ОСИП ЗІНКЕВИЧ: ПОВЕРНЕННЯ ЕМІГРАНТА

Їх легко впізнати на вулиці. Переважно похилого віку, але завжди підтягнені, бадьорі, білозубі, на вигляд значно молодші своїх літ. Вони розмовляють вишуканою українською мовою, проте окремі архаїчні чи англомовні слова та загальні інтонації роблять її трохи дивною і навіть не завжди зрозумілою. Вони пристрасно цікавляться всім, що відбувається в Україні, за будь-якої нагоди декларують свою любов до неї — і не лише декларують, а й досить часто допомагають матеріально. Вони люблять бодай раз на рік приїжджати сюди, на свою історичну Батьківщину.

Але постійно живуть усе ж таки там. У ситих, благополучних, економічно розвинених країнах, таких як США чи Канада. У діаспорі.

Наш герой — один з небагатьох, для кого здобуття Україною незалежності стало не просто приводом для гучного святкування в американській діаспорній громаді, а й недвозначним сигналом: треба повертатися. І він повернувся! І перевів сюди свою справу, яку розпочав колись за кордоном, — власне, лише на ентузіазмі. І практично на ньому ж продовжує її тут, в Україні, — займаючи, проте, ту нішу, яка до нього лишалася фактично порожньою.

Отже, Осип Степанович Зінкевич. Директор видавництва «Смолоскип», заснованого 1968 року в Америці. Це було чи не єдине видавництво у США, яке в ті роки великими кількостями друкувало і розповсюджувало твори українського самвидаву. А зараз воно, чи не єдине в Україні, регулярно видає книжки зовсім молодих, двадцятирічних поетів і прозаїків. До того ж через однойменний Міжнародний благодійний фонд підтримує молодих стипендіями, організовує поїздки творчої молоді по Україні і щороку у травні проводить літературно-політологічні семінари в Ірпені під Києвом.

Він постійно оточує себе молоддю — поважний пан Осип Зінкевич, емігрант, який десять років тому повернувся в Україну. А його молодість минула не тут.

Французький шахтар

Доросле життя починалося трагічно. Війна. 1944 року в карпатському місті Косові фашисти розстріляли батька — Степана Зінкевича. Згодом Осип, його мати і сестра опинилися за кордоном, але воєнні події розлучили сім’ю. З Чехословаччини Осипові вдалося нелегально дістатися Німеччини, а далі вісімнадцятирічний юнак вирішив прямувати до Франції. Сюжет — майже за Ремарком.

— Це була ціла пригода, як ми переходили кордон. Я був з товаришем, лейтенантом Червоної армії Поплавським. Переходили, звичайно, нелегально. На якомусь невеличкому вокзалі купили квитки до Парижа. Поїзд відбував увечері. Ми пішли в ліс, там трохи поспали і чекали поїзда. Дивимось: усе тихо, спокійно, до перону підійшли без жодних проблем. Але тільки-но з’явився поїзд, як одразу ж французька поліція оточила вокзал і почала вибірково перевіряти документи. Показували пальцем: той, той і той. У нас жодних документів не було. І тоді мій товариш поліз до кишені ніби за паспортом, хоча насправді він просто витягав цигарки. Він був курящий, а я — ні. На нього не звернули уваги. Тицьнули пальцем на мене — я стояв поруч. І мене заарештували, посадили в тюрму, протримали там тиждень і кажуть: або ми тебе депортуємо назад у Німеччину, звідки ти прийшов, або можеш підписати контракт на один рік і працюватимеш у Франції. Маєш на вибір три можливості: вугільна шахта, індустрія чи сільське господарство. Я був молодим хлопцем, мені було цікаво спробувати щось незвичайне, і я вибрав вугільну шахту у Північній Франції. І не жалкую, хоча був один випадок, коли на шахті стався вибух і нас на 36 годин відрізало від світу. Люди на поверхні навіть не знали, живі ми чи ні, не можна було встановити жодних комунікацій. І лише через 36 годин нас звідти повитягали, живих і бадьорих. Отакі пригоди були.

Взагалі, це була моя мрія: потрапити до Франції, в Париж! Чи працювати, чи вчитися, — але бути у Франції. Німці розстріляли батька, і, бачивши те, що вони витворяли в Україні, я не хотів залишатися в Німеччині. Навіть німецьку мову, яку я вивчав, потім дуже швидко забув, якось за інерцією, це щось підсвідоме. І Америка мені не подобалася, хоч я прожив там багато років. Після України друга країна, яку я полюбив, де було цікаво жити, — це Франція.

Студентські авантюри

Після року романтичного шахтарства Осип Зінкевич потрапив-таки до Парижа, отримавши Міжнародну стипендію, яку тоді призначали біженцям для здобуття освіти. Щоправда, з давньою мрією — стати археологом — довелося розлучитися. Фінансувалися лише суто прикладні галузі, і молодий Зінкевич вибрав хімію — науку, якої так по-справжньому і не полюбив, але яка, власне, годувала його все подальше життя. Отже, він вступає до Паризького інституту індустрійної хімії.

— В нас утворилося дуже цікаве студентське середовище. Це були вже роки після смерті Сталіна, 1953—54. Тоді у Франції показували різні кінострічки з Радянського Союзу, я пам’ятаю фільм «Молода гвардія» за Фадєєвим. Ми ходили гуртом, щось вигукували… Жилося нам нелегко — ми мали невеличку стипендію, приблизно таку, як і тут отримують студенти, але, в кожному разі, життя було бурхливе й цікаве.

У Парижі виходив тижневик «Українське слово», і при цій газеті ми створили сторінку «Смолоскип», я навіть не пригадую, хто придумав цю назву. Пізніше «Смолоскип» перетворився на самостійний журнал. Ми завжди цікавилися тим, що відбувається в Україні. І кадебісти, тоді ще було НКВС, думали, що ми якісь агенти, і на цю тему було чимало публікацій у київських газетах. А насправді нічого нелегального в нашій діяльності на той час ще не було. Ми брали інформацію з єдиної у Парижі книгарні, де продавалися газети, журнали і книжки з України. Хоча люди старшої генерації просто не дозволяли нам ходити до цієї книгарні, боячись, аби ми не заразилися комуністичною ідеологією. А з другого боку, нам погрожували: якщо ви туди підете, вас можуть схопити, завезти десь у Союз, розстріляти, замордувати. І ми ходили тишком, і завжди хтось залишався на вулиці, чекав, чи ми появимося, чи ні. Цікаво було.

Саме в той час і тут, в Україні, відбувалася своєрідна лібералізація, і в Париж досить часто приїжджали комсомольські делегації — молодіжні, спортивні. І в діаспорному середовищі — не тільки у Франції, а й в Америці та Канаді — точилася колосальна дискусія: чи зустрічатися з ними, чи ні. Існував розкол між націоналістами: бандерівцями і мельниківцями. Бандерівці були проти зустрічей з людьми, які приїздили з будь-якими делегаціями з України. Вони підозрювали, що кожен із них — агент КДБ чи НКВС, що нас завербують, загітують, що ми станемо комуністами чи агентами. А ми були під впливом американського суспільства, вільного, розкутого, і вважали, що з людьми треба зустрічатися. Якщо в мене є сильна позиція, то чого я маю боятися? Хто мене переконає? Якщо ми знаємо, яка там система, який режим у Радянському Союзі? І ми зустрічалися, передавали літературу, яка видавалася за кордоном. Хтось брав, хтось боявся брати. НКВС пробував нас діставати, але я не знаю, щоб когось завербували. І я вам скажу, що саме з тих приїздів зародився дисидентський рух. Ми це називали «бацила свободи», яка поширювалася серед цих людей з України. Кількома роками пізніше, вже до Нью-Йорка, приїздили і Драч, і Павличко, і я думаю, що на них те емігрантське життя, публікації, які там з’являлися, мали колосальний вплив. І певною мірою привели до того, що вони потім змінили свою позицію, хоча на той час були і в комсомолі, і в партії, і писали такі речі — наприклад, Павличко, — що йому, мабуть, сьогодні за це й соромно, але це було, і ніхто нікому за це не докоряє.

Багато цікавих особистостей було серед спортсменів. Я ніколи не забуду, як ми зустрічалися з чемпіоном світу з бігу на прізвище Куць, він уже досить давно помер. Коли він був у Парижі, як за їхньою делегацією стежили! Ми навіть видали спеціальний додаток до газети: знімали на фото, як за ними стежать. За кожним кроком! Ніхто не мав права самостійно вийти на вулицю. І ми з одним товаришем їх перехитрили. Довідалися, в якому готелі мешкають спортсмени, і теж замовили собі там номер. Подають снідати, ми сідаємо поруч, і відбувається вільна розмова. Це було одразу після Олімпійських ігор у Гельсінкі в 52-му році. Ми зустрілися з Куцем, і я кажу: чому ви не виступаєте окремою командою від України, а у складі загальнорадянської? А він відповідає — в нього була ламана українська мова: «А пощо ви тут? Робіть щось! Якщо ви домогтеся, ми зможемо виступати від України». І ми, двадцятирічні хлопці, створили в Парижі «Український Олімпійський комітет в екзилі» — так ми це назвали. Пізніше, вже коли я переїхав до Америки, ми мали з цим проблеми, бо є міждержавний договір, відповідно до якого, ніхто не має права реєструватися під назвою «Олімпійський».

Американська мрія

1957 року, вже одружений і з двома дітьми, Осип Степанович залишив бурхливе, але непевне життя у Франції і виїхав до Сполучених Штатів, де вже проживали його мати й сестра та батьки дружини. На власний подив, уже на третій день перебування на американській землі, не знаючи навіть англійської мови, він отримав роботу в лабораторії при шпиталі в Балтиморі. Згодом змінив її на значно краще оплачувану… Чим не початок історії про те, як простий український хлопець завоював Америку і став мільйонером? Проте Осип Зінкевич не переймався цією стандартною «американською мрією». Так, він розпочав власну справу, — але з неї годі було сподіватися прибутків.

— Я почав видавати журнал «Смолоскип» — українською, а згодом і англійською мовою, потім змінив формат на газету з великим, як на емігрантські умови, тиражем: 15 тис. примірників. А 1968 року ми заснували однойменне видавництво. Ми працювали не за гроші, багатьох це дуже дивувало. Маючи основну роботу, займалися цими справами на вікенді. Тоді вже почався дисидентський рух. З усіх видавництв, ми видали найбільшу кількість творів українського самвидаву, які нелегально переправлялися за кордон. Україною вони ходили в кількох примірниках, скільки можна було через копірку надрукувати на машинці: вісім, десять, дванадцять. Отримати це за кордоном було нелегко. Але ми розробили цілу систему.

Наприклад, один зі способів — через спортсменів. Я єдиний з українців в еміграції був членом Міжнародної організації спортивної преси. Це давало мені змогу отримувати акредитацію на різноманітні спортивні змагання, навіть на Олімпійські ігри. Я був на Олімпіадах у Мехіко-68, у Монреалі-77, на універсіадах в Едмонтоні, в Японії… І були спортсмени, які привозили самвидавні матеріали. Але цих спортсменів так охороняли, що тільки журналіст, акредитований від преси, міг до них підійти з приводу, скажімо, інтерв’ю. Я наведу один приклад, дуже прикрий, і це великою мірою на нашій совісті. Якось один хлопець привіз самвидавні матеріали на плівці. Він їх приклеїв до своїх спортивних трусів. Він був кандидат на перше місце. Ми дивимося в бінокль, сиділи ми досить близько, — і одразу бачимо, що в нього щось наліплено зсередини на трусах. Кадебісти, звичайно, теж це помітили. Він опинився на тринадцятому місці, зразу після змагань його забрали, і досі нам не вдалося дізнатися, що сталося з тим спортсменом.

Через моряків отримували твори самвидаву. А ще з допомогою… українських комуністів з Канади. Вони постійно туди-сюди їздили, і наші митники їх майже не контролювали. І ми намагалися когось у їхній групі вислати в Україну, і наші люди входили з тією групою у дружні стосунки і вкладали в їхній багаж оті матеріали. Я був особисто знайомий з Петром Кравчуком, головою ЦК комуністів у Канаді, і вже потім якось розповів йому про все це. Він був обурений, у пресі написав: як ви могли нас так використовувати? Але це був досить надійний спосіб отримувати ті матеріали.

А коли хтось з емігрантів їхав в Україну, то брав з собою наші книжки. Передавали їх і з делегаціями з України. Ми видали п’ятитомник Хвильового, і його забрав Драч. Вже згодом, коли почали розкручувати справу Хвильового, то і в Україні його видали, але першими це зробили ми. Ми видрукували найбільше документів Української Гельсінкської групи. Твори Валентина Мороза видали англійською, і це був бестселер, — я навіть здивувався. Наші юридичні представництва були в Канаді і в Аргентині. В Аргентині ми іспанською мовою видавали брошури про політв’язнів.

Я вважаю, що всі наші способи були чесними, і, хоч би хто що казав, ми доклали своїх зусиль до того, що Україна стала незалежною.

Адже були роки, коли ніхто з нас не думав і не мріяв про такі зміни, про можливість повернутися в Україну. Проте зараз, якщо ви подивитеся, мало хто повертається. Люди вже настільки осіли в Америці, в Канаді чи у Франції, що і в моїй генерації, і серед молодших дуже мало таких, хто хотів би жити і працювати тут. Створилася якась нова залізна завіса між Україною й українцями, які живуть за кордоном. Приїжджають на тиждень-два — а за тиждень-два що ви можете побачити?

Повернення

1990 року Осип Степанович, уперше після понад сорокарічної перерви, приїхав в Україну, а
91-го Зінкевичі оселилися в Києві. Далі закони жанру передбачають зіткнення наївних «американців» із суворою українською дійсністю, жорстоке розчарування… Але й ця сюжетна лінія не матиме розвитку. Яке розчарування? Люди приїхали у свою країну робити свою справу. І досить швидко знайшли тут своє місце.

— Постало питання: що робити? Самвидаву немає, репресій немає. Що видавати? Чи стати ще одним більш-менш універсальним видавництвом, яких тут і без нас багато? За кордоном ми концентрували увагу на самвидаві і тих виданнях, які були заборонені в Україні. Ми відрізнялись від інших видавництв — і хотіли відрізнятися й тут. І тоді я побачив, що письменникам в Україні стало скрутно. Бо за радянських часів і українські, і російські письменники були — це не таємниця й не образа — привілейованим класом. Їм давали дачі, машини, вони жили нормально і мусили це відпрацьовувати. І добре, що такі письменники були, бо якби всі були репресовані й сиділи, ми б не мали взагалі жодної літератури. В кожній країні, у кожній системі це є. І ми побачили, що тепер письменники старшої генерації якось відірвалися від наймолодших, перестали працювати з ними, як це було за радянських часів. Раніше в Ірпені постійно відбувалися семінари письменників-початківців, але тепер на це не було коштів. І так виникла ідея працювати з творчою молоддю, з двадцятирічними, видавати їхні твори. Коли молодий початкуючий автор може видати свою книжку — він уже має відкритий шлях у велику літературу. Це заохочення передусім моральне, бо фінансового тут майже немає.

Є в нас у роботі й інші проекти, наприклад у серії «Політичні ідеології» ми видали два великих томи: антології «Консерватизм» і «Націоналізм», на черзі «Лібералізм» та «Соціалізм». Це була ідея працівника видавництва Олега Проценка, якому тоді було лише дев’ятнадцять років! Видаємо серію «Розстріляне відродження», альманах «Молода нація». Зараз готуємо до друку чотиритомник філософа Дмитра Чижевського — і над ним теж працюють молоді люди, отже їх таке цікавить!

Наразі це ще не прибуткова справа. Але є кілька книжок, які ми називаємо бестселерами, — ті, які себе окуповують, тут не має значення тираж. Якщо тисяча, а люди розкуплять на ура, — це бестселер. Але більшість поки що збиткові. Якби нам не допомагала українська діаспора з Америки і з Канади, то ми б сьогодні тут не могли існувати. Є люди, які у своєму заповіті залишають гроші на «Смолоскип», і це нам істотно допомагає. Ще є стипендійний фонд. У нас торік було 536 стипендіатів: і політологи, і філологи, і історики. Прикро тільки, що держава й це оподатковує. Ми торік із тих невеличких стипендій — 50—55 гривень — заплатили державі 70 тис. гривень податку. Цього ніде немає. Така благодійна допомога має бути звільнена від податків. Все ж таки ми допомагаємо творити кадри для майбутньої України.

Я бачу, що справді дехто з тих, хто починав у нас, стали в літературі молодими письменницькими особистостями. Візьміть Сергія Жадана, який був одним із перших наших лауреатів, Андрія Бондаря, Романа Скибу… Я вважаю, якщо хоч кілька наших початківців залишаться в українській літературі, а згодом увійдуть у велику літературу, — це буде наш колосальний успіх. І є мрія, щоб колись хтось із наймолодшої генерації отримав Нобелівську премію!

Ірпінський патріарх

Щороку Міжнародний благодійний фонд «Смолоскип» проводить семінари творчої молоді у містечку Ірпінь під Києвом. Травневий Ірпінь — видовище оптимістичне. Кілька сотень молодих людей, які вільно оперують лексикою на кшталт «дискурс-парадигма», ведуть вельми розумні і палкі дискусії, влаштовують політичні ігри і літературні вечори. А серед цієї веселої зграї «творчої молоді» із задоволеною усмішкою походжає поважний пан Зінкевич, без якого ця приваблива картина свята юності не була б досконалою.

— Для мене це справді психологічна розрядка. Все-таки звертатися до української громади по фінансову допомогу — річ не з приємних. І в Ірпені я отримую найбільше задоволення, тому що бачу результат своєї праці. Бачу, скільки приїжджає молодих людей з різних регіонів, нинішнього року в нас було близько трьох сотень учасників — на політологічній і мистецькій частинах. Як вони виступають, ці двадцятирічні, яка в них грамотність: і політична, і в дискусіях на літературні теми. Коли мені було двадцять років, у нас був незрівнянно нижчий рівень! І ось коли вісімнадцятирічний хлопець виходить і не читає з папірця, а справді виступає і знає, про що говорить, — це і є найкращий результат.

Серед людей старшої генерації часто буває, що люди нарікають, скаржаться. Скільки я зустрічався з молодими в Ірпені, ніколи не траплялося, щоб хтось до мене приходив і нарікав на щось.

Найбільша небезпека для українських емігрантів, які живуть у діаспорі, полягає саме в тому, що люди перетворюються на професійних «нарікайлів». Вони всім незадоволені. Вони не доходять до суті: чому, наприклад, у нас є така проблема з українським книгодрукуванням, з українською мовою… Я особисто ні на кого не нарікаю. Я до всього ставлюся спокійно. Треба працювати, щоб змінити ситуацію, — чи мовну, чи у книговиданні, чи в чомусь іншому. А якщо ми будемо постійно нарікати, то це нічого доброго не дасть. Робити щось конкретне — лише тоді може бути якийсь результат.