількох удостоєних, а без розбору всіх родин. Але факт залишається фактом: у Хмельницькому сьогодні є Родинний дім — бюджетна (!) організація, куди щодня відчиняють двері десятки городян.

Навіщо і по що — про це наша розмова з господинею Родинного дому Надією ПУКАС.

— Пані Надіє, до самого факту відкриття Родинного дому багато хто в Хмельницькому поставився скептично: у такий складний час, коли кожна копійка на обліку, створювати ще щось за народні гроші не для розвитку промисловості, скажімо, чи хоча б малого і середнього бізнесу, а — для сім’ї? Чи не надто велика розкіш? Хіба ще десь в Україні таке є?

— Ніде немає. У Києві, правда, є Центр роботи з жінками і притулок — це окремі заклади. Але то — столиця. А Хмельницький справді такий собі середньостатистичний у країні обласний центр, 260 тисяч населення — заради чого в ньому створювати Родинний дім? Проте згадаймо, що саме наше місто мимоволі стало торговим центром України. І наш велетенський базар, що мов на дріжджах виріс на проблемах перехідної доби, породив море нових проблем, особливо — для сім’ї. Звісно, вони завжди були, та зараз загострилися до краю. І в 1998 році, коли саме жінки міста почали ініціювати створення такого закладу, спершу теж витала ідея зробити щось якраз для жінки, відстоювання її прав і т.п. А потім стало зрозуміло: жіночі проблеми невіддільні від сімейних. І розбиратись у них, працювати з ними, вирішувати їх треба тільки разом, як колись говорили — комплексно. Адже раніше для кожного покоління були якісь свої організації — піонерські, комсомольські, ветеранські тощо, а з сімейними питаннями йшли навіть у парткоми-райкоми, як до останньої інстанції. А нині куди? Ось і пішли до нас.

— Судячи з постійного багатолюддя у вашому вестибулі, пішли масово?

— Так. У нас щороку буває до 5 тисяч хмельничан. Ми ведемо облік, записуємо всіх відвідувачів. Це не бюрократичний підхід — Дім вважається підрозділом управління сім’ї та молоді міськвиконкому. Просто дуже багато питань, з якими приходять до нас люди, нерідко потребують досить тривалого часу для їх вирішення, кількаразових зустрічей із представниками різних офіційних інстанцій чи приватними особами. Тож ми мусимо все це фіксувати, відстежувати, аналізувати.

— І з якими питаннями звертаються найчастіше?

— Найбільше відвідувачів у юриста, психолога. Звертаються часто і по педагогічні, медичні консультації. У нас працюють фахівці. Якщо ж питання поза межами їхньої компетенції, ми звертаємося і до інших спеціалістів. Дуже багато суто жіночих проблем. Знову ж таки — ми отримуємо й розподіляємо гуманітарну допомогу. Наші постійні відвідувачі — люди з, так би мовити, найвразливіших верств населення — малозабезпечені, пенсіонери. Вони несуть до нас свій біль. І в нас найголовніша вимога до нашого нечисельного персоналу — максимальна увага до людей. Увага, від якої вони вже відвикнули, на превеликий жаль, у переважній більшості державних та приватних установ.

— А не шокує ваших відвідувачів, більшість яких —із малозабезпечених сімей, майже розкішна обстановка у Домі: євроремонт, сучасні світильники, розкішні штори на вікнах?

— Ось-ось, дехто саме цим нам дорікає. А хіба, якщо для бідних, то вікна газетками треба позатуляти? Навпаки, хай вони бачать, що двері цього гарного будинку відчинені саме для них. Для всіх городян, а не лише для обраних. Може, саме завдяки тому, що в нас так гарно, тут із задоволенням працюють майже два десятки різних громадських утворень: асоціації жінок, об’єднаних або спільною професією (освітянки, держслужбовці, журналістки, бізнесмени), або захопленнями чи інтересами (художниці, літератори, ветерани війни), або місцем проживання (є навіть об’єднання жінок, котрі не мають власного житла, тобто — живуть у гуртожитках), або й бідою (інваліди). Є і об’єднання опікунів, багатодітних сімей, батьків. Може, це й смішно, але інколи люди приходять удруге чи й утретє лишень через те, що наші чергові (а це тільки чоловіки) не лише дуже уважні до відвідувачів, а й зовні привабливі: підтягнуті, чемні, доброзичливі. А в спілкуванні з людьми, котрих веде сюди якась нагальна проблема, кожна дрібниця важлива.

— І ви можете похвалитися практичним вирішенням тих проблем, із якими до вас звертаються люди, не в змозі розв’язати їх власними силами?

— Щось вирішуємо, в чомусь допомагаємо, а інколи — просто поспівчуваємо, і то людині легше. З часу офіційного відкриття Дому — а йому ще й двох літ немає — уже можна видати зо 20 томів романів про людські долі. Чого тут тільки наслухаєшся! Ось прийшла жіночка — родом з Казахстану, змучена, виснажена. Зманив її наш подоляк. Продала вона там квартиру і з двома дітьми приїхала сюди до нього. Тут і третє народилося. Поки були гроші — все нічого. А скінчились — то він почав видавати на сімейство з чотирьох осіб один батон на добу. Вона вирішила назад їхати, до матері, бо ж тут ні родини, ні билини — а за що? Прийшла до нас. Я на посольство Казахстану виходила і довго з ними справу мала — але відправили-таки жінку.

Або звернулась до нас молодичка з дитяточком — сама ще як дитина. Вийшла заміж за військового, народила — з кесаревим розтином. А чоловіка не цікавить, хвора дружина чи ні, — йому вона потрібна лише як жінка. Розлучилися. А жити їй ніде. Мусили утрясати це питання з командуванням частини, в якій служить чоловік. Спасибі їм, знайшли їй житло, і вона вже оговтується від своєї біди.

— Може, люди просто спекулюють, перекидаючи на вас свої проблеми? У нас же чимало таких, що звикли: хтось повинен усе за них робити.

— Трапляються ситуації, коли мусиш і за когось зробити, інакше людина пропаде. Бо ж приходять до нас інколи вже на межі. Одного разу в новорічну ніч проситься жінка — в норковій шубі, а запорошена снігом, неначе пішки йшла. Виявляється, і справді йшла — 40 копійок на тролейбус не мала. Чоловік її вдягає-взуває: «А гроші тобі нащо?» Або інша прибігає — в одній тапочці: син побив, ледве втекла. Тут у нас кімната є, в якій вони можуть ніч перебути чи й удень поспати, відійти від переживання, поки ми хоч трохи конфлікт пригасимо.

Але частіше просто за порадою звертаються, за підтримкою. Знаєте, спрацьовує такий синдром вагонного співрозмовника. Бувають же обставини, про які близьким не розкажеш, а чужому — можна. Наприклад, літній чоловік звертається — проганяє жінка з дому, бо от не такий на старість став, як їй хочеться. Хоч ви, мовляв, підкажіть, яким же бути маю. Або немолода вже жінка: закохалась у власного зятя. Довелося квартиру підшукувати. Одружується юнак: я ще ні з ким не був, у кого б проконсультуватися, що та як? Направляємо до фахівця-медика.

Або радиться жінка: донька вийшла заміж, живуть тут-таки, разом з батьками, і зять надумався її кинути. «Чому? Я ж і їстоньки їм наварю, і приберу!» І ліжко молодих через стінку. Я їй кажу: «Негайно знайдіть їм квартиру!» Потім приходить і дякує: «От якби мені хто так замолоду підказав, то я б із першим чоловіком жила!»

Ще поширена ситуація: подружжя розлучилося, а живе в одній квартирі. Чоловік нову дружину приводить. І що робити? А скільки молодих сімей, де один любить, а другий губу копилить: «Розлучусь». А дитинка вже є. «Чого ж ти за нього заміж виходила, якщо не любила? — питаю. — Не подобається, що низького зросту — метр із кепкою в польоті? А ти цього раніше не бачила чи думала, що підросте? Ти ж без роботи і без копійки, за що дитя годуватимеш? А він за тобою гине, дитину обожнює і кожну копійку до хати приносить». Знаю, що сім’ю їм не втримаю, — але ж хай хоч задумається, перш ніж дитину сиротити.

А скільки конфліктів у тих сім’ях, де жінки на початку 90-х перебрали на себе роль годувальника — почали «човникувати», базарювати, забезпечувати родину. А тепер — не підходить їм чоловік. «А він де був? — цікавимося. — Дітей доглядав? Їсти варив? До твоєї мами їздив город садити-копати? А тепер поганий став?» Знаєте, допомагає отакий погляд збоку. І слід сказати, що сьогодні чоловіки стають дедалі впевненішими, оговтуються від потрясіння, якого зазнали в останнє десятиріччя, залишившись без звичного місця роботи, знаходять себе в сьогоденні. Зате інша проблема з’явилася: розірвані сім’ї, коли хтось один з подружжя або й обоє на заробітках за кордоном. Залишені на старих діти при живих батьках.

Різні бувають ситуації. Інколи просто кумедні. Стоїть одного разу жіночка біля дверей, мнеться, червоніє і мовчить. «Що вам?» — питаю. «А оце матерії набрала, а що пошити — не знаю». Я аж розсміялась: «Ну, де той ваш крам, показуйте». Разом фасон і вибрали...

— Місцеве телебачення цих людей не показує. Зате майже щотижня — якісь заходи: зустрічі, конференції, фестивалі, що відбуваються в Родинному домі. Не втомлює такий калейдоскоп справ?

— Це звичайні будні. Тим більше що все це відбувається не лише в стінах Дому. Ми співпрацюємо зі школами, з іншими організаціями, і не тільки в місті. Запрошують поділитися досвідом у районах області чи в інших містах України. З розумінням ставиться до наших проблем новий міський голова Микола Приступа. Бо це й справді величезне поле роботи, яке формальним методам піддається важко. Скажімо, ми проводимо Тиждень батька. Це стільки цікавих заходів, у яких задіяні всі — від маленьких хлопчиків до сивих дідусів. Це зміцнює родину. Треба сказати, що найчастіше родини так і приходять до нас: спершу старше покоління, а вслід за ними й молодші, і так — до найменших. А якщо люди вже вдорожені сюди — то наш Дім справді стає їхнім домом. На те він і Родинний.