Олесь Ульяненко: «Мені анафему виголосив Московський патріархат»

Читати прозу Олеся Ульяненка здатний не кожен. Принаймні людям із вразливою психікою, неповнолітнім особам та вагітним жінкам я б категорично не радила. З його біографії теж вийшов би не найкомфортніший для сприйняття роман. Утім, письменник стверджує, що багато що з написаного про нього у пресі не відповідає дійсності, а сам не дуже любить розводитися на цю тему.

В офіційному літпроцесі Ульяненка остаточно визнали, відзначивши у 1997 році роман «Сталінка» Малою Шевченківською премією. Протягом кінця 90-х — початку 2000-х побачили світ «Зимова повість», «Вогненне око», «Дофін сатани». Торік одразу в трьох видавництвах з’явилися нові твори письменника: «Знак Саваофа» (Київ, «Нора-Друк»), «Син тіні» (Тернопіль, «Джура») і «Богемна рапсодія» (Львів, «Піраміда»). Лейтмотивом численних публікацій у пресі стало життєствердне: Улян повертається!

— Олесю, торік у вас вийшло майже одночасно три книжки після досить великої перерви. Чому так?

— Ну, яка там була перерва? «Дофін сатани», про маніяка, в мене вийшов у 2003-му. Три роки як для серйозної літератури — це не такий великий термін. Це, швидше, нагнітається ажіотаж, мовляв, Уляна десь не було... Я ж у «Кур’єрі Кривбасу» щороку друкував романи, і не думаю, що їх прочитало менше людей, ніж прочитає тепер ці книжки, — адже наклади української книжки зовсім невеликі, не те що в Росії.

— А пройшла інформація, ніби ви переключилися на сценарії для телесеріалів…

— Так, я конкретно зацікавився кіно. Зараз дописую роман і не знаю, чи скоро я знову повернуся в літературу, втім, доводиться повертатися, це вже час показав. Але кіно дає якісь гроші заробити, а ще спробувати себе в іншому амплуа. Цікаво писати сценарій разом із режисером. Коли ти сам пишеш, то дурниці. Ось коли пишеш із режисером, одразу бачиш візуальний ряд, як би він це поставив, одну ситуацію прокручуєш кілька разів, навіть, приміром, як дівчина підняла руку.

Власне, як воно вийшло: подзвонив знайомий, режисер Андрій Дончик... Перед цим ми з Володею Тихим написали «Сталінку», потім узялися за ужастики, але з того поки що нічого не вийшло. Тоді у мене якраз було дуже скрутно з грошима, і тут дзвонять: на «1+1» Дяченки написали сценарій серіалу, але його треба переробляти, а через три тижні зйомки. Ми сіли з Андрієм і за три тижні зробили «Украдене щастя». До речі, рейтингова штука вийшла. Я там іду в титрах як «перекладач і автор діалогів», хоча ми з Дончиком усе переписали, там майже жодного слова не лишилося.

— Невже таки жодного? Взагалі-то, Марина і Сергій Дяченки до своїх текстів ставляться дуже відповідально і ревно. Конфліктна ситуація була?

— Вони там були не винні, вони зробили те, що в них просили. Потім попросили мене... Хоча дещо з них залишилося теж, а зчиняти галас ніхто не хоче. Так усе кіно робиться! Ось російський фільм «Жесть» — його двадцять разів переписували. Від початкового сценарію лишилося — як на голому шкарпетки.

— А ваш власний сценарій за романом «Сталінка», ви колись казали, у Москві взагалі вкрали?

— Ми написали цей сценарій із Володею Тихим, але, власне, від «Сталінки» там лишилася сама назва та імена героїв, а ситуації, ходи, дії ми всі змінили. У Володі був знайомий у Москві, Сельянов, він працював на фільмах «Брат», «Брат-2». Тихий дав йому почитати сценарій, «Сталінку», і той сказав: «Да, это хорошо, но это устарело».

Я кажу: «Володю, ти права зареєстрував як-небудь?» — «Та ні, вони порядні люди». — «У Москві порядні люди? Ну, дивись». Точно: через півроку включаю новий фільм Сельянова «Жмурки»: всі фішки мої, які я придумав! Телефоную Володі: «Що таке?» — «Та я не хотів тобі казати, засмучувати». — «Володю, я ж тебе попереджав». Так само вкрали мій синопсис до одного «мила», Володя теж його комусь у Москву відправив, «Хрест на Сатурні», він потім у «Кур’єрі Кривбасу» вийшов.

У Росії в кіно запущена дуже сильна машина, і їм конкретно не вистачає мізків. Сценаристів, режисерів. Половина Києва працює в Москві за копійки, аби тільки в кіно десь крутитися. Бо в Україні з кіно ситуація дуже ахова склалася. Сама «Молодість», якісь короткометражки виходять: цікаво, прикольно, але що далі? Експлуатація на народній темі, отих шароварах, сучасного нічого бачити не хочуть. І в літературі така сама в нас ментальність. Хоча ситуація у літературі набагато краща: у Львові форум, у Києві книжкова виставка-ярмарок, книжки видаються, презентуються...

— Три книжки по різних видавництвах — це була продумана стратегія чи просто так вийшло?

— Виходить так. Ось я вчора прийшов в одне видавництво, приношу їм роман. Вони кажуть: «Кльово, але народ ще не дозрів». Це мої хороші знайомі, вважай — друзі. Кажу: «Якщо народ не дозрів, я понесу в інше видавництво». Так воно завжди й виходить. Захотіли — видали, захотіли — не видали. Їм теж ця література тільки збиткова. Чому — я не знаю. На українську книжку попит є, на будь-яку. Не розумію, не знаю, може, це я невезучий такий. Власне, я від «избытка популярности» ніколи не потерпав, потерпав тільки від «избытка денег» (усміхається).

— У світі найкраща запорука комерційного успіху книжки — це коли її забороняє або хоча б засуджує церква. Чи вашому «Знаку Саваофа» вже пощастило?

— Так, коли «Знак Саваофа» вийшов ще в журнальному варіанті, що там тільки творилося! Мені анафему виголосив Московський патріархат. Я кажу: «Яка анафема, я греко-католик, рєбята, це треба звертатися до Папи». «Русские православные» мені писали листи з прокльонами, погрозами... Після виходу книжки поки що були дві такі ситуації. Я їду в метро, проїжджаю там, де Лавру видно, бабуся така зігнута встає, хреститься на церкву Лаври, а потім підходить — тьфу! — мені під ноги плюнула. А вдруге до мене мужик підбіг, хотів чимось ударити. Народ січе!

— Вас в обличчя впізнають?

— Ну да, в мене обличчя таке, напевно, дуже впізнаване. Взагалі, тут усі всіх знають. Що таке Київ? Великий хутір.

— Чому ж ви, релігійна людина, так «наїхали» на церкву і священиків?

— Я не взагалі на церкву наїхав, а конкретно на Московський патріархат, який є п’ятою колоною в Україні, ніколи не підтримував її незалежності. Це, мабуть, єдина церква у світі, яка порушила право сповіді. Багато російських священиків працювали донощиками поліції, потім — міліції, потім — КДБ, де вони тільки не були, чого вони тільки не робили. Церква не може займатися бізнесом, а Московський патріархат займається.

— Невже тільки Московський?

— Так, як вони, більше ніхто. Вони досі чомусь кричать, що Україна повинна бути з Росією. Не знаю, чи має право церква втручатися в такі справи. Сама позиція ця антидержавницька.

— Судячи з ваших книжок, у вас дуже похмуре, депресивне світосприйняття. Як ви з тим живете?

— Я взагалі дуже об’єктивна людина, і я бачу світ таким, який він є, людей такими, якими вони є. В мене, напевно, жанр такий... У нас майже немає серйозної літератури, натомість дуже багато попси, стьобалова. Постібатися, приміром, як тринадцятирічна дівчинка ширяється, — це в них не чорнуха. Я з іншого боку дивлюся на такі речі. Що тринадцятилітній дівчинці ширятися, мабуть, нехорошо. І коли про це пишеш, воно сприймається як чорнуха. Людина що хоче бачити? Виправдання своїх вчинків чи злочинів. Людина ніколи не хотіла відповідати за щось.

За кордоном, маю на увазі Англію, Америку, Францію чи Німеччину, люди, мабуть, відповідальніші, бо вони зробили могутню цивілізацію, яка диктує моду на весь світ. Ось такий випадок: виходжу з під’їзду, йде похоронна процесія. Похорон як похорон. Виходить мама, з нею синочок, пуцьвірінок такий дебеленький. Мама: «Ванечка, не смотри!» — і долонею закриває йому очі. Ну роз’ясни дитині, що це таке! Я бачив, як в Андрія Куркова його дружина, англійка, виховує дітей: роз’яснює, що до чого, делікатно так. У мене знайомі теж із Англії є, там дітям усе розказують, як і що. Дитина зіштовхнулася з якоюсь проблемою — вона йде до батька і матері, а не виходить на вулицю, як у нас. Пам’ятаю, в мене мама знайшла презерватив, то ледь не знепритомніла, а мені вже було, слава богу, двадцять п’ять років. Ментальність сімнадцятого столяття!

— Курков одного разу в інтерв’ю «ДТ» назвав вас серед письменників, яких є сенс просувати за кордон, до того ж наголосив, що «Ульяненка треба продавати як людину з біографією». Як вам така ідея?

— Це Андрюша, напевно, давно вже говорив... Мабуть, можна мене й за саму мою автобіографію продати — це раз. Але, власне, можна і за тексти продати — це два. Можна все скопом продати... Я не проти продатися, та поки що не дуже купують. Німці щось ніби пропонували, але вже скоро рік як їх нема. Ми там, швидше за все, нікому не потрібні. Там свого вистачає. Доки ми не станемо тут самими собою, ми нікому потрібні не будемо, ні Англії, ні Франції, ні Німеччині. У нас був шанс, ми його проґавили. Все, нема.

Щодо біографії — не люблю багато про себе говорити. Я людина, у принципі, відкрита, хоча живу, можливо, трохи замкнуто. Ніколи нічого не приховую, ніколи не епатував, як дехто з молодих — трави покурив або набухався і починає: мовляв, який я крутий... Якщо я п’ю, то п’ю, це вже не має стосунку до епатажу чи вигідного подання автобіографії.

— Ви одного разу казали, багато з того, що про вас пишуть, — неправда. Що саме?

— Та майже дев’яносто відсотків. Мені не хочеться про це говорити. Бува, сидиш десь із дівчиною, підходять якісь напівзнайомі люди: «А, Улян!..» — і починається таке панібратство... Я цю людину вперше бачу! Десь воно потусувалося, у кутку посиділо, а потім такий іде, розказує, як зі мною бухав, зажигав вогні. Ось недавно був схожий випадок — я промовчав, посміявся, ми допили свій коньяк, встали, пішли. Тепер це вже сприймається несерйозно, а спочатку, у 90-х роках, було дуже тяжко. У мене тоді був інтимний момент у житті, я намагався життя своє налагодити, і, власне, отакі речі все зіпсували. Почалися сварки з дівчиною, воно потихеньку дало тріщину і зійшло на пси.

— Шевченківська премія — це був для вас випадковий момент, чи вона щось змінила у житті?

— Звичайно, змінила. Все, що трапляється в житті, щось змінює, і не треба когось епатувати, відмовляючись від премії чи що. Якщо Бог дає, то треба брати, це ж твоя заслуга. Звичайно, та премія багато змінила. В мене по-іншому пішло життя. До того я був просто «киевским писателем», а тоді став більш-менш відомий у провінції. Більше ворогів з’явилося, але кожна нормальна людина повинна мати ворогів, це закон. Зрештою, завдяки їй я квартиру отримав: якби не премія, я б її не отримав ніколи. Просто смішно було дивитися: мені роками не давали ту квартиру, а тут ніби «сим-сим, откройся!» — двері відчинялися одні за одними, ні черги, ні жодних перепон. Я дивлюся: «Ну-у, Ульяненко, окстись» (сміється).

— З віком з’являється бажання нарешті привести свою біографію до якихось загальноприйнятих рамок, налагодити, як ви кажете, життя?

— З’являється, звісно, але життя самої України не налагоджується ніяк. Письменник є, напевно, таким живим нервом країни. У мене зараз спокійніша проза пішла. Написав новий роман, щось подібне до містичного трилера, незабаром вийде у «Кур’єрі Кривбасу», «Жінка його мрії» називається. А устаканити життя... ви ж самі пишете, самі знаєте, що це таке. Якщо людина пише, за це доводиться платити. Коли в мене запитують, чи варто писати, я кажу: «Можете займатися чимось іншим — краще не пишіть». У мене є багато знайомих впливових людей, директорів або крутих бізнесменів, які теж щось там, віршики чи прозу, кропають. «Шура, посмотри, что, как». Я дивлюся: «Ну що тобі сказати? Я ж не скажу, що це геніально, правильно?» — «Но мне стоит писать?» — «Та з твоїми статками можна не тільки писати, а й на Марс злітати, і яблуні на Місяці саджати, та ради бога...»

— У нашому суспільстві тепер, мабуть, пік розчарувань. Утім, творчі люди як правило знаходять якісь підстави для оптимізму. Ви теж? Чи «все погано, а буде ще гірше»?

— Я не думаю, що буде гірше. Я сам є втіленням оптимізму! Пишу по роману в рік, тяжко — не тяжко, але пишу, і не просто ж попсу, та й видаю якось. Ще при тому купу статей пишу, займаюся кіно, сценаріями, загалом — намагаюся десь працювати. Власне, я веду активний український спосіб життя.

Побудова держави потребує жертви. А в нас жертвувати ніхто не хоче, хочуть просто кайфово жити і все. Дивишся телевізор, у кожній рекламі: «оттянуться, оттянуться» — виходить, нація тільки гуляти хоче! Не хоче працювати.

Оптимізм. Ну який може бути оптимізм, коли... та щось буде, в кожної держави є своє призначення. Яке призначення України — то вилами по воді писано, але вона проіснувала п’ятнадцять років худо-бідно, без війни, без кривавих революцій, і з голоду ніхто не помирає. Був час дуже тяжкий, але тепер уже не такі тяжкі часи. Тяжкі часи у політичній ситуації, просто моральний удар у зуби, але тут ми самі винні. Звинувачують Ющенка, мовляв, він подався на задки, — ні, винен народ, який не підтримав Ющенка далі, а чекав від нього манни небесної.

Що може зробити Ющенко проти системи, яку клепали Кучма, Кравчук і навіть Щербицький? Ми ще недалеко відійшли, я пам’ятаю Щербицького. Пам’ятаю Майдан 1990 року, коли голодували студенти, сам там був. Ми хочемо за п’ятнадцять років хапонути все й одразу, але не можна триста років сидіти в лайні, а потім одразу вискочити в князі. Ми й так далеко пішли. Виходить українська книжка...

Те, що наші патріоти прохлопали, — так, не треба мовчати. Був час, коли треба було мовчати і не займати отих наших патріотів, а тепер треба їх критикувати і вимагати від них.

— Якби вам запропонували, як це зараз модно, посаду якогось «радника з культури» — ваші дії?

— Та хто мене запросить? А дії... Ну ось, кажуть, що держава не повинна субсидіювати мистецтво. Перших п’ятдесят років держава тільки й повинна цим займатися! Бо то є очі, вуха і голос нації: література, кіно, мистецтво. Це обличчя, за яким сприймається країна у світі.

Втім, якщо займаєшся політикою, то кинь літературу. Ось на Володю Цибулька дивлюся — не знаю, що з того буде, він ще молодий для матьорого політика, подивимося, що з нього буде. Але Володя хоче на двох стільцях сидіти, а такого ніколи не бува: політика і література чи мистецтво — то речі зовсім не сумісні. Це як мент і священик — священик до неба, а мент повинен у лайні колупатися все життя. Хоча і те, і те — благородна місія... кожному своє.