ОПЕРАЦІЯ «ОВЕРЛОРД» «ВИРІШАЛЬНИЙ ДЕНЬ», ЩО ВРАЗИВ УВЕСЬ СВІТ

В історії Другої світової війни (1939 — 1945) тільки декілька операцій можна назвати вирішальними, або переломними. На радянсько-німецькому фронті такими є Сталінградська битва на зламі 1942 й 1943 років і ще більшою мірою танкова битва на Курській дузі влітку 1943 року. Відкриття другого фронту в Західній Європі 6 червня 1944 року (операція «Оверлорд») стало тим рубіконом, за яким для сил Антигітлерівської коаліції вимальовувались ясні перспективи швидкої перемоги. Повномасштабну війну на Сході і Заході Берлін тривалий час вести просто не міг — досвід Першої світової війни (1914 — 1918) доводив це. Але якщо тоді кайзерівська Німеччина і габсбургська Австро-Угорщина в боротьбі з Антантою протрималися понад чотири роки, то після висадки англо-канадських і американських військ у Нормандії війна в Європі завершилася за 11 місяців і два дні.

Від «чуда» Дюнкерка до розвідки боєм у Дьєппі

Про висадку британського експедиційного корпусу у Франції вже 1942 року вперше заговорив прем’єр-міністр Великобританії Вінстон Черчілль — у своїй промові в палаті общин 14 липня 1940 року, лише за 40 днів після «дюнкеркського чуда», коли англійці при потуранні Гітлера (він ще не втратив надій на сепаратний мир із Лондоном) зуміли врятувати цвіт своїх сухопутних сил після принизливих поразок у Франції. На той час США ще дотримувалися нейтралітету, хай і дружнього щодо колишньої метрополії, яка виявилася майже самотньою; Сталін же був фактично союзником наці після підписання 23 серпня 1939 р. Договору про ненапад із Німеччиною (пакт Ріббентропа — Молотова), розгрому в союзі з Гітлером Польщі і чергового, вже четвертого, її поділу.

22 червня 1941 року ситуація кардинально змінилася. Радянський Союз після нападу Німеччини став союзником Великобританії. А після атаки японських ВВС у Перл-Харборі США, абсолютно не готові до війни, але з величезним потенціалом, також виявилися в таборі противників країн Осі (Німеччина, Італія, Японія). Для Сталіна відкриття другого фронту стало насущним завданням — самому перемогти Гітлера було практично неможливо. Тяжкі поразки РСЧА 1941 року і нові катастрофічні невдачі радянських військ навесні та влітку 1942 року примусили Великобританію і США, зацікавлених у продовженні боротьби на Східному фронті, серйозно замислитися над розробкою великої десантної операції в Західній Європі.

22 червня 1942 року до Лондона прибув американський генерал Дуайт Дейвід Эйзенхауер, що очолив керівництво Європейським театром воєнних дій. Він зайнявся розміщенням, навчанням військ і підготовкою операції вторгнення. У серпні 1942 року британці підготували і провели операцію з захоплення прибережного містечка Дьєпп на березі Ла-Маншу, таку собі розвідку боєм. Утім, незважаючи на набутий бойовий досвід (з’ясувалося, що значні сили флоту можуть за відносно доброї погоди перебувати біля узбережжя цілий день), операція завершилася повним крахом. Жодне завдання не було виконане: утримання протягом 12 годин порту й організоване повернення на десантні судна. З тих, хто висадився (6000 канадських і 1000 англійських «командос»), були вбиті, поранені або потрапили в полон 3369 чоловік. Союзники домоглися головного — вони переконали Кремль у своїй неготовності до проведення 1942 року широкомасштабної операції на лінії Атлантичного валу від датського узбережжя до франко-іспанського кордону.

Північна Африка й Італія —
це не другий фронт

У листопаді 1942 року американці провели десантну операцію в Алжирі. Поступово, крок за кроком, німецько-італійське угруповання витіснялося англійцями й американцями з Лівії та Тунісу, і 12 травня його рештки капітулювали. Але ці локальні операції західних союзників, як і висадка в Сицилії, що відбулася 3 вересня 1943 року, звісно ж, не були відкриттям другого фронту. Сталін не вважав боротьбу в Італії (у цілому цю виснажливу, часто безглузду кампанію, що тривала до кінця війни, аж ніяк не можна занести в актив союзників) адекватною допомогою соратників — на радянсько-німецькому фронті Гітлер продовжував утримувати понад 80% усіх боєздатних частин, не враховуючи десятків дивізій на окупованих територіях.

У Лондоні й Вашингтоні продовжували ретельно розробляти план вторгнення. У листопаді 1943 року на Тегеранській конференції трьох держав Антигітлерівської коаліції Сталін назвав це питання головним і наполягав на такому терміні — травень 1944 року.

На початок 1944 року повітряні бомбардування Німеччини сягнули апогею. Союзна авіація використовувала точні радіонавігаційні системи, які забезпечували вихід до цілі незалежно від часу доби і стану погоди. Командування стратегічної авіації вважало, що регулярні нальоти можуть привести до капітуляції противника. Цього не сталося, хоча в окремих випадках у бомбардуваннях брало участь до 1500 літаків. Тоді Ейзенхауер наказав зосередити увагу на цілях у Франції, щоб сприяти підготовці до вторгнення. Кількість військ союзників в Англії і Шотландії неухильно зростала. Лише американців було до мільйона. Жартівники говорили, що тільки тисяча аеростатів повітряного загородження не дають перевантаженому острові затонути.

В операції «Оверлорд» — у перекладі «сюзерен», або ж «верховний владика», «повелитель» — мали брати участь 1-а і 3-я американські (остання залишалася в резерві), 2-а англійська та дві дивізії 1-ї канадської армії. Штаб Ейзенхауера намітив п’ять зон висадки від гирла річки Див до східного узбережжя півострова Котантен: «Меч», «Юнона», «Золото», «Омаха» і «Юта»; останні дві зони було відведено американцям. Довжина сектора десантної операції становила майже 90 км.

Для відпрацювання питань висадки створили спеціальний полігон, на якому, змінюючи одна одну, тренувалися військові частини. Як пише Норман Девіс у книжці «Історія. Європа»: «До технологічних див належали величезні плавучі порти, прозвані «шовковичними гаванями», які притягли буксиром, поставивши в морі поодаль від нормандського берега, а також «Плутон»... підводний трубопровід, який гарантував необмежене постачання бензину».

«О’кей, ми завдаємо удару»

Союзникам пощастило зберегти в таємниці місце висадки. Величезну увагу вони приділяли таємності операції. Природно, таке велике скупчення людей і техніки не можна було сховати, тому вживали всіх заходів, щоб збити німців з пантелику і змусити їх повірити, буцімто висадка відбудеться в районі Па-де-Кале. Напрошувався, здавалося б, логічний хід союзників — захоплення плацдарму в районі Дуврської протоки на найвужчій ділянці (до 35 км), яка з’єднує Англію та Францію. З цією метою в призначеному районі створили фіктивні табори, розмістили багато макетів танків, літаків. Спеціальна служба заповнила ефір радіограмами, створюючи видимість наявності там великого угруповання військ. Інколи доходило до курйозів. Так, у газеті «Дейлі Телеграф» було опубліковано два кросворди, в яких фігурували суперсекретні слова «Оверлорд», «Омаха» і «Юта». Контррозвідка заметушилася й терміново допитала укладача такого «небезпечного» кросворда Леонарда Дейва, який, як виявилося, і гадки не мав, що «Оверлорд» — найменування грандіозної десантної операції.

Чому Нормандія стала головною ціллю? Французький опір і розвідка доповідали, що лінія Атлантичного валу тут погано укріплена, а сильні морські течії «гасяться» з заходу півостровом Котантен. Американський генерал Омар Бредлі писав: «У вузькій протоці Ла-Манш ми не могли розраховувати на те, щоб прослизнути непоміченими. Ясної днини можна чудово спостерігати за Саутгемптоном з літака на висоті три тисячи метрів над Гавром. Радіолокаційні станції ворога було розміщено вздовж усього французького узбережжя Ла-Маншу. Торпедні катери несли регулярну патрульну службу».

Тут доречно навести співвідношення сил сторін до початку Нормандської десантної операції. Навіть з огляду на резерви як союзників, так і німців, у перших була більш як триразова перевага в піхоті й танках, більш ніж дворазова — в гарматах і мінометах і 61-кратна (!) в літаках — 10859 проти 160. Що стосується бойових кораблів основних класів, то сили сторін важко порівнювати. П’ять ескадрених міноносців і 49 підводних човнів німців, звісно ж, не могли стримати армади противника: 114 бойових кораблів, у тому числі сім лінкорів, два монітори і 23 крейсери. 4000 транспортних кораблів узяли ввечері 5 червня на свій борт 287 тисяч чоловік, із них першого дня на берег мали висадитися 156 тисяч.

Розвинена інфраструктура портів півдня Англії дозволяла флоту протягом лічених годин забезпечити підтримку десанту. Проведено ретельний аналіз графіків припливів і відпливів: необхідно було побачити багато тисяч перешкод на мілководді. Зіставлення даних аерофотозйомки, десятки нарад називають днем «Д» (Decisive Dаy — «вирішальний день») 6 червня 1944 року. Найближчим варіантом було 20 червня, але проти цієї дати свідчив той факт, що для висадки десанту і приземлення планерів потрібен був повний місяць. І все ж Дуайт Ейзенхауер і англійський фельдмаршал Бернард Лоу Монтгомері, що прийняв командування групою армій вторгнення, вирішили перестрахуватися і вибрали днем «Д» 5 червня. Але прогнози синоптиків невблаганно вказали на наступний день. Від долі не сховаєшся. Ейзенхауер на нараді в передмісті Лондона сказав: «Я переконаний, що ми повинні віддати наказ про початок висадки. Мені це не подобається, але так повинно бути. Я не бачу жодної іншої можливості. О’кей, ми завдаємо удару».

Кривавий пісок пляжів Нормандії

Як уже відзначалося, союзники мали велику перевагу в авіації: майже 2500 бомбардувальників із вечора 5 червня завдавали удару по узбережжю й тилах німців у північно-східній Франції — від Бретані до Фландрії. Після першої години ночі 6 червня за 5 — 10 км від узбережжя Нормандії було висаджено три повітряно-десантні дивізії, котрі мали створити сприятливі умови для морського десанту.

Одночасно в районі Па-де-Кале до французького берега вирушила група невеличких суден, до яких було прив’язано аеростати з металізованою оболонкою. На екранах німецьких радіолокаторів виникли потужні сигнали, як від сотень великих кораблів. Під час проведення таких операцій заходи з дезінформації противника мають аж ніяк не останнє значення: виграються дорогоцінні години. Лише на 16.00 6 червня ставка Гітлера остаточно переконалася, що висадка в Нормандії не є відволікаючою, другорядною операцією союзників.

Погода, як це часто буває (і синоптики тут безсилі), підкинула чергові сюрпризи — розігрався п’ятибальний шторм. Ось як описує висадку союзників з моря у книжці «Історія Другої світової війни» генерал-лейтенант вермахту Курт фон Тіппельскірх: «З настанням світанку авіація і кораблі засипали північне узбережжя Нормандії від річки Орн до затоки Гран-Ве і далі градом авіабомб і снарядів. Вони знищували німецькі батареї, руйнували оборонні споруди, змітали дротові загородження, знищували мінні поля й пошкоджували лінії зв’язку. Під прикриттям цього пекельного вогню до берега підійшли десантні судна. Норд-вест штормової сили підняв рівень припливу вище, ніж передбачалося, хвилі стали захльостувати загородження берега. Розбурхане море жбурляло, як шкаралупки, малі десантні судна, чимало їх було викинуто на рифи або перекинуто. Лише в двох пунктах висадки вдалося спустити на воду танки-амфібії, при підтримці яких піхота мала виходити на сушу. Загородження, поставлені при самому березі, в умовах шторму неможливо було цілком прибрати, тому вони стали причиною великих втрат. Виснажені морською хворобою американські, канадські й англійські піхотинці заледве вибиралися на берег». Видатний американський письменник Ернест Хемінгуей, який брав участь у висадці як військовий кореспондент, згадував, що п’ять послідовних хвиль атаки назавжди залишилися на місці їх виходу з води. Але невдовзі есмінці, що підійшли впритул до берега, знищували своїм вогнем вогневі точки німців.

Результати дня «Д»

Спроби командуючого військами на узбережжі Ла-Маншу Ервіна Роммеля, цього «Лиса пустелі», який відзначився в боях у Північній Африці, переконати Гітлера розгромити десант ще на березі, виявилися марними. Втім, і сам Роммель, як і його безпосередній начальник, командир військ на Атлантичному валі фельдмаршал Карл фон Рундштедт, був заскочений зненацька. Роммель дізнався про висадку союзників уже постфактум через шість годин після її початку, бо ще 4 липня вирушив у Німеччину провідати рідних. Навіть наявність кількох сотень танків (три танкові дивізії) не могла врятувати ситуацію: велика перевага союзників у повітрі, зруйнування комунікацій французькими партизанами і диверсійними групами, у першу чергу мостів та засобів зв’язку, а головне — незрозумілий ступор і плутанина в штабах нацистів у день «Д» стали складовими їхньої поразки.

Ближче до ночі 7 липня союзники могли привітати себе з першими успіхами. У дуже складних умовах у «першій хвилі» було висаджено понад 150 тисяч чоловік. Англійці й канадці захопили на цей час у зоні 30-го корпусу найбільший плацдарм — 17 км уздовж берега і 6 — 8 км у глиб території. Результати американців були не такі вражаючі— їхні 5-й і 7-й корпуси з труднощами зачепилися за крихітні клаптики суші і продовжували зустрічний рух до розрізнених груп десантників-«рейнджерів». Загальні втрати союзників 6 червня, з огляду на складність і масштаб висадки, були досить невеликі — трохи більш як 2500 чоловік.

Отже, день «Д» засвідчив, що в нацистів дуже мало сил і засобів, аби скинути ворога в море, а десант, при всій надмірній обережності союзників, повільно і впевнено нарощував потенціал —за півтора місяця вони вийшли на оперативний простір. Але до дня «V» — перемоги над нацистською Німеччиною — залишався ще майже рік. Попереду були Фалез, Париж, битва в Арденнах та за Рур і, нарешті, зустріч на Ельбі...