ОЛЕКСА МИШАНИЧ: ПРАВИЛО ОБ’ЄКТИВНОЇ ІСТИНИ

28 березня, 2003, 00:00 Роздрукувати Bипуск № 12, 28 березня-4 квiтня 2003р.
Відправити
Відправити

Олекса Васильович Мишанич — член-кореспондент НАН України, доктор філологічних наук, професор, завідувач відділу давньої і класичної літератури Інституту літератури ім...

Олекса Васильович Мишанич — член-кореспондент НАН України, доктор філологічних наук, професор, завідувач відділу давньої і класичної літератури Інституту літератури ім. Т.Шевченка НАНУ, заступник академіка-секретаря відділення літератури, мови та мистецтвознавства НАНУ. Лауреат Державної премії України ім. Т.Шевченка, заслужений діяч науки і техніки України, кавалер ордена «За заслуги» третього ступеня.

Літературознавець, медієвіст. Автор 19 монографій та збірників статей. Як редактор-упорядник підготував і видав 43 книги українських письменників, у тому числі вісім томів 50-томного зібрання творів Івана Франка.

Десять років був ученим секретарем і першим віце-президентом Міжнародної асоціації україністів, у 1999—2002 рр. очолював Національну асоціацію україністів. Видав і підготував шість томів матеріалів I—IV конгресів МАУ.

Американська мрія — це коли бідний хлопець із провінції стає мультимільйонером. Української, незважаючи на численні спроби, поки що ніхто не сформулював. Напевне, коли людина, народжена 33-го року у закарпатському селі у незаможній багатодітній сім’ї, зустрічає свій 70-річний ювілей титулованим вченим, шанованим на міжнародному рівні, — це не українська мрія, це щось зовсім інше.

Втім, професор Олекса Мишанич — не мрійник. І тим більше не поцінувач титулів, слави та гучних ювілеїв. Він називає себе «робітником від науки» — адже все життя виконував ту кропітку працю вченого, обсяги якої неспроможна уявити людина, далека від цього. І сьогодні він має мужність ототожнювати себе з академічною історією української літератури, в яку хіба що ледачий «новатор» не кинув каменя.

Олексі Васильовичу — 70. І йому є що сказати.

— Ваше дитинство припало на дуже складний і суперечливий період в історії Закарпаття, звідки ви родом. Наскільки ці історичні пертурбації відбилися на вашій родині?

— Так, це були дуже тяжкі часи. Народився я в час Чехословацької республіки, потім була угорсько-фашистська окупація краю, потім визволення і возз’єднання з Україною в 1944—45 роках, колективізація з усіма її наслідками… Звичайна карпатська сім’я — у нас було півсела багатодітних родин. Нас було десятеро дітей, вісім братів і дві сестри. Мої батьки були неписьменними, вони це розуміли, тяжко переживали і хотіли, щоб їхні діти одержали освіту. Нова влада сприяла цьому, і ми, семеро братів, одержали вищу освіту й пішли працювати по всій Україні; до речі, це не таке вже рідкісне явище для Закарпаття. Наш основний сімейний напрям був гуманітарний — хоч є між нами і військовий, і лікар, і музикант…

Я закінчив філологічний факультет Ужгородського державного університету. Потім два роки був літпрацівником закарпатського обласного радіо: і літературні передачі готував, і останні вісті… А тоді вступив в аспірантуру при Інституті літератури ім. Шевченка НАН України.

— Наскільки ви легко визначилися з науковою спеціалізацією — історією літератури, і зокрема медієвістикою?

— На той час я був більш схильний до літератури класичної. І коли подав заяву в аспірантуру, складав іспит теж з української класичної літератури, думав працювати над творчістю Івана Франка. Але саме тоді академіки Олександр Білецький та Микола Гудзій хотіли сформувати групу з давньої літератури і запропонували мені вступати туди. Я охоче погодився і не жалкую.

Моїм науковим керівником був академік Микола Каленикович Гудзій, професор Московського університету, надзвичайно світла людина. Я написав під його керівництвом кандидатську дисертацію про давню літературу Закарпаття, потім видав монографію, і так пішло далі.

— Як відбувся переїзд до столиці? Вам швидко вдалося адаптуватися в Києві і стати своїм у столичних наукових колах?

— Коли 1958 року я приїхав до Києва, то, звичайно, був таким собі парубком із села й у великому місті почувався некомфортно. Ужгород, порівняно з Києвом, — то село. Але жив в аспірантському гуртожитку, де таких, як я, було десятки з усієї України… А в інституті панувала надзвичайно приязна атмосфера; тож за якихось два-три роки я цілком адаптувався в Києві. Для мене тут було дві рідні домівки: Інститут літератури і Центральна наукова бібліотека, нині Національна бібліотека ім. Вернадського. Вчасно захистив кандидатську дисертацію, і мене зарахували на роботу в інститут. Де і працюю з задоволенням уже 45 років.

— Зараз багато пишуть про тотальний контроль над вченими з боку влади в ті часи. Чи ви відчували на собі «недремне око»?

— Безумовно, ідеологічний пресинг був. Ми керувалися так званою марксистсько-ленінською методологією, нікуди від цього не дінешся, посилалися у працях на класиків марксизму-ленінізму. Проте історія давньої літератури має свою специфіку — це в основному дослідження першоджерел, рукописів, стародруків. До того ж наше наукове керівництво — академіки Білецький та Гудзій, член-кореспондент НАНУ Маслов, — це були вчені старої академічної школи літературознавства, яка формувалася ще до революції. Їхні дослідження спиралися на велику джерельну базу, і цей підхід вони передавали нам.

Звичайно, «недремне око» все одно стежило за нами, пильнувало, що ми пишемо, що читаємо, як інтерпретуємо прочитане. Коли група вчених, у складі якої був і я, готувала перший том «Історії української літератури», його дуже пильно переглядали: щоб було висвітлено зв’язки української літератури з російською, щоб не було націоналізму, антиісторизму… Ми не мали права посилатися ні на Грушевського, ні на Возняка, не кажучи вже про Єфремова, — старих вчених, які фактично розбудовували українську медієвістику.

Нашого співробітника Леоніда Махновця за його біографію Сковороди звинуватили в антиісторизмі та буржуазному націоналізмі і звільнили з роботи в Інституті літератури. Я теж потрапив у ці жорна, оскільки був причетний до видання цієї книжки як рецензент. Мені виголосили сувору догану з занесенням в облікову картку і на три роки понизили у посаді: зі старшого наукового працівника перевели у молодші.

— За роботу над 50-томником Івана Франка ваш колектив удостоївся Шевченківської премії. Наскільки складними були ідеологічні умови цієї праці?

— Над цим виданням наша редакційна колегія під керівництвом члена-кореспондента НАНУ Євгена Кирилюка працювала понад 10 років, починаючи з 1966. Я був одним із редакторів-організаторів цього видання і сам упорядкував вісім томів. Цензура тоді була як зовнішня, так і внутрішня: сам директор інституту стежив, щоб не дай Боже не пройшло чогось зайвого, щоб ідеологічні оцінки було витримано в дусі партійних настанов. Дуже пильно слідкували і з ЦК: при владі тоді був сумнозвісний Маланчук, який особисто наглядав за підготовкою цього 50-томника.

— Багато було речей, які не увійшли до видання з цензурних міркувань?

— З перших п’яти томів — поетичних — було вилучено текстів на добрих півтому. Навіть деякі вірші, які свого часу входили до двадцятитомника, сюди не ввійшли. З прози не вилучили нічого. Але починаючи з 25-го тому, де пішла публіцистика й літературна критика, вилучили дуже багато, зробили чимало купюр у статтях.

Зараз готуються ще три додаткових томи, які вийдуть до 150-річчя Івана Франка. Це певною мірою виправляє недоліки, допущені з ідеологічних причин, і зібрання творів буде повноцінним. Хоча, звісно, величезний коментар, який туди входить, на сьогодні трохи застарів. Діячі з оточення Івана Франка, всі ці народовці, москвофіли і т.п., — тоді потребували епітетів якщо не «лютий ворог України», то принаймні «буржуазний націоналіст». Зараз нам прикро читати таке. Але фактичний матеріал зібраний величезний, і я вважаю цей 50-томник одним з кращих видань, які коли-небудь було здійснено в Україні.

— Свого часу ви активно зайнялися поверненням літературних імен, заборонених при радянській владі. Розкажіть про цю роботу.

— Коли з середини 80-х років почалася так звана «перестройка» і настали цензурні послаблення, група наших вчених: нинішній директор інституту Микола Жулинський, доктор наук Федір Погребенник і я, — взялися за справу повернення в літературу забутих, проскрибованих імен. Спершу я підготував і випустив — це було більш-менш легко — двотомник творів Осипа Маковея. А потім видав твори Спиридона Черкасенка у двох томах. Це був абсолютно заборонений письменник! За всіма цензурними інструкціями його твори списувалися в макулатуру. В жодній бібліотеці вони не зберігалися, тільки у кількох центральних спецфондах.

Потім я видав твори Наталени Королевої. Це видатна письменниця — іспанка родом, жила у Чехословаччині, неподалік Праги, але писала українською мовою і створила чудові історичні повісті та романи. Підготував і видав два романи Катрі Гриневичевої; романи Миколи Лазорського, який жив і помер в Австралії.

А найбільшим своїм досягненням вважаю підготовку книг закарпатських авторів. Два видання витримала книга творів Августина Волошина, першого президента Карпатської України і водночас блискучого публіциста й письменника. Видав твори Василя Гренджі-Донського. Підготував антології українських письменників Словаччини, Югославії. Я дуже люблю цю літературу і вважаю, що вона заслуговує на більшу увагу, ніж ми їй сьогодні приділяємо.

— Чим обумовлене для вас, медієвіста, звернення до постатей ХХ століття?

— Звичайно, можна було б обмежитися тільки давньою літературою. Але я не міг цього зробити, оскільки знав ці твори, читав ще тоді, коли вони були лише у спецфондах. У мене величезна особиста бібліотека, чимало книг я зібрав усілякими правдами й неправдами, коли вони були заборонені. І коли з’явилася можливість донести їх до читача, то я розцінив це як свій обов’язок: усе було в моїх руках, я міг це зробити!

Крім того, я видав шостий том «Історії української літератури» Грушевського, який вважався втраченим. Його машинописний примірник я віднайшов у нас в Інституті літератури в рукописному відділі, — він не був описаний. Я знайшов кошти: нам допомогли діаспорні українці. За гроші американських спонсорів видав також двотомник творів Сковороди.

— А чи за вашою основною спеціалізацією падіння радянської влади виявило якісь «білі плями» в історії української літератури?

— З давніх текстів нічого не було заборонено, жодних «нових» стародруків чи рукописів ми не знайшли. Але багато довелося переоцінити, переосмислити. Переакцентувати російсько-українські літературні взаємини XVII—XVIII століть. Ми дуже перебільшували ці зв’язки і вважали, що тільки російська література впливала на українську. А бувало й навпаки: Києво-Могилянська академія постачала кадри, які потім служили російській літературі, — той-таки Феофан Прокопович.

Зокрема йдеться про старокиївську літературну спадщину. Якщо раніше побутувала теза, що Київська Русь — це «спільна колиска трьох братніх народів», то тепер ми дивимося на це інакше. Це питома українська література — хоча б тому, що вона творилася у Києві, на нашій історичній території. Такі твори, як «Повість временних літ», «Слово о полку Ігоревім», творчість Іларіона, Кирила Туровського тощо, — належать давній українській літературі. А нова українська література є безпосередньою спадкоємицею давньої. Тобто йдеться про безперервність українського літературного процесу від перших пам’яток ХІ століття і фактично до сьогоднішнього дня.

— Вам не здається, що наразі це питання не так наукове, як політичне?

— На науковому рівні воно розв’язувалося і раніше: навіть автори ХІХ століття, починаючи від Максимовича, писали про це. А зараз усе переноситься у політичну площину. Бо коли ми сьогодні чуємо такі речі: «Слово о полку Игореве» — это героический пролог русской литературы», — то це дивно. Адже воно створене якщо не в Новгороді-Сіверському чи в Чернігові, то в Києві! І написане тогочасною староруською мовою. Для об’єктивних вчених усе ясно, великих проблем немає. А що стосується політики, то тут доводиться відстоювати свої національні інтереси і пріоритети.

— Зараз точаться запеклі дискусії з приводу істинності чи підробки «Слова о полку Ігоревім»…

— Навколо «Слова…» тривають суперечки вже двісті років, відколи воно надруковане. Про його фальсифікацію писав ще до війни французький професор Мазон, у 60-х роках — московський вчений Олександр Зімін. За останньою версією американця Едварда Кінана, це підробка кінця XVIII століття, автором якої був чеський славіст Йозеф Добровський. Кінана підтримує відомий американський вчений Джордж Грабович.

Серйозні медієвісти в усьому світі відкидають цю версію. Українські вчені, у тому числі і я, виступили в пресі з її спростуванням: Добровський аж ніяк не міг цього підробити! Ми маємо всі підстави стверджувати, що «Слово о полку Ігоревім» — автентичний твір. І за мовою, і за міфологією, образною системою, історичними реаліями — цей твір належить саме давній українській літературі.

— А як щодо теж дискутивної «Велесової книги»?

— На глибоке переконання академічної науки, це фальсифікат, вигадка російського письменника з еміграції Миролюбова. Безумовно, йде чимало спекуляцій навколо цього твору: деякі українські «патріоти» хотіли б щось собі урвати, а російські тягнуть ковдру на себе. Це суто політична боротьба. Кожен — як росіяни, так і українці, — хотів би довести, що його історія давня-прадавня і тягнеться від Адама та Єви. Такі речі не мають під собою наукового грунту. Ми ставимося до цього досить критично, адже серйозних доказів, що «Велесова книга» — те, що їй приписують, немає. Це сучасна міфологія.

— Які ще сюжети давньої української літератури мають цілком сучасний резонанс?

— По-перше, література XVIII століття, особливо його початку — доби Мазепи. Треба переоцінити цілий ряд творів — що виникли до Полтавської битви і після неї. Я вважаю, що і твори, котрі хвалили Мазепу, і ті, які потім його хулили, треба по-науковому об’єктивно оцінити й поставити в історичний контекст. Бо на публіцистичному рівні, якщо нам треба довести, що Мазепа «зрадник», — беремо ту групу творів, які його хулили. Але маємо і чимало інших творів: навіть Феофан Прокопович присвятив Мазепі свою п’єсу «Володимир», є панегірики на його честь Пилипа Орлика тощо.

Потім, козацькі літописи. І літопис Самовидця, і Грабянки, і Самійла Величка писалися вже з проросійської точки зору. Автори оглядалися на Москву, на Петербург і оцінювали діяльність усіх гетьманів, видатних діячів з тих позицій, наскільки вірно вони служили царю. Нам усе це слід переглянути і розставити на свої місця.

Література брала безпосередню участь в усіх історичних процесах. Вона завжди обслуговувала суспільство, це була ідеологічна основа його розвитку. Наше завдання — прочитати ці тексти, не оглядаючись на те, подобається це нам чи ні; керуватися тільки науковою істиною. Ми не можемо поліпшити історію, нам її треба просто пояснити.

— Ви думаєте, зараз реально оцінити все це об’єктивно, а не дати ще одну чергову однобічну оцінку?

— Тепер у науку прийшло багато любителів — не патріотів навіть, а псевдопатріотів за поглядами, — але я представляю академічну науку і хотів би, щоб наша праця в Інституті літератури була науково виваженою, обгрунтованою. Не йдеться про те, щоб очорнити Росію і царизм, а козацтво та гетьманів піднести до небес. Ми повинні на основі фактів спільно з істориками й мовознавцями об’єктивно оцінити український літературний процес.

До України, її мови, культури та історії звернулося зараз дуже багато вчених з усіх країн світу. Існує Міжнародна асоціація україністів, яка регулярно проводить свої конгреси. Торік у Чернівцях відбувся п’ятий, у ньому взяло участь понад 800 вчених-україністів, 200 з них — з-поза меж України. Українознавство стає світовою дисципліною. Ми можемо обмінюватися думками, сперечатися, не погоджуватися один з одним, — але існує золоте правило академічної науки: об’єктивна істина.

Ми спробуємо до неї наблизитися у новій «Історії української літератури», над якою Інститут літератури розпочав роботу. Це буде видання у десяти томах, і давньому письменству, від XI до XVIII століття, до Сковороди, присвятимо два томи. Ми хотіли б уникнути всіляких кон’юнктурних перекосів, домислів та фальші — це планується академічна «Історія…». Зрозуміло, вона не напишеться за два-три роки, але вважаю, що це буде нове слово в історії нашої культури й загалом історії України.

— Незважаючи на те, що ви вже багато десятків років живете у столиці, здається, ви й сьогодні більшою мірою закарпатець, ніж киянин. Які ланцюжки пов’язують вас із «малою батьківщиною»?

— Тепер відстані великої ролі не грають. Я живу у Києві, а на Закарпатті, поблизу Ужгорода, жили мої батьки, там вони померли й поховані, там живуть мої брати та сестри, батьківська хата є, — я туди приїжджаю як додому. Раніше робив це частіше, був легший на підйом… До того ж, один із секторів моєї наукової діяльності — література Закарпаття. Я дуже багато працював у Закарпатському обласному архіві, в бібліотеках, у приватних книгозбірнях. Ця література для мене близька, рідна, і я намагаюся ввести її у загальноукраїнський літературний контекст.

— Нинішнє Закарпаття — дуже проблемний регіон України. Зокрема там досить потужні сепаратистські настрої. Яка ваша позиція щодо цього?

— Я вважаю, що Закарпаття — історично складова частина України, хоч воно і входило століттями до складу Угорського королівства. У ХХ столітті закарпатські русини стали закарпатськими українцями, а 1939 року створили свою державу — Карпатську Україну. Останній перепис населення показав, що нині на Закарпатті українцями назвало себе понад 80 відсотків населення: за світовими стандартами, область могла б вважатися мононаціональною. Хоч у нас і живе приблизно 12 відсотків угорців, три відсотки румунів, живуть німці, словаки, і десять тисяч — один відсоток населення — записали себе русинами.

Але у «політичному русинстві» йдеться не про етнічну приналежність, а про те, що певні політичні сили хочуть відірватися від України. У них або угорська, або чеська, або московська орієнтація. І йде спекуляція на термінах: адже до 1939 року русинами офіційно називалося населення і Галичини, і Буковини, і Волині, і Закарпаття… Думаю, перепис населення поклав цьому край. Русини — це етнічна самоназва, а національність — українська.

Я цими справами чимало займався: писав книги, брошури, газетні статті, виступав на конгресах, бо цьому антиукраїнському сепаратизму треба давати відсіч. Закарпатці визначилися ще 1945 року, і ніякі спроби відірвати нас від України, хоч би під якою мальованою декорацією вони подавалися, не пройдуть.

— У вас дуже широке поле діяльності: і публіцистика, і книговидання, і організаційні «білянаукові» справи. Все це забирає час від фундаментальних досліджень. Не шкодуєте?

— Бачите, робота в сучасній академічній установі має свою специфіку, і як науковий працівник я маю не лише права, а в основному обов’язки… А щодо закарпатського політичного сепаратизму — я міг би на це не звертати увагу, але ж у мене під руками джерела, я багато знаю з цього приводу, то чому б мені не виступити на захист України від антиукраїнських посягань?

Щойно я здав до друку упорядкований мною збірник «Слово о полку Ігоревім». Поетичні переспіви в українській літературі». Починаю готувати нове видання «Повісті временних літ» і «Галицько-Волинського літопису». А що стосується сучасних письменників, то фахівець з історії літератури повинен володіти як давньою літературою, так і класичною та новою. Ну що б я був за інтелігент, якби не читав чи Загребельного, чи Яворівського, чи Драча, чи Вінграновського, — я ж не можу без цього! І закарпатців майже всіх читаю. Інша річ, мало пишу про сучасну літературу, але не шкодую, що приділив стільки уваги видавничій діяльності, — я вважаю це своїм обов’язком, і це приносило і приносить мені величезне задоволення.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК