ОЛЕНА КОВТУН: «…І ВІК УЧУСЯ!»

239 спортсменів представляли Україну на сіднейській Олімпіаді. І лише двоє з них виступали на вже далеких сеульських Іграх. Сергій Бубка став тоді чемпіоном, а Олена Ковтун посіла шосте місце в турнірі з настільного тенісу. І нехай недавня Олімпіада не додала їм титулів і слави, обидва заслуговують на повагу. Бо стільки років віддав кожний своєму улюбленому виду, перебуваючи в еліті.

Про Сергія, живу легенду світової легкої атлетики, написано чимало. Але й Олена — майстер відомий, хоча більше в колі аматорів настільного тенісу. Дворазова переможниця і срібний призер (у парі й команді) європейських чемпіонатів. Ну а скільки інших різних змагань виграла — і не полічити. І ще вона — цікавий співрозмовник. З Оленою годинами можна розмовляти на багато тем, окрім, природно, настільного тенісу. Розмовляли ж ми напередодні поїздки харків’янки до Сіднею, і я запропонував згадати про сеульську Олімпіаду.

— На той час кілька років входила до збірної Союзу. Не раз перемагала на європейських юнацьких чемпіонатах, а потім — і на дорослих. Грала в парі з москвичкою Флюрою Булатовою. Причому на чемпіонаті Європи виступали з листа. Вона в моєму розумінні була недосяжною, відчувала дистанцію, острах. Булатова, мовляв, відомий майстер, а я з периферії... Це згодом прийшла взаємна повага. А тоді тренери наполягли на нашому союзі. І почало виходити. Звісно ж, згадую Олімпіаду, шосте місце. Але потім Флюру дискваліфікували, у мене народилася дитина й у збірну СРСР перестали викликати...

— І потім Олена Ковтун надовго стала українською «полячкою». Чим пам’ятний цей помітний етап, який триває ось уже з десяток років, у твоїй спортивній кар’єрі?

— Так, на початку 90-х років переїхала в Польщу. Виступаю за команду, котра 10 разів поспіль ставала чемпіоном країни. Є й у мене 6 золотих медалей. Минулого сезону були фіналістами Кубка європейських чемпіонів.

У команді є й три китаянки, але я — основний гравець. У нас прекрасний зал, але хотілося, щоб тренувальний процес був грунтовнішим. Два роки тому мене визнали кращою спортсменкою регіону. Приємно. Та й матеріально не скривджена.

— Але «і дим вітчизни нам солодкий і приємний». Україну, слава Богу, не забуваєш. Тебе нерідко можна зустріти на різних змаганнях, що проходять на батьківщині.

— А як же! Хоч народилася в Росії й довго вже граю в Польщі, але Україна — моя. Тому і виступаю на національних чемпіонатах і за збірну. Тогорічну перемогу на всеукраїнських іграх вважаю великим досягненням. Але хочу, щоб і до мене ставилися належним чином...

— І чим же незадоволена перша ракетка країни?

— Згадую передолімпійський відбірковий турнір у Греції. Поїздку на нього довелося оформляти... самій. За чотири дні провела десять зустрічей і отримала-таки ліцензію. Але це в одиночному розряді. А чому не вдалося в парному? Головний тренер взяв іншого гравця, а ми з Танею Сорочинською, як то кажуть, пролетіли. А між іншим, обігравали з нею тих, хто поїхав на Олімпіаду!

— Повертаючись додому, завжди поспішаєш у Харків, який став для тебе рідним.

— Так, саме там починала грати. У ДЮСШ №7 у Людмили Бондар. І вона, і батьки вчили — якщо вже узявся за діло, не можна кидати на половині шляху. Дорогу подужаєш ідучи! Чотири роки тренувалася в Людмили Вікторівни. І коли вона телефонує, просить допомогти, скажімо, з оформленням стенда, хіба відмовиш? Ще в Харкові почала виступати за дорослих, по «Буревіснику». У цьому місті закінчила і філологічний в університеті. Чому саме цей факультет, а не фізвиховання? Не всі спортсмени стають тренерами, а освіту здобути повинні.

З Харковом мене пов’язує багато що. Тут чоловік грав у хокей. Тут донька Аня, котрій 11 років, займається в мого тренера Людмили Юнашевої. Вже і на турніри їздить. Хто спонсор? Мама.

— Настільний теніс у твоєму житті витісняє, напевно, все інше? Особливо якщо врахувати численні турніри. Та ще ж виступаєш і в одиночному, і в парному розрядах. Після цього, як вичавлений лимон...

— Але ж все одно інші спортсмени потім вирушають на дискотеку чи в різні компанії. От кажуть, було в батька два сини: один — розумний, а інший, мовляв, футболіст. Чимала частка правди в цих словах є. У спорті (та й хіба лише в ньому?) є примітивні люди. Звикли, щоб їх опікали. Багато наших спортсменів, повірте на слово, так мало знають. Але це не для мене. Вільний час цілком можна використовувати інакше. Та й узагалі: вік живи — і вік учись!

— І як же це виглядає в тебе?

— Моя віддушина — книги. Люблю класичну літературу, Достоєвського з його найглибшою психологією. І тут знаходжу дуже багато цінного для себе, для... настільного тенісу. Не дивуйтеся. Адже гра — це психологія. І поезія подобається, Кольцов, наприклад. Коли вже зовсім тяжко на душі, особливо хочеться читати великих. Нерідко ходжу на книжкові розкладки. Але там майже нічого вибрати... Хіба що енциклопедії, довідники.

Що ще, крім книг? Музика подобається, класична інструментальна. Як же було не сходити в Харкові на концерт Асії Ахат! Були разом із донькою та її подружкою.

— Але повернімося до тенісного столу. Через 12 років ти знову стала учасницею Олімпіади.

— Здогадуюся, про що буде запитання. Хочу зіграти якнайкраще. Не зганьбитися. Ще на відбірковий турнір їхала показати, що жива... Адже ті, хто грав колись із мною, уже виховали учнів.

...Олена ще довго тепло і зворушливо розповідала про всіх тих, хто допомагає їй у Харкові. А потім була Олімпіада. Суворий регламент турніру: у першому раунді лише переможець групи виходить у 1/32 фіналу. Олена легко в трьох сетах розправилася з представницею Венесуели. Потім гідно протистояла тайванській спортсменці, але довелося поступитися. Суперниця пішла далі. Та все ж, вважаю, Олена не зганьбилася. Днями їй виповнилися 34 роки, із чим і хочеться поздоровити лідера українського настільного тенісу. Вона продовжує міцно тримати в руках ракетку, повна сил і бажання порадувати шанувальників яскравою грою й новими перемогами.